Національний склад міського населення українських міст XVII ст.

Національний склад міського населення українських міст XVII ст.

Середньовічне мічто. Європейський тип забудови
image-1110

Середньовічне мічто. Європейський тип забудови

Головним джерелом формування міського населення було українське селянство, отже, головну масу міщан становили українці. Проте, як відомо, по великих містах було чимало й іноземців. Оскільки цей факт відіграв свою роль в соціально-економічній історії міст і і навіть історії України в цілому, на цьому питанні варто спинити увагу настільки, наскільки дозволяють відомі нам джерела. Джерелом вивчення національного складу населення українських міст поряд з різними відомостями випадкового характеру є прізвища та імена людей в податкових та інвентарних списках. Ці документи говорять про те, що по містах України жило чимало поляків, вірмен, греків, євреїв, татар та інших, більш дрібних, груп населення іноземного походження, як, наприклад, турків, караїмів, волохів та ін. Добре відомо, що уряд Речі Посполитої здавна сприяв переселенню іноземців у Польщу, а також на Україну, створюючи тут для них сприятливі умови. Цієї практики дотримувались у своїх маєтках і польські феодали. Прийняті в Речі Посполитій і наділені привілеями, іноземці були в основному представниками народів більш розвинених у ремісничому і торговельному відношенні, ніж місцеве населення. Вірмени, греки, євреї, зайняті головним чином в торгівлі, не тільки самі дуже швидко наживали значні багатства, а й створювали неабиякі джерела прибутків для власників міст. Відокремлені від решти міщан своєю юрисдикцією, іноземці жили в окремих дільницях міста і дбали про його інтереси дуже мало. Натомість вони намагались догодити власникам міст. Щоразу виникали суперечки між іноземцями і українськими міщанами з причин невиконання першими різних міських повинностей. У 1690 р. язловецькі вірмени домоглися підтвердження давнього привілею, згідно з яким вони мали свій суд, управління, право шинкувати, будуватись виключно на ринку, а також не виконувати жодних повинностей — підводної, повозової, шарварків тощо. Іноземці були звільнені від обов’язку сплати загальнодержавних податків і платили окремо поголовне на більш вигідних порівняно з корінним населенням умовах. їх діяльність, тамуючи розвиток діяльності місцевих економічних сил, відразу починала приносити прибутки феодалам-землевласникам і уряду у вигляді різних видів мита — плати за місце на ринку, в’їзд в місто тощо. До того ж багаті купці ставали завжди в нагоді, коли потрібен був кредит. Серед досвідченого в різних господарчих і грошових справах прийшлого міщанства легше було знайти орендарів для панських маєтків. Орендарі з прийшлого населення розглядали орендовані ними маєтки винятково як об’єкт для наживи і були безжальні у витисканні прибутків з населення. В їх руках маєтки і в тому числі міста, хоч і руйнувались дуже скоро, приносили феодалам протягом певного часу значну кількість грошей. До визвольної війни по містах України було досить численним єврейське населення. Під час війни частина його загинула або втекла. На Лівобережжі незабаром після війни євреї не згадуються. На Правобережжя євреї поступово повертались. Як і вірмени та греки, вони були майже повністю міським населенням. З різних причин їх виселяли часом з того або іншого міста, але найбільш багатим з них удавалось або залишитись, або незабаром повернутись в свою домівку. Накази про виселення тяжко відбивались на становищі єврейської бідноти. Особливо численні були єврейські общини на Волині. Перед визвольною війною вони становили в Старокостянтинові 22  до всього населення, Ковелі — 19 , Муравиці — 17 , Дубні — 12  За деякими даними, в Дубні