За чисельністю національних діаспор колишній СРСР займав одне з перших місць у світі. Всього, за даними Держкомстату СРСР, у 1989 р. проживало поза межами своїх державно-національних утворень 54,3 млн чол. (М. С. Горбачов часто наводив цифру 75 млн. чол.). Крім цього, понад 6 млн чол. взагалі не мали в СРСР своїх державно-національних утворень. Іншими словами, кожен п’ятий житель колишнього Радянського Союзу жив поза межами своїх державно-національних формувань і поповнював категорію населення, яку прийнято називати «національні меншості», «національні меншини».
Останнім часом робляться спроби використати спільне проживання на одній території багатьох народів як головний фактор доцільності збереження імперських структур. Основні мотиви, які висуваються при цьому названими структурами, зводяться до того, що нібито тільки при збереженні Союзу можна повсюдно забезпечити «вічний» національно-етічиий мир і спокій. Та досвід показує, що такого миру (саме при функціонуванні союзних структур) не було забезпечено. Тут виникає принципове питання іншого плану: чому Центр упродовж багатьох десятиліть неухильно проводив у життя політику перемішування народів. Невже тільки для того, щоб використати цю обставину як аргумент для збереження Союзу чи іншої єдиної унітарної держави?
Досвід міжетнічних відносин у цілому ряді країн і регіонів світу переконливо доводить, що багато-національність не завжди є фактором виникнення конфліктів на етнічному грунті. Наприклад, у СІЛА, незважаючи на спільне співжиття багатьох національностей, народів і народностей, упродовж останнього століття практично не було значних конфліктів на етнічно-національній основі (хоч були, як відомо, расові конфлікти). Таким чином, не сам факт співжиття багатьох національностей, а імперська політика, спрямована на розпалювання міжетнічної ворожнечі, призводить до міжнаціональних сутичок. Сутність причин виникнення конфліктів зводиться насамперед до створення умов для економічного і національно-культурного розвитку не всіх, а лише окремих національностей, штучного провокування ворожнечі на міжнаціональній, міжрелігійній основі, особливо в .конфліктно небезпечних регіонах.
Найчисельнішою національною меншістю в республіках СРСР була і є найбільша національність — російська. За даними перепису 1989 р., росіяни становили 145,2 млн чол. (50,8% усього населення тодішнього Радянського Союзу). З них у РРФСР проживало 119,9 млн чол. Таким чином, поза межами Росії в СРСР знаходилося 25,3 млн росіян (17,4% усіх росіян СРСР). З цієї кількості 11,4 млн чол. (45,1% усіх росіян, розселених у союзній діаспорі) жило на Україні. Словом, частка росіян на Україні дуже велика (22,1% усіх її жителів).
Українці в світі
За чисельністю національної діаспори в Радянському Союзі друге місце після росіян займають українці. В 1989 р. їх налічувалося в СРСР 44,2 млн чол.; з них поза межами державних кордонів України жило б 767 тис. чол. (15,3% усіх українців Радянського Союзу).
Наведені дані про чисельність українців у діаспорі СРСР не слід вважати остаточними. За оцінками, вони є значно більшими: кількість українців у Радянському Союзі сягає 11 млн. чол. При врахуванні цього кількість українців у всій діаспорі (західній і східній) становитиме 15 – 16 мян чол. І для таких оцінок є належні підстави. Як буде сказано далі, упродовж дуже короткого часу — лише одного десятиліття кінця 20-х – початку другої половини 30-х років чисельність українців у східній діаспорі скоротилася на 4 млн чол. Отже, кожен третій-четвертий українець світу живе в діаспорі, в тому числі кожен п’ятий – у східній. Практично в усіх республіках, краях, областях, округах колишнього Радянського Союзу жили і живуть українці.
Значною в колишньому СРСР э діаспора інших народів. На діаспору (поза межами своєї республіки) білорусів припадає 22,2% від усіх білорусів, які живуть у колишньому Радянському Союзі, на діаспору узбеків – 15,3%, казахів – 19,7%, грузинів і латишів – по 4,9%, азербайджанців – 14,3%, литовців – 4,7%, молдаван – 16,6%, киргизів – 11,8%, таджиків – 24,7%, вірмен – 33,3%, туркменів – 7,0%, естонців – 6,2%, абхазців – 11,4%, балкарців -16,8%, башкирів – 7,2%, бурятів – 40,8%, інгушів – 31,0%, кабардинців – 7,0%, калмиків – 5,8%, каракалпаків – 8,1%, карелів – 39,7%, комі – 15,4%, марійців – 51,7%, мордвинів – 72,8%, осетинів – 40,0%, татар – 73,4%, тувинців – 4,0%.
Українська діаспора є однією з найчисленніших у колишньому Радянському Союзі: на її частку припадає 11% усієї внутрішньої діаспори. Українська діаспора знаходиться в колишньому СРСР, як відмічалося, на другому місці після діаспори росіян.
