Історія виникнення східної  української діаспори

Історія виникнення східної української діаспори

Констянтин Трутовський. Переселенці Курської губернії
image-434

Констянтин Трутовський. Переселенці Курської губернії

Еміграція, тобто розселенняя громадян України за її кордонами, розпочалася давно. Ще за княжих часів міжусобні війни призводили до переміщення людей, до зміни місць їх проживання. Перемішування племен і народів також сприяло формуванню діаспори, що в більших чи менших масштабах відбувалося постійно. Є дані про те, що Д. Вишневецький у 1557 р. перейшов з частиною козаків до Московії. Взагалі ж походи українських козаків у Московію були постійними, що призводило до погіршення міждержавних відносин. Найбільш відомим був похід 20‑тисячного загону П. Сагайдочного у1619 р. на Москву. Певна частина запорожців зосталася в Московії (в Калузі, Вологді,  Ярославлі). А вже коли згодом у Росію переїхали 700 українських козаків на чолі з полковником Коншею, царський уряд не захотів селити їх разом, а розпорошив по 18 різних містах північної і центральної Московії.

Уже в 1640 р. на північній Слобожанщині проживало близько 20 тис. переселенців з України.

У 1641 р. на південних кордонах зосереджувалось понад 1100 українських козаків, багато з них після несприятливої Зборівської угоди 1649 р. переїхало в Московію, але вони також були розосереджені по значній території. Після невдалої для українських козаків Берестецької битви частина козаків теж переїхала в Московію; царський уряд дав наказ розселити втікачів з України у поволзьких районах; залишати втікачів у прикордонних районах було заборонено. За часів гетьманства Ю. Хмельницького багато українців опиняється в Московщині не з власної волі, здебільшого в кайданах. Так прибули туди Петро Дорошенко (гетьман Правобережної України), Дем’ян Многогрішний (гетьман, Лівобережної України), Іван Самойлович (Лівобережжя) та ін. Одними з перших московських в’язнів були гетьман Іван Виговський (він категорично відмовився підписати несприятливі для України додаткові статті Олексія Михайловича), зять Б. Хмельницького Іван Нечай та ін. З початком Північної війни надійшов наказ Петра І зібрати в Пскові 18 тис. українських козаків.

 Полтавська битва 1709 р.посилила міграційні процеси. Після перемоги в ній цар Петро І започаткував і жорстокі каральні акції проти противників. Була зруйнована столиця І. Мазепи – Батурин на Чернігівщині, разом з усім його населенням. У той час відбувалася велика еміграція козаків, відома як мазепинська еміграція. В її рядах був і гетьман  (в Бендерах) Пилип Орлик -автор відомої Бендерської конституції, однієї з перших у світі. З діяльністю П. Орлика пов’язане підписання військовогосоюзу України з Кримом (1710 р.), похід українських козаків на Правобережжя (1711 р.), створення протицарської коаліції та реалізація інших, українських політичних і дипломатичних актів.

Після Полтавської битви почалася, інтенсивна насильницька еміграція великої частини населення із Східної України на важкі примусові роботи для побудови Санкт-Петербурга, будівництва господарських об’єктів в-інших регіонах Російської імперії. З того часу Україна стала районом постачання робочої сили для будівництва нової столиці, Ладозького каналу, практично цілком збудованого 20-тисячним загоном українських козаків під керівництвом чернігівського, полковника Павла Полуботка.

Валерія Якобі. Привал арештованих.
image-435

Валерія Якобі. Привал арештованих.

 Ще в 1716 р. 10 тис. козаків під проводом І. Сулими було направлено споруджувати Волго-Донський канал. У 1718 р. туди послали новий загін козаків, а частину їх вивезли будувати укріплення на р. Терек (Північний Кавказ). Тисячі чоловіків, направлених у північні райони, повернулися додому каліками, обмороженими (на Ладозькому каналі загинуло близько 4 тис. чол.)

У 1731 р. для копання окопів біля Азовського моря з України було направлено 20 тис. козаків та 10 тис. селян, у 1732 р. – понад 30 тис. чол. Близько половини з них загинуло.

Українських козаків часто використовували і для ведення військових дій. В 1721 р. Петро І почав війну з Туреччиною. На бої під Дербент було відправлено (під керівництвом миргородського полковника Данила Апостола) загін у 10 тис. козаків, у 1722 р. (під керівництвом лубенського полковника Андрія Марковича) під Сулах було вислано 10 тис. козаків, у -1724 р. – ще 10 тис. Згідно з донесенням у Петербург у 1725 р. під Дербентом нараховувалося 6800 козаків, з них від хворіб та у боях загинуло 5200, а близько однієї тисячі повернулося додому інвалідами.