на початку XVIII ст. чисельність єврейського населення зросла майже на 50. Євреї мали власну юрисдикцію не тільки в містах, а й взагалі в Речі Посполитій. Євреї мали свою адміністративіно юридичну організацію знижчими і вищими органами влади. Кагали, тобто общини, що знаходились, як правило, в містах, становили нижчу інстанцію загальної організації. Там, де євреїв було небагато, існували прикагалки. Представники від усіх кагалів і прикагалків з’їжджалися для вирішення різних оправ на єврейські сеймики, а сеймики надсилали представників на сейм всіх євреїв Речі Посполитої. Найвищою інстанцією для всіх євреїв Речі Посполитої був «Синод 4-х країн». У другій половині XVII ст. кагали існували в Полонному, Дубні, Луцьку, Острозі, Меджибожі, Житомирі, Погребищі, Олиці, Смотричі та ін. В містечку Горохові на Волині функціонував сеймик. Як у кагалах, так і в сеймиках заправляли багатії, від яких була повністю залежна біднота. Остання, не захищена жодними правами і організаціями, жила з різних заробітків. її становище фактично нічим не відрізнялось від становища решти міської бідноти. Під час сплати поголовного податку кагальна верхівка, що займалась розкладкою його всередині общини, полегшувала собі податковий тягар за рахунок біднішої і безправної частини населення. Немає сумніву, що шляхом ‘комбінацій, аналогічних тим, які робила шляхта в своїх маєтках, керівники кагалів з метою збагачення привласнювали частину тієї суми, яку вони збирали з членів общини. Нелегко було єврею-бідняку стати рівноправним членом кагалу. Для цього він повинен був сплатити досить велику суму вступного. Тільки після одержання дозволу він мав право купити або найняти собі житло в єврейській частині міста. Без санкції єврейського кагалу ніхто не повинен був давати притулок новоприбулому. В противному випадку йому загрожував високий штраф на користь кагалу. В зв’язку з цим біднота намагалась селитись по малих містечках, де легше було домовитись про вступ до общини і одержати пільги Таким чином, по великих містах осідали в основному більш заможні євреї, а по численних містечках осіла біднота, менш освічена, темна і сповнена забобонів. Взагалі вся маса неукраїнського населення міст не становила чогось однорідного з точки зору”соціальноекономічного становища. Всередині кожної національної групи мала місце класова диференціація, гострі суперечності і боротьба бідних з багатими. Прикладів цього ми маємо досить багато. Зокрема, яскраві факти містять гродські і магістратські книги Кам’янця-Подільського. Незначну групу міського населення України складали караїми, серед яких були добрі виноградарі, ремісники і особливо купці. Про наявність караїмів на Лівобережній Україні немає згадок. Караїми, як і інші національності, по містах Правобережжя були організовані в караїмські громади, мали своїх окремих судових війтів. Свою історію на Україні мали татари. Південноруські князі, твердить М. Володимирський-Буданов, а пізніше і польсько-литовські магнати мали звичай тримати цілі полки і хоругви татар, яких селили навколо замків В результаті на Поділлі ще і в XVII ст. біля старих укріплених міст проживали досить великі групи міщан татарського походження. Вони фігурують в тогочасних документах під назвами «левенкїв», «чемерисів» або «черемисів». Найчастіше джерела згадують «чемерисів». Можливо, це були різні татарські племена. Здавна зобов’язані до військової служби по обороні країни, вони мали своїх хорунжих, писарів, маршалків. Жили вони не тільки по містах, а й в селах. В містах вони селилися окремими кварталами. Як пам’ять про татар на Барщині залишились там назви поселень: Агдашев, Берладка, Голчєдаєв, Карачинці, Карачев, Лука, Куманівці, Мукарів Татарський, Татарище, Татарника тощо.

