Українська діаспора в Середній Азії

Українська діаспора в Середній Азії

Українська діаспора в республіках Середньої Азії є досить чисельною. Її історія сягає початку 60-х років XIX ст. і характеризується кількома регіонами відносно високої територіальної концентрації українців, суттєвими територіальними змінами тієї частини, яку займають українці серед усього населення впродовж повоєнних років. І нарешті, ряд районів Середньої Азії був місцем заслання, а також вислання національних меншостей з України — кримських татар, німців, болгар, греків і представників інших національностей, частина яких ще й досі не мав змоги повернутися на свою батьківщину.

Геополітична мапа Узбекистану, Киргизії, Таджикистані і Туркменії (Середня Азія)
image-547

Геополітична мапа Узбекистану, Киргизії, Таджикистані і Туркменії (Середня Азія)

У Середній Азії — Узбекистані, Киргизії, Таджикистані і Туркменії — налічувалося 338,5 тис. українців та осіб українського походження, тобто всіх тих, хто під час перепису 1989 р. назвав себе чи своїх дітей українцями. Чисельність українців за повоєнний час у цілому по Середній Азії зросла (за 1959 — 1989 рр. — на 65,6 тис. чол.), причому за останній період (з 296,1 тис, чол. у 1979 р. до 338,5 тис. у 1989 р.) досить швидко.

Найбільше українців в Узбекистані —153,2 тис. у 1989 р.

Перші українські поселенці на території сучасної республіки з’явилися в середині першого десятиліття XX ст. після спорудження залізниці Оренбург – Арись (1905 р.). Вони селилися на передгірських землях переважно поблизу Ташкента. За даними перепису 1917 р. частка українців в Узбекистані становила 0,1% усіх жителів, у 1926 р. — вже 0,5 % (25,8 тис.). Перепис 1937 р., який відбувався в умовах терору, фізичного знищення і заслання мільйонів людей, коли називати себе українцем, особливо для тих, хто переїхав у діаспору недавно, було небезпечно, зафіксував в Узбекистані лише 1,6 тис. українців. У1939 р. їх число (за два роки) зросло до 73,8 тис. чол. Ця кількість була більш-менш стабільною аж до середини 60-х років, після яких українська діаспора в Узбекистані почала швидко зростати і збільшилася до 1980 р. майже вдвоє. Таким чином, українська діаспора в Узбекистані формувалася фактично в радянський час, переважно вже в повоєнні роки.

У територіальному відношенні українська діаспора тяжіє до Ташкента і Ташкентської обл., де в 1989 р. відповідно проживало 60,0 тис. і 26,6 тис. українців, більше половини всієї їх чисельності в Узбекистані.

У середньому в Узбекистані українці становлять 0,8% усього населення; в областях і поселеннях, де є більші громади українців, ця частка значно вища: в Ташкенті вона дорівнює 2,9%, Ташкентській обл. — 1,2%. 49,2% українців Узбекистану вважають рідною мовою українську.

Узбекистан став на багато років другою батьківщиною для цілих народів, які були вислані з України та інших республік. Багато з них повернулося на місця попереднього проживання, а чимало ще залишилося в республіці. За переписом 1989 р. тут жило 189 тис. кримських татар, 40 тис. німців.

Міграційні зв’язки Узбекистану з Україною в 1989 р. характеризувалися такими показниками: а України вибуло до Узбекистану 5,3 тис. чол. (у тому числі 1,0 тис, українців і 1,9 тис. узбеків), з Узбекистану прибуло в Україну 13,9 тис. чол. (у тому числі 3,6 тис. українців і 0,5 тис. узбеків).

Друге місце за чисельністю українців належить Киргизії — головному в дореволюційний час регіонові Середньої Азії, де поселялися українці, в основному на нерозораних родючих богарних землях на пограниччі з Казахстаном. Уже до 1897 р. в Киргизії, переважно в названому районі, осіло 18,6 тис. поселенців. Це були в основному малоземельні селяни Полтавської, Чернігівської і деяких районів Подільської і Волинської губерній, частково із західних територій Слобідської України. За матеріалами перепису 1926 р. в Киргизії жило 64,1 тис. українських поселенців, що становило 6,5         % усього населення тодішньої Киргизької АРСР. Причому 97,1% українців вважали українську мову рідною. У районі на площі близько 30 тис. км. кв. налічувалося 170 тис. чол., у тому числі 44% казахів, 29% українців, 19% росіян. Тут зосереджувалася найбільша в Середній Азії українська національна меншина, яка за міжвоєнні роки помітно зросла. В 1937 р. в Киргизії нараховувалося вже 121,5       тис., 1939 р. — 137,3 тис. українців, частка яких серед усього населення була досить високою і відповідно становила 8,9% і 9,4%.