Відносно високий науково-культурний рівень на Україні привів до того, що упродовж XVII ст. українці займали керівні посади в Святійшому синоді, Слов’яно-греко-латинській академії. У 1746 р., наприклад, з восьми членів Синоду – сім були українцями; певний час єпископські кафедри займали тільки українці. Із 127 архієреїв, які упродовж 1709 – 1762 рр. очолювали російські кафедри, було 70 українців. Та державна політика Росії була спрямована на цілковите витіснення українців зі всіх сфер життя. Відомі словаКатерини II щодо українців:

«Треба документ цей (про заборону церковних книг українською мовою) знищити. Думка, що вони, тобто українці, є нація, абсолютно відмінна від «отої, – аморальна. Боріться з їхніми фальшивами і непристойними ідеями. Малоросія, Лівонія, Фінляндія – суть провінції, які управляються своїми власними законами, що були їм забезпечені, булоб дуже нетактовно скасувати їх всі одразу, було б більше помилкою, я б сказала, справжньою глупотою, назвати їх чужинцями і поводитися з ними, як з такими… треба примусити їх делікатним способом зрусифікуватися».

У результаті запровадження колоніального правління, масового викачування робочої сили Україна, особливо східні її території (Гетьманщина, Слобожанщина), була доведена до крайнього зубожіння. В названих районах на утриманні місцевого населення була російська армія. Під час нової війни з Туреччиною (1735 р.) головнокомандуючий Мініх

«…скаржився цариці Анні Іоанівні, що російські генерали, які командували військом на Україні, дбали тільки про свої маєтки й про доходи з цих маєтків. Тим часом край занепадав і убожів. Козаки від тяжкої служби розбігалися, тисячами втікали до Польщі, Криму, Туреччини й там ставали на службу проти Росії. В давні часи гетьманські козаки могли виставити в поле до ста тисяч людей, а в 1735 р. їх ледве можна було зібрати й двадцять тисяч».

Про тяжкі умови життя українців Гетьманщини свідчать і такі матеріали. Під час російсько-турецької війни до строєвої та обозної служби було залучено 157,3 тис. козаків і 205,0 тис. селян при всьому населенні близько 1 млн.чол. З них загинуло 34,2 тис.

Масштабними були переселення запорожців у пониззя Дунаю, в Банат (Австрійська імперія, тепер західна частина Румунії), Приазов’я і на Кубань, переселення жителів Лівобережжя і Правобережжя з метою освоєння Слобожанщини.

З XVI ст. почалося масове переселення в Поволжя, на Урал, з другої половини XIX ст. – у Сибір, Казахстан, Киргизію, на Далекий Схід. Україна стала регіоном Російської імперії, звідки йшли найбільші переселенські потоки на схід.  Після скасування кріпосного права в Східній Україні (1861 р.) селяни одержали дуже мало (лише 26,7%) землі. В більшості районів селянські наділи значно скоротилися (на Лівобережжі, на Півдні, наприклад, на 29-30%). Селяни сплачували за ці наділи великі податки. Часті неврожаї викликали голод (1891 p., 1892 p., 1897 p., 1900 p., 1906 p., 1907 p, 1915 p.), від якого особливо страждали незаможні селяни в районах з відносним переселенням – Чернігівщини, Полтавщини, Правобережжя.

Майнове розшарування селянства зросло після проведення столипінської реформи. Селяни Полтавщини, Чернігівщини, Київщини та інших регіонів масово йшли на сезонні сільськогосподарські роботи в зернові райони Півдня та на бурякові плантації Лісостепу (близько 1,5 млн. чол. у рік), переселялися в східні райони. Царський уряд усіляко заохочував переселення – звільняв від служби в армії, забезпечував земельними наділами.

До першої воловини XIX ст. переселення з України переважно йшло в райони причорноморських і приазовських степів, на Північний Кавказ, Поволжя. Наприкіні XIX ст. з освоєнням родючих земель на сході напрямки еміграції змінилися, до них додалось Зауралля.

Про чисельність і частку переселенців з України в загадькоросійській міграції у дореволюційний час свідчать такі дані: за 1891 – 1914 рр. зі Східної Україні переселилося 1982 тис. чол., що становило 45% усіх переселенців у царській Росії (з них 480 тис. повернулося на Україну).