Середньовічне місто
image-1111

Середньовічне місто

Поряд з татарами по українських містах оселялись і турки. За словами О. Яблоновського, вони жили в Черкасах, Каневі та Києві. Але найбільше їх було на Поділлі та Брацлавщині. Свідченням цього є такі поширені прізвища, як Балика, Байбуза, Байдебура, Аксак, Ходика та ін. Жили на Україні і переселенці з-за Дністра — волохи. Здавна зустрічались вони у Вінниці, Черкасах, Каневі і особливо по селах і містах Поділля. Згадують документи зрідка поодинокі групи сербів у містах України і навіть одвічних мандрівників-циган. Більшість з перерахованого нами іноземного населення оберталась у сфері промислової і особливо торговельної діяльності. В зв’язку з цим її роль у житті міст, як центрів цієї діяльності, набирає особливого значення. Найбільш багата і впливова частина чужоземців осіла в найбільш перспективних з точки зору розвитку торгівлі містах. Польське міщанство, хоч і поступалось вихідцям сходу в умінні вести торговельні справи, силою наданих йому привілеїв і пільг ставилося тут в особливі умови. Міщани польського походження повинні були зміцнити позиції Польщі на Україні, допомогти в денаціоналізації і покатоличенні українського народу. Вони були опорною силою польської шляхти в містах, хоч між нею і ними й існували певні суперечності. Уже в першій половині XVII ст. в таких містах, як Київ, Луцьк, Дубно, Кременець, Кам’янець-Подільський, Бар, Язловець, та в ряді інших польські міщани і представники шляхти зайняли керівні позиції в міських урядах. Польський уряд намагався вводити всюди діловодство на польській мові, що мало полегшити денаціоналізацію українців. Ще з часів Люблінської унії ввійшов у силу королівський інаказ, щоб «міські документи писалися польською мовою відповідно до коронного звичаю» Поступово і внутрішнє діловодство міст перейшло повністю або частково, як це було в Борисполі, на польську мову. Те, що по великих містах перед визвольною війною визначне місце займали економічно сильні міщани неукраїнського походження, помітив і Алеппський. Він зауважив, що на Брацлавщині в Умані і Маньківці найбільш великі і красиві будинки належали вірменам, полякам і євреям, а не українцям. Після війни, повертаючись на старі місця, польські міш/ани і шляхта намагались відновити всі свої довоєнні позиції. Відновили роботу польські магістрати в Кам’янці-ГІодільському, Барі, Острозі. Повернулись до своїх міських резиденцій різні єзуїтські ордени. Українське населення виявляло своє крайнє незадоволення всім цим. В Бердичеві під натиском міщан кармелітам довелось на певний час знову залишити місто. Цей та інші факти свідчать про те, що український народстарих порядків. Але поступово реставрація їх відбулась. Польська шляхта, пойертаючись в свої маєтки, всіляко сприяла утвердженню тут польсько-католицького елемента. Повертались на Україну численні емігранти — вірмени, греки, караїми, євреї. Слід, однак, відзначити, що в цілому міське населення неукраїнського походження становило, безперечно, меншість по відношенню до маси українського населення. Для того щоб конкретніше уявити собі, наскільки значним було засилля іноземців по великих містах і які наслідки це тягло за собою в соціально-економічному розвитку України, потрібно розглянути національний склад окремих великих міст і насамперед Києва. Відомо, що до визвольної війни Київ був королівським містом і резиденцією воєводи. Ще в XVI ст. польсько-католицький елемент зайняв тут помітне місце. Поряд з польськими купцями і ремісниками значну господарчу діяльність розвинув орден домініканців. У руках ордену опинились величезні площі київських земель, озера, річки, пасіки, сіножаті. З часом орден намагався ще більш розширити свої володіння. До Київського замка, що був резиденцією воєводи, належали численні уряди, які виконувала польська шляхта, що жила тут же з сім’ями і челяддю. Шляхта оточила себе, як завжди, цілим роєм різних посередників і орендарів з числа заможних євреїв.