Діаспора росіян на Україні є відносно молодою: із загальної чисельності 11,4 млн. усіх росіян, які живуть у республіці. 4,3 млн. народилися за її межами і, отже, переїхали сюди в останні десятиріччя. Словом, найбільш інтенсивний процес «освоєння» України росіянами відбувався вже в повоєнні роки. 43,3% усіх росіян, які переїхали сюди з інших республік, прибули: 38,1% – з Росії, 1,6% – Казахстану, 0,6% – Білорусії, 0,5% – з-за меж колишнього СРСР, 0,45% – Узбекистану, 0,33% – Грузії, 0,32% – Азербайджану, 0,26% – Молдавії і т. д. Загальна чисельність національних меншин на Україні зростає насамперед за рахунок приїзду на постійне проживання росіян. За наведеним показником росіяни займають у республіці перше місце (частка євреїв, які живуть на Україні, а народилися за її межами, становить лише 11,7%, молдаван – 30,5%, поляків – 9,9%, болгар – 7,0%).
Відзначимо лише, що масовість цієї діаспори, була, з одного боку, могутнім фактором русифікації усіх народів Радянського Союзу і з другого — не менш важливим фактором обезлюднення Росії, насамперед центральних її районів, особливо сільських місцевостей, одна з важливих причин економічного занепаду цих регіонів, зокрема їх сільськогосподарського виробництва, трагедії народу, зокрема в умовах посилення конфліктів на міжетнічній основі і різкого зростання рееміграційних відпливів росіян і посилення в зв’язку з цим проблеми російських біженців.
Українська діаспора «розсіяна» в колишньому СРСР повсюдно. Але найбільшою е вона в Росії, де в 1989 р. жило 4 363 тис. українців – 9,9% усіх українців Радянського Союзу. Далі йшли Казахстан – 896 тис. (2,0%), Молдавія – 600 тис, (1,4%), Білорусія – 291 тис. (0,7%), Узбекистан – 153 тис. (0,3%), Киргизія – 108 тис. (0,2%), Латвія – 92 тис. (0,2%), Грузія – 52 тис. (0,1%), Таджикистан – 41 тис. (0,1%), Туркменія – 36 тис. (0,1%), Азербайджан – 32 тис. (0,07%), Вірменія – 8 тис. (0,02%).
Частка українців у Росії за переписом 1989 р.
Важливим фактором, який стимулює розселення українців поза батьківщиною, є міграції. Незважаючи на те, що упродовж останнього десятиліття число тих, хто прибув, значно переважало число тих, хто вибув з України (за 1980—1989 рр. приріст населення республіки за рахунок імміграції становив близько 2,5 млн. чол.), значна кількість її жителів, у тому числі українців, виїхала на постійне проживання в республіки колишнього СРСР. У 1989 р., наприклад, за межі України виїхало 40% від усіх тих, хто вибув з населених пунктів республіки. Таким чином, поряд з внутріреспубліканською імміграцією на Україні високу питому вагу займає еміграція в республіки колишнього СРСР.
Серед мігрантів України переважає молодь (75%). Далі за чисельністю йдуть особи передпенсійного і пенсійного віку. Приріст населення України за рахунок мігрантів віком понад 50 років становить понад 10% усього приросту, віком понад 60 років – 7%. На Україну приїжджає значно більшість осіб передпенсійного та пенсійного віку, ніж виїжджає з неї.
Слід окремо сказати про досить масову еміграцію пенсіонерів (точніше пенсіонерок, оскільки жінки становлять серед емігрантів пенсійного віку близько 80%). Та цей, здавалось би, цілком закономірний процес – переселення людей пенсійного віку, які працювали у важких умовах Півночі, в кращі для життя і трудової діяльності умови породжує серйозні проблеми. Сказане стосується також і пенсіонерів-військових. Зрозуміло, що Україна не зможе забезпечити житлом усіх бажаючих, особливо тих, хто не мав і не має жодних зв’язків з нею. Тим більше, що найближчим часом, необхідно переселити в радіоактивно чисті райони десятки тисяч людей з причорнобильської зони.
Відомо, що міграційні процеси регулюються майже в усіх країнах світу, де встановлюються певні еміграційні квоти. Це, безперечно, слід зробити і в Україні, насамперед у Криму, на Одещині, Херсонщині, Миколаївщині та Закарпатті.
Оцінка якісного складу (за рівнем освіти) мігрантів свідчить, що з України виїжджає більше населення з вищим рівнем освіти, ніж прибуває. Наприклад, у 1989 р. з республіки емігрувало з вищою, незакінченою вищою і середньою спеціальною освітою 46,6% усіх мігранта, а іммігрувало лише 41,8%. У свою чергу, на Україну прибуло 58,2% мігрантів із загальною неповною середньою і початковою освітою (і без освіти), і вибуло з неї – 53,4%. Причому йдеться про велику різницю в абсолютних показниках. Так, лише у 1989 р. в міські поселення України прибуло з-за меж республіки тих, хто має загальну середню, неповну середню, початкову школу і без освіти на 122,7 тис. чол. більше, ніж виїхало з неї з таким же освітнім рівнем.
