Три хвилі української еміграції

Перша хвиля еміграції. Початок еміграції гали­цького селянства за океан до Канади має точну дату. Василь Юричко подає її так:

«7 верес­ня 1891 року Пароплав “Орегон” пришвартувався у порту “Галіфакс”, на канадському березі Атлантичного океа­ну. На берег зійшли двоє українців — Василь Єлиняк та Іван Пилипів, галиць­кі селяни із села Небиліва, що в теперішіній Івано-Франківській області. З них і прийнято вести відлік початку української еміграції до Канади».

Уже через кілька років, починаючи з 1896-го, еміграція галицьких та буковинських селян набула масового характеру. Кожен переселенець, якщо він досяг 18 років і вніс 10 доларів попередньої плати, отри­мував від уряду Канади земельну ділян­ку, яка становила приблизно півгектара залісненої території. Переселенець зо­бов’язувався жити на цій території не менше трьох років, побудувати хату й господарські приміщення, викорчу­вати ліс і розорати хоч десяту його ча­стину. Якщо емігрант це робив, він ставав власником усього поля. Проте для обробітку були потрібні знаряддя і тяглова худоба, а тому селяни на якийсь час погоджувалися на небезпе­чну роботу в шахті, працювали на про­кладанні залізниць, щоб заробити вкрай необхідну суму. Переїжджаючи на нове місце проживання, українці наче брали часточку материкової України з собою, а тому називали свої нові поселення старими географічними назвами: Полта­ва, Коломия, Козак, Січ, Хмельницький, Галичина. Всього таких українських назв на карті Канади близько 200.

Сучасні вчені визнають, що еміграція українців у Канаду мала три хвилі: з 1891 до Першої світової війни переїха­ло майже 200 000 українців, від 1914 до 1941-го – понад 68 000, а після Другої світової війни ще 33 000. Перша хвиля еміграції була виключно селянською.

Першим українцем-емігрантом до Америки вважають священика Анд­рія Гумницького, який народився на Житомирщині, закінчив Київську ду­ховну семінарію, але за антисамодержавні погляди був заарештований, втік з-під арешту, емігрував спочат­ку до Англії. А в 1865 році переїхав до США і оселився у Сан-Францис­ко. Тужвін під іменем Агапія Гонча­ренка правив службу в православній церкві, створив слов’янську друкар­ню, видавав англійською і російською мовами газету (англійською «Вісник Аляски» і російською — «Свобода»). Водночас він поширював відомості про Україну й українців, підтриму­вав українських переселенців аж до своєї смерті в 1916 році.

Масовий виїзд селян із західноукраїн­ських земель у США почався в 1877 році, коли на спокусливий заклик агентів од­нієї з вугільних компаній Пенсільванії заробити великі гроші група селян із За­карпаття виїхала працювати на шахтах. На бразильську землю першою прибу­ла в 1872 році родина М. Морозовича з Галичини (із Золочівщини Львовської області). Масова еміграція українців до Бразилії розпочалася в 1895 році. До 1914 року в Бразилії вже налічувалося 45000 українців. Значна їх частина зо­середилася у штаті Парана.

До Аргентини 27 серпня 1897 року першими прибули 12 селянських ро­дин з Косівщини. Вони знайшли при­тулок і роботу в Буенос-Айресі. До Першої світової війни в Аргентині вже налічувалося 14 000 українських еміг­рантів. Аргентина й Бразилія сплачу­вали видатки на переїзд, давали кожному бажаючому ділянки землі до 50 гектарів з десятирічною відстроч­кою оплати за це, але тропічний клі­мат і несприятливі для українців умови доводили багатьох з них до смерті.

Друга хвиля еміграції. Хоча еміграція тривала, але цифра виїжджаючих різко падала. По-перше, це було пов’язано з безробіттям у США і періодом так званої Великої депресії в цій країні. По-друге, в Канаді й Аме­риці вже не було потрібно такої кіль­кості робочих рук, як раніше, тому переселенці з України емігрували на­самперед в Аргентину та Францію. Друга хвиля української еміграції ха­рактеризується передовсім політичним забарвленням — виїжджали переважно діячі УНР, науковці, політики, які не могли сприйняти більшовицький режим.  Значна частина емігрантів із Схід­ної України ринула на Захід у 1920 році, коли армія УНР відступила до Польщі. Тоді було інтерновано 30 000 чоловік. Петлюра створив свою штаб-квартиру в Тарнуві, пізніше переїхав до Парижа, де був убитий. Гетьман Скоропадський та українські монархісти осіли у Бер­ліні. Тут же після розпуску в 1923 році перебував уряд ЗУНР і деякий час міс­тилася штаб-квартира Коновальця та ОУН. Українські соціалісти та лібера­ли, серед яких були їхні ватажки Шаповал та Дорошенко, жили у Празі. При фінансовій підтримці чеського уряду для українців відкрилися Український вільний університет у Празі та Україн­ська академія сільського господарства у Подебрадах.

Третя хвиля еміграції. Після Другої світової війни на тери­торії Німеччини й Австрії опинилося 16 мільйонів біженців, в’язнів і остарбайтерів. Із цієї кількості 2,3 мільйона були українці. Хоча в період репатріа­ції значна частина остарбайтерів до­бровільно чи примусово повернулася в СРСР, 210 тисяч категорично відмо­вилися це зробити. Не хотіли повертати­ся в СРСР і 2 мільйони представників інших націй Радянського Союзу. У 1945 році при ООН було створено Агентство допомоги та реабілітації. Через два роки його естафету перейня­ла Міжнародна організація допомоги, яка піклувалася про харчі та житло пе­реселенців, поки вони отримають ро­боту. Серед емігрантів було багато високоосвічених людей: вчителів, ліка­рів, юристів, священиків і біля 200 дип­ломованих учених. Статистика свідчить, що до Америки переїхало 80 тисяч, до Канади — ЗО тисяч, до Австралії і до Великобританії — по 20 тисяч, до Бельгії і Франції — по 10 тисяч, до Бразилії — 7 тисяч і до Аргентини — 6 тисяч.