Середньовічна мініатюра
image-1112

Середньовічна мініатюра

Останні здавна мали свою дільницю в районі сьогоднішньої Львівської площі. Вірмени, які прибули на Україну ще в XVI ст., осіли насамперед в найбільш розвинутому в ті часи в торговельному відношенні місті Києві і одержали право на власну юрисдикцію. В XVII ст. вірмен в Києві було уже не багато, але це були дуже заможні люди. В 1622 р. в книги гродські були вписані права і маєтності вірмен Києва, яким належали численні грунти навколо Києва, «пляци» в самому місті, будинки і комори. Вірмени мали право варіння горілки, меду та інших напоїв2 . Невідомо, що сталося з київськими вірменами в другій половині століття. Можливо, що час-Про наявність у Києві помітної групи міщан-греків говорить скарга киян-українців у 1689 р. на те, що грецьке населення міста не відбуває на ратушу належних повинностей Наскільки дозволяють судити дуже скупі відомості, в Києві позиції іноземного елемента не були настільки міцні, щоб паралізувати розвиток українського міщанства, але вони, безперечно, гальмували його. Частина українського міщанства, прагнучи зміцнити своє становище і одержати привілеї, покатоличилася або прийняла унію і, таким чином, перейшла фактично в табір польського міщанства. Найбільші багатії, як ми бачили, навіть поріднилися з шляхтою. Після війни в Києві, як і в містах Лівобережної України, залишилось дуже мало міщан-іноземців. Натомість зростає чисельність міщан російського походження. В значній мірі це пояснюється втечами сюди російських селян і міської бідноти. Переселялися і окремі заможні люди з посадів. Особливо багато росіян прибуло за рахунок «ратних людей». Уже говорилося про те, що багато з тих «служилих людей», що стояли по українських містах, залишились потім тут назавжди, зайнялись ремеслами, промислами, торгівлею. Серед російських гарнізонів по українських містах була незначна кількість іноземців. Це були вихідці з різних місць Західної Європи, шукачі щастя, обійдені долею на батьківщині, здебільшого люди деморалізовані, здатні на все заради наживи. Але в цілому іноземці в ремісничо-торговельному житті Києва в цей час відіграють відносно незначну роль. В цьому плані умови для розвитку національного бюргерства, безперечно, змінилися на краще. В жодному з лівобережних міст, за винятком Ніжина, де знаходилась грецька колонія, не було скількинебудь помітного числа іноземних ремісників або купців. Російське населення, що зростало особливо в північно-східних районах, не мало привілеїв порівняно з місцевим населенням.

Зовсім іншу картину ми спостерігаємо у великих містах, які залишились під владою Речі Посполитої, де панування польської шляхти і міцні традиції минулого дають себе знати відразу ж після війни. Ще в XVI ст. міські грунти в Кам’янці-Подільському були поділені між поляками, вірменами і українцями на 3 частини по 25 ланів у кожній. Кожна частина мала свій ринок, магістрат, будинки для адміністрації, фільварки тощо. Найбільш міцними в економічному відношенні були позиції вірмен і поляків. Польський магістратський уряд неодноразово протягом першої половини століття вимагав скасування окремої української юрисдикції і приєднання українців до юрисдикції польської. Після війни ці домагання відновлюються. В 1658 р. «русини» уже насилу одержали підтвердження своїх прав на окрему юрисдикцію. В 1669 р. вони втратили на певний час ці права, але незабаром знову їм повернули їх. У 1702 р. міщани-поляки просили сейм, щоб українські міщани Кам’янця були нарешті «повністю підкорені польському магістрату» В 1740 р. українська ратуша була віддана костьолу св. Яна як приміщення для його потреб2. Українська юрисдикція припинила своє існування. Чисельним і багатим було вірменське населення Кам’янця. Уже в середині XVI ст., за відомостями папського нунція Ліппомано, тут було до 300 вірменських родин. За деякими даними, в другій половині XVII ст., напередодні загарбання Поділля турками, вірмен у Кам’янці уже нараховувалось 1200 родин. Час від часу польський уряд_ нагадував іншим жителям міста, що вони повинні зважати на привілеї вірмен, становище яких було предметом заздрості всіх інших міщан. Проте в одній із заяв кам’янецьких міщан розповідалось, як польський райця погрожував вірменам, що прийде час. коли у них буде замок порядкувати, а їхнього бурмистра буде «шляхтич вчити». Крім польського і вірменського населення, в місті були і менші, але також привілейовані групи міщан іноземного походження — татари, караїми, євреї, волохи, турки. Навіть в кінці XVII ст., після всіх потрясінь, яких зазнав Кам’янець у зв’язку з війною і турецькою окупацією, в місті на татарській вулиці ще залишалось з півсотні татарських родин. Татари, як і раніше, жили тут на умові виконання військової служби по охороні краю. Але це була дуже ненадійна охорона. , Якщо вірити Хризостому Паску, в 1671 р. турки захопили Кам’янець-Подільський саме за допомогою чемерисів, які зрадили місту. Будучи «годованцями нашими, — каже Паск, — вони з своїм ватажком зрадили нас, і всі перейшли до турків» Нарешті, ми маємо деякі згадки про волохів у Кам’янці-Подільському. В 1665 р. тут у пригороді стали «фільварки» шляхетські і різного служилого люду — як поляків, так і волохів, які жодних повинностей не відбували і лише повинні були брати участь в обороні, «оскільки всі вони раніше служили під хоругвами кам’янецького полку». В 1665 р. в цьому місті на Підскаллі жило 11 сімей циган. Вони виконували роботу на замок по виготовленню ґонтових гвіздків і всякі ремонтні роботи з замкового заліза, а «більше нічого не повинні були» робити, як говориться в люстрації3. Коли взяти до уваги, що українцям до визвольної війни і після того в самому місті імогло належати не більше згаданих вище 25 ланів території міста, що 50 ланів належало полякам і вірменам, а також врахувати дільниці євреїв, татар, волохів тощо, то стане ясним, яким було становище українців. Приблизно така ж картина спостерігається і в Барі, осадженому в XVI ст. татарами-чемерисами. Частина його одержала в зв’язку з цим назву Бар Чемериський, або Верхній Бар, бо знаходилася на горі.