Особливо сильними стали міграційні потоки після столипінської реформи 1905 р. Якщо за 1894 – 1903 рр. з України переселялось по 42 тис. чол. у рік, то за період 1906 – 1910 рр. –  202 тис. чол. Це становило близько 70% усього приросту населення в новоосвоюваних регіонах.

Основними районами виходу емігрантів зі Східної України було насамперед Лівобережжя, зокрема Полтавщина, Чернігівщина і Київщина. На нихприпадало 52% усіх емігрантів зі Східної України, які поселилися в Азії. Лише з Полтавщини за 1885 – 1914 рр. виїхало 421,9 тис. чол. Слабшими були міграційні потоки з інших шести (південних і західних) губерній України (частка переселенців з Поділля та Волині, наприклад, становила лише 9%).

Еміграційні потоки на схід формувалися в основному за рахунок сільських жителів. Це пояснюється як незначною часткою міського населення, так і небажанням українських селян змінювати вид трудової діяльності чи спосіб життя. В результаті до українських міст, що досить інтенсивно ровзвивалися у дореволюційні роки, масово поселялися жителі Росії.

Іншим був шлях переселення був на початку будівництва радянського ладу, спрямований на асиміляцію етносів. У 20-х роках добровільне переселення на схід здійснювалося Всесоюзним переселенським комітетом при ЦВК СPCP, з 1930 p. – Наркомземом СРСР.

З 1928 р. замість добровільного індивідуального почалося колективне «організоване» переселення о широким залученням методів примусу. За 1924 – 1928 рр. з України виїхало 142 тис. чол., які поселилися поза її межами, переважно в східних районах колишнього СРСР. Це становило 24% усіх емігрантів Радянського Союзу.

СРСР - переселенці - 20-ті роки.
image-436

СРСР – переселенці – 20-ті роки – “Інакодумство заборонено”

У радянський період, на початку 30-х років, переселення з України здійснювалося за допомогою нових постулатів та ідеології. Серед переселенців переважали політичні вороги радянської влади або люди, яких ця влада вважала такими. Північні і східні райони – Європейська Північ, Західний і Східний Сибір, Далекий Схід, Казахстан, Середня Азія – перетворилися в місця спецпереселення, де масово використовувалася безплатна каторжанська праця. Загальнознаними стали такі виправно-трудові табори  режиму, через які пройшли 10 – 12 млн. в’язнів (у тому числі не менше 50% з України), як  Соловки, система таборів на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу, в районах Печори, колишнього Ленінграда, Медвежої Гори. Тут провели свої останні дні в 30-х роках сотні тисяч невинних людей.

У 30-х роках різко посилилися репресії в СРСР, у тому числі на Україні. В результаті колективізації було вивезено в східні райони Радянського Союзу 1317 тис. заможніших селян (так званих куркулів), серед яких було кілька сотень тисяч висланих з України. Частині українських селян удалося втекти в Росію від штучно організованого більшовиками голоду 1933 p., прорвавшись через спеціально зосереджені на кордонах застави.

З липня 1937 р. з Києва та деяких інших міст почалося масове виселення «членів сімей троцькістів і диверсантів, що активно сприяли антирадянській діяльності». Ще раніше (початок і середина 20-х років) переповнені ешелони українських повстанців з Черкащини, Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Вінничини та інших регіонів, воїнів УНР, колишніх махновців тощо йшли на схід, у Сибір.

У роки війни та повоєнний час табори поповнилися військовополоненими, жителями окупованих територій.На початку 1942 р. у східних районах СРСР проживало 959,5 тис. чол., переселених із західних регіонів, переважно українців. Смертність серед них була дуже високою (16%). Дещо пізніше кількість переселених із Західної України і Білорусії зросла до 1173 тис. чол. Збереглися відомості, що третина з них була зайнята в сільському господарстві, а влаштуванням переселених займалося 1136 селищних і 228 районних комендатур. Виселення з України тривало весь 1941 рік. У травні-червні 1941 р. із західної частини колишнього СРСР вивезли на Алтай, в Казахстан, Комі APCP та в Омську область 86 тис. чол. Згідно з вказівкою Л. Берії від 21 травня 1941 р. на 20 років було вислано із Західної України і Західної Білорусії 95 тис. чол. З них 3,6 тис. було поселено в Комі АРСР, 7 тис. – у Красноярському краї, 9,8 тис. – на Алтаї, 10 тис. – в Новосибірській, 6 тис. – в Омській, 4 тис. – Кіровській областях, 11 тис. – в Казахстані. Відбувалося масове виселення з України німців, поляків та представників багатьох інших національностей.