Останнім часом посилилися еміграційні зв’язки населення республіки із зарубіжжям. 20% тих, хто виїхав з колишнього СРСР на постійне проживання за кордон, був жителем України. Майже 50% таких емігрантів становили жителі Києва та Одеської обл. За даними міністерства внутрішніх справ СРСР, у 1989 р. з України виїхало 50,0 тис. чол. (у 1988 р. – 17,8 тис., 1987 р. – 6,6 тис.). У національній структурі емігрантів переважали євреї, які здебільшого виїжджали в Державу Ізраїль. Далі йшли німці та греки.
Українці живуть поза Україною як на старих етнічних українських землях (південна частина Воронежчини і Курщиини, Білгородщина, Ростовська обл.), так і на українських етнічних територіях нового походження (Кубань). Вони також розселені дисперсно окремими (більшими чи меншими) ареалами в різних регіонах практично всіх республік. Причому частка українців на етнічних землях у радянському зарубіжжі дуже швидко скорочується, насамперед за рахунок асиміляції (русифікації).
Одним з важливих чинників русифікації української діаспори (українців та інших неросійських народів республіки) були і є міжнаціональні (етнічно змішані) шлюби – діти таких шлюбів завжди записувалися росіянами.
Аналіз матеріалів з інтенсивності міжнаціональних відносин Свідчить про велику розбіжність між тими показниками серед українців, які, з одного бону, живуть на Україні і, з другого, – у діаспорі в колишньому СРСР. Тому розглянемо ці питання окремо.
Частка шлюбів, що їх українці беруть на Україні на міжнаціональній основі, досить значна. Серед усіх українців, які в 1988 р. одружувалися з жінками інших національностей, вона становила в цілому по республіці 20,9 %; серед усіх українок, які в тому ж році одружувалися з чоловіками іншої національності, – 22,4%. Причому за останні 20 років цей показник скоротився на 3 – 6%.
Українці, які живуть у діаспорі колишнього СРСР, мають набагато інтенсивніші міжнаціональні відносини – у кілька разів вищі, ніж українці в республіці. В Росії, наприклад, де в 1988 р. одружувалося 51,7 тис. українців і 47,2 тис. українок, частка шлюбів, що їх брали на міжнаціональній основі, становила серед чоловіків 87,9%, серед жінок – 86,8% (серед міських жителів – відповідно 80,1 і 87,5%, серед сільських жителів – 83,6 і 84,1%).
В інших союзних республіках інтенсивність міжнаціональних одружень українців теж висока. В Білорусії, наприклад, серед чоловіків вона становить 92,6%, серед жінок – 91,2%, Казахстані – відповідно 75,7 і 75,4%, Молдові – 58,0 і 58,0%, Киргизії – 84,6 і 84,5%, Узбекистані – 89,2 і 89,6%, Латвії – 86,5 і 84,1%.
Таким чином, українська діаспора в колишньому СРСР зазнає дуже інтенсивної денаціоналізації, яка здійснюється в багатьох напрямках, в тому числі і в напрямі зростання змішаних шлюбів. Причому питома вага цих шлюбів (сягає 60 – 75%) нижча серед українців тих республік, де вони живуть компактно більшими ареалами, зокрема в Казахстані і Молдові. В усіх інших республіках українці майже виключно (на 85 – 93%) одружуються з не українцями. Зрозуміло, що саме там найінтенсивнішою є їх денаціоналізація, перехід на мовно-культурну основу і національні традиції другого члена сім’ї або на традиційну для багатьох регіонів російськомовну основу.
Перебування в армії неросійської молоді також сприяло її денаціоналізації. Відомо, що раніше військова служба тривала 3 – 5 років, здебільшого за межами республіки, переважно в російськомовному оточенні. Це призводило, з одного боку, до погіршення знання рідної мови і, з другого – до того, що частина військовослужбовців залишалася після демобілізації на місці служби, створювала там сім’ї, або, іншими словами, перетворювалася в «русскоязычных» українців у діаспорі. Значна кількість українців (за оцінками, близько 340 – 350 тис. чол.) служить в армії прапорщиками, мічманами, офіцерами, генералами тощо. А всього в східному зарубіжжі служить близько одного мільйона українців. Останнім часом, у зв’язку зі створенням у республіці власної армії, значна кількість військовослужбовців з України побажала продовжувати службу на батьківщині, повернутися сюди з інших районів колишнього СРСР, а також з Німеччини, Польщі, колишньої Чехословаччини, Угорщини, країн Прибалтики.
На денаціоналізацію жителів України та їх русифікацію впливав і впливає цілий ряд інших факторів – відсутність шкіл з рідною мовою навчання, національно-культурних закладів, українських газет і книг, радіомовлення і телебачення.
Залишити коментар