 У 1565 р. в Чемериському Барі нараховувався 51 татарський будинок і 45 українських. В Польському Барі в той же рік документ називає 102 будинки, а в Руському — 124 Навіть не маючи відомостей про те, скільки і яких родин жило в зазначених будинках, можна зробити висновок, що становище в Барі склалося не на користь українських міщан. Можливо, оскільки наші відомості не включають євреїв, волохів, караїмів тощо, перевага чужоземців була ще більша. Цілком закономірним явищем в цих умовах була в 1671 р. інкорпорація української юрисдикції польською. Подібне становище створилось протягом польського панування і в Луцьку. Поряд з польським населенням значну частину, а на початку XVIII ст. більшу частину населення Луцька становили вірмени, євреї і караїми. Привілеєм 1666 р. від мита в Луцьку були звільнені «як рабани, так і караїми». Про караїмів у Луцьку ще в XX ст. нагадувала вулиця Караїмська. Мабуть, до кінця XVII ст. і у XVIII ст. в кількісному відношенні українське населення залишалось тут на другому, якщо не на третьому, місці. В 1789 р. луцькі жителі уже говорили, що місто їх колись було столицею руських князів і «осаджене було русинами» 4. В Острозі польський елемент завдяки своїй кількісній і економічній перевазі здавна зайняв керівні позиції. В хроніці 1622 р. називаються 255 хазяїв будинків, тобто щонайменше 1500 католиків, які жили на території, підпорядкованій польській юрисдикції. Хроніка збереглася не вся, а тому не охоплює всіх жителів польської частини міста. Про значну територію, зайняту їв місті і польсько-католицьким населенням, свідчать згадувані в хроніці численні вулиці і частини міста, заселені католиками. В ній названо вулиці Зарванську, Гнилу, Мокру Волю, Суху Волю, Другу Красногорську, а також частини міста Замок (очевидно, територія замка і навколишніх будівель), Передзамче, «Паркан до Луцької Брами», «Ринок», — очевидно, той, що обслуговував жителів польської частини міста, Загродє, «де двори шляхетські стоять», територія «в паркані» Як відомо, після війни польське населення поступово повернулося на старі місця. В другій половині XVI ст. в Острозі була “имала грецька колонія, яка в період визвольної війни одержала привілей від Богдана Хмельницького. В Острозі та в його передмістях жили також численні сппейські родини. Осаджені іноземцями магнатські і королівські міста становили слабкі осередки розвитку національного українського бюргерства і їв значно більшій мірі були осередками діяльності багатого іноземного купецтва. Про те, що аналогічна картина мала місце і по великих містах Західної України, говорять дані Я. Кіся, згідно з якими в західноукраїнських містах перед визвольною війною іноземців було близько 30 %. Цей сам по собі високий процент був значно вищим у великих містах — Львові, Самборі, Бродах та ін. В дуже скрутному становищі опинились у XVII ст. українці у Львові. Вони були відтіснені від всіх ключових позицій економічного життя поляками, німцями, вірменами і євреями. У Дрогобичі в 1787 р. було приблизно 50  польського і єврейського населення. Як стояла справа раніше, можна бачити з того, що з 1556 р. «руська церква» бу-керівні позиції в місті польського і пропольського католицького та уніатського населення. Які не скупі відомості про національний склад українських міст XVII ст., вони все ж таки дозволяють зробити деякі висновки. Головні з них такі:

1. В цілому переважна більшість міського населення була українського походження, хоч певна домішка іноземного елемента могла бути в кожному місті і містечку. Полонізація і покатоличення українського міщанства встигли захопити лише великі міста і міську верхівку, часто не зачепивши поспільства. Слабше і повільніше проникав польський елемент в міщанське середовище Східної України.