У повоєнний період чисельність українців і їх частка серед усіх жителів республіки поступово зменшувалися: в 1970 р. — 120,1 тис. (4,1%), 1979 р. — 109,3 тис. (3,1%), 1989 р. — 108,3 тис. (2,5%). Питома вага українців, які вважають рідною мовою українську, в Киргизії у результаті асиміляційних процесів неухильно скорочується (в 1959 р. — 49,2%, 1970 р. — 42,6%, 1979 р. — 38,0%, 1989 р. – 34,1%).

Міграційні зв’язки Киргизії з Україною (у 1989 р. з України в Киргизію прибуло 1,2 тис., в т. ч. українців 0,2 тис.; на Україну прибуло з Киргизії 1,6 тис. чол., в т. ч. 0,4 тис. українців) незначні. Основними територіями поселення українців є райони республіканського підпорядкування (в 1989 р. 47,5 тис.; 4,8% від усього населення); Бишкек (34,3 тис.; 5,5%), Ошська (18,4 тис.; 0,9%) та Іссик-Кульська (7,7 тис.; 1,2%) області.

Українська діаспора в Таджикистані молода: вона здебільшого сформувалася в радянський час, особливо в повоєнні роки. За даними перепису 1897 р. на території сучасного Таджикистану налічувалося 1,7 тис. українців. За час Першої світової та громадянської воєн частина українців виїхала на батьківщину і в 1926 р. їх залишилося тільки 1,1 тис. чол. У наступний період українська діаспора в Таджикистані поступово зростає: в 1937 р. — до 12,5 тис., 1939 р. — до 17,4 тис. чол. Але до початку 70-х років українська громада не була численною: в 1959 р. — 26,9 тис., 1970 р. — 31,7  тис. чол. У 1979 р. починається помітний ріст — до 35,8 тис., у 1989 р. — до 41,3 тис. чол. (частка українців у всьому населенні республіки у відповідні роки становила 1,4% і 1,1%, 1,0%). Рідною мовою 50,3% представників української діаспори назвали українську. З Таджикистану посилюються рееміграційні процеси на Україну, в тому числі рееміграція українців. У 1989 р. з Таджикистану відбуло на Україну 2,8 тис. чол., в тому числі 0,5 тис. українців. У свою чергу, з України виїхало в Таджикистан 1,9 тис. чол., у тому числі 0,3 тис. українців.

Відносно невелика громада українців живе в Туркменії — з 70-х років близько 35 тис. чол. (у 1970 р. — 35,4 тис., 1989 р. — 35,6 тис.).

Перші українські поселенці осіли тут ще наприкінці 80-х років XIX ст., після спорудження залізниці Ташкент — Красноводськ. Українські селяни селилися в районах Прикопеддазькоггі передгір’я і освоювали родючі, але засушливі землі. В 1897 р. тут налічувалося 5,2 тис. українців. До 1926 р. це число збільшилося до 6,9 тис. (даними перепису 1937 р. українців тут не було зафіксовано), 1939 р. — до 21,8 тис., 1959 р. — 21,0  тис. З 60-х років українська діаспора в Туркменії почала помітно розширюватися: в 1970 р. вона зросла до 35,4 тис., 1979 р. — до 37,1 тис. чол. У 1989 р. частка українців серед усього населення республіки становила 1,0%. У 1989 р. з Туркменії вибуло на Україну 1,6 тис. чол., в тому числі 0,4 тис. українців. Прибуло з України в Туркменію 2,4 тис. чол., у тому числі українців — 0,6 тис., туркменів — 0,4 тис. Рідною мовою 52,3% туркменських українців вважає українську.

Поділитись

Схожі записи

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

Пошук

Оголошення

Шукаємо авторів

Шукаємо авторів

Ми на Facebook