Різко зросла чисельність української діаспори в роки Другої світової війни. В результаті евакуації в східні райони СРСР було перебазовано з республі-тон разом з робітниками та інженерно-технічним персоналом 500 великих промислових підприємств, сотні колгоспів і радгоспів, машино-тракторних станцій. Чисельність населення Поволжя, Уралу, Сибіру, Казахстану і Середньої Азії зросла за рахунок евакуйованих з України на 3,5 млн чол.

Гинули мільйони, а в той час радянська пропаганда закликала до "щасливого життя" на нових землях
image-437

Гинули мільйони, а в той час радянська пропаганда закликала до “щасливого життя” на нових землях

У 40-х роках на Україні, особливо в її західних областях, широко розгорнулася боротьба проти фашистського і сталінського тоталітарних режимів. Повсюдно, в селах і містах, у ній брали участь сотні тисяч чоловіків. Це була відповідь народу на тотальні репресії і фактичне винищення працівниками органів НКВС місцевого населення.

Не принесла бажаної свободи і німецька окупація. В різних районах виникали загони самооборони. У жовтні 1942 р. на північному заході Житомирщини організовано оформилася Українська Повстанська Армія (УПА), яка вела боротьбу спочатку проти німецьких, а згодом радянських окупантів. Тотальний комуністичний режим фактично оголосив безжальну війну абсолютній більшості народу, західноукраїнських земель. Десятки тисяч людей було фізично знищено; сотні тисяч насильно вивезено в несприятливі для життя і праці північні та східні райони.

Уже на початку квітня 1944 р. почалося масове виселення людей із західних областей республіки. Депортовано близько 2 тис. сімей членів ОУН і УПА до Красноярського краю. До кінця 1945 р. на так званому сцецпоселенні в, північних і східних районах СРСР вже перебувало 6127 сімей, або 16,2 тис. чол. До середини 1947 p. із Західної України було депортовано до Кемеровської обл. 30,2 тис. чол., Челябінської – 7,2 тис., Карагандинської – 8,1 тис., Омської – 15,2 тис., Красноярського краю – 1,7 тис. Загальна кількість всіх переселенців із західних областей становила в 1947 р. 74,8 тис, чол.

Рада Міністрів СРСР 6 квітня 1950 р. прийняла постанову про скасування термінів поселення депортованих, членів сімей «українських націоналістів, бандитів і бандпосібників». Вони поселялися навічно, виселялися з прикордонних районів Далекого Сходу. Спецпоселенці та інші категорії репресованих із західних областей України продовжували прибувати в середині 50-х років до північних і східних районів СРСР. Їх нараховувалося 135 762 чол.

Така географія лише частини українськоїдіаспори в республіках колишнього СРСР у середині 50-х років. Йдеться про спецпоселенців. Сюди не увійшли сотні тисяч чоловік, які відбували покарання в засланні, ті, що загинули в таборах. Наприкінці 40-х – на початку 50-х років у східні області СРСР було також вивезено із Західної України багато селян у зв’язку з колективізацією. Територія колишнього Радянського Союзу вкрилася густою мережею так званих ГУЛАГів.

У 1956 р. була прийнята постанова Ради Міністрів СРСР про скасування обмежень по спецпоселенню з членів сімей українських і білоруських націоналістів, звільнених від заслання на поселення. У результаті кількість поселенців у східних районах колишнього СРСР із західноукраїнських земель до кінця 1956 р. зменшилася до 90,6 тис. чол.

Усього, за різними оцінками, в повоєнні роки лише зі семи західних областей України було депортовано в східні райони Радянського Союзу понад 1,1 млн. чол. – кожен 7 – 10-й житель. Це була масова і дуже жорстока війна, розв’язана урядовими колами проти західноукраїнського народу, на його ж землі. Географія ГУЛАГів — це географія всіх найбільших ударних новобудов радянських п’ятирічок нв сході колишнього СРСР, це місця масової смерті і поховання людей, це терени постійної боротьби з тоталітаризмом.

Поділитись

Схожі записи

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

Пошук

Оголошення

Шукаємо авторів

Шукаємо авторів

Ми на Facebook