2. Але в найбільш багатолюдних і багатих містах Правобережної України керівні позиції перед визвольною війною опинились в руках іноземців, головним чином польських ремісників і купців та багатих купців вірмен, греків, євреїв.

3. Строкатість національного складу найбільших міст та економічна перевага ремісничо-торговельного населення неукраїнського походження гальмували розвиток національного українського бюргерства цих міст.

4. Особливо впливовим і незалежним було іноземне купецтво. Цей факт сам по собі таїв велику небезпеку для соціально-економічного розвитку міст, оскільки купецький капітал відіграє дуже важливу роль в історії первісного нагромадження, в підготовці грунту для капіталістичного виробництва. Відомо також, що іноземне купецтво вивозить частину капіталу в країни, звідки воно походить.

5. Найбільші міста, розчленовані на окремі національні юрисдикції, не могли становити скільки-небудь значної сили в захисті міських прав перед лицем наступу на них феодалів.

Внаслідок численних соціальних і національних перегородок міщани становили нерідко конгломерат не тільки відчужених, а й навіть ворогуючих між собою груп, життя яких було сповнене гострих соціальних суперечностей і національних незгод. Ілюстрацією до таких незгод може бути випадок, коли війт польського магістрату кричав у роздратуванні на члена вірменського уряду, що він на Україні не хто інший, як «заходько», «циган якийсь, що звідкись приїхав і став тут паном». Цілком зрозуміло, що такі міста, навіть якби вони становили справді великі торговельно-промислові центри, не могли очолити боротьбу народних мас проти феодальної роздрібненості і національного гноблення. Завдання, які стояли перед народом у визвольній війні 1648—1654 pp., не могли бути розв’язані повністю, оскільки у повстанців не було достатньо сильного і організованого керівника в особі українського міщанства, насамперед найбільш розвинутих в економічному відношенні великих і відносно багатолюдних міст. Національні інтереси українського народу не обходили іноземне бюргерство, яке захопило головні позиції в цих містах. Соціальні проблеми українського народу його також не цікавили, оскільки чужоземці займали привілейоване становище по відношенню до українців. Навпаки, боротьба українського народу, і в тому числі міщанства, загрожувала їх позиціям в українських містах, а тому вони навіть вороже ставились до неї. Цим пояснюється той факт, що Київ у визвольній війні 1648—1654 pp. відіграв невідповідно слабку роль порівняно до свого місця і значення в країні. В цьому плані слід розглядати і позицію Кам’янця-Подільського, Львова, Бара та інших великих міст у цей відповідальний історичний момент. Буржуазні вчені пояснювали позицію цих міст, що стояли осторонь боротьби народних мас, тим, що міцні укріплення не дозволили військам повстанців захопити ці міста. Думається, що таке пояснення не витримує критики. Згадаймо, як було у Львові в 1648 p., коли під стінами його стало козацьке військо. Маса українського міщанства докладала всіх зусиль, щоб допомогти повстанцям оволодіти містом, але на перешкоді цьому став могутній багатий патриціат і іноземне бюргерство. Інтереси останніх були протилежні інтересам українського поспільства. Недарма львівський райця поляк Самуїл Кушевич писав про українців, що в місті є ворог, «почуттям близький ребелізантам»; щоб паралізувати намір українських ремісників, підмайстрів, учнів і дрібного українського торгового люду, міська, іноземна в основі, верхівка спалила передмістя, населені українцями. Зрештою їй досить легко удалось вдержати контроль над містом. Все це наштовхує на думку, що великі міста з цілком зрозумілих тепер причин не могли стати центрами об’єднання країни в ході війни 1648—1654 pp. Залишалися ще, правда, відносно багатолюдні міста на Брацлавщині і півдні Київщини, зокрема Брацлав, Лодижин, Біла Церква.

Поділитись

Схожі записи

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

Пошук

Оголошення

Шукаємо авторів

Шукаємо авторів

Ми на Facebook