Українська діаспора в Казахстані

Українська діаспора в Казахстані

Друге місце після Росії за чисельністю українців займає Казахстан. За переписом населення 1989 р. українська діаспора налічувала тут 896,2 тис. чол. У повоєнні роки кількість українців і осіб українського походження була в Казахстані відносно стабільною і коливалася в межах 761,1 (1959 р.) 933,5 (1970 р.) тис. чол. Особливо високим приростом українців характеризувався період від 50-х до початку 70-х років. Зокрема, за 1999 —1970 рр. їх кількість зросла з 762,1 до 433,5        тис. чол. У наступне десятиріччя намітилася тенденція до скорочення — наїхало 35,5 тис. українців, а за 1979 — 1989 рр. ще 1,7 тис. При цьому частка українців у цілому по Казахстану постійно скорочується. Якщо а 1959 р. вона становила приблизно 8,2%, 1970 р. — 7,2%, 1979 р. — 6,1%,то вже в 1989 р. — 5,4%.

Політична мапа Казахстану.
image-540

Політична мапа Казахстану.

Українці, здебільшого жителі Лівобережної України, почали поселятися в Казахстані з 30-х років XIX ст. За даними перепису 1897 р. українська діаспора була тут ще малочисельною і становила 1,7% усього населення. Різко зросли переселенські потоки українців у Казахстан на початку XX ст., особливо після будівництва залізниці Оренбург (1905 р.) з відгалуженням на схід. По цій залізниці, а також по Транссибірській магістралі, західна траса якої (Челябінськ — Новосибірськ) була споруджена вже на початку XX ст., масово приїжджали українські селяни. Вони осідали на родючих землях передгірських районів південно-східного Казахстану, поблизу Вірного (Алма-Ата), в північних степових районах уздовж Транссибірської залізниці.

Вже в 1917 р. українці становили в Казахстані 12,9% в 1926 р. — 13,8%, 1939 р. — 10,8% усіх його жителів. В окремих північних і південно-східних регіонах республіки частка українців сягала 30 — 40% усього населення. Найвищою була в 20-ті роки питома вага українців у Кустанайській (у 1926 р. — 41,3%), Актюбінській (30,7%), Кокчетавській (28,5%), Акмолінській (Цілиноградській) (25,4%) і Північно-Казахстанській (23,8%) областях. Високого була в названих областях (у сушених адміністративно-територіальних межах) частка українців і в 1917 р., тобто в попередає (по відношенню до 1926 р.) десятиліття: у Кустанайській обл. цей показник становив 33,5%, Актюбінській — 23,7%, Акмолінській — 28,7%, Північно-Казахстанській — 28,8 %.

Прапор Казахстану.
image-541

Прапор Казахстану.

Наприкінці 20-х років — на початку 30-х років у північно-західній і північно-східній частинах сучасного Казахстану (тоді Казахської АРСР Туркестану) активізувалося українське національно-культурне життя, у 1930 р. тут, на українську мову було переведено 400 шкіл, в Актюбінському педагогічному технікумі щороку навчалася одна тисяча майбутніх учителів, при Кустанайському педагогічному інституті діяв український відділ. Готувалися українського мовою підручники, почали виходити українські газети. Тут були великі українські села: Полтавка, Настівка, Михайлівка, Новоухраїнка, Калинівка, Боголюбівка, Чернігівка.

Характерною особливістю українських поселенців у Казахстані було те, що вони, особливо сільські жителі, які на початку XX ст. тут у багатьох районах переважали, досить стійко протистояли асиміляційним процесам, навіть у російськомовному середовищі. Були зафіксовані непоодинокі випадки, коли представники інших націй, народів і народностей, в тому числі росіяни, піддавалися помітним асиміляційним впливам з боку українців. Таким чином, у довоєнному Казахстані були кращі умови для збереження національно-етнічної самобутності українців, ніж у більшості районів Росії, в тому числі навіть у тих, що безпосередньо прилягали до України і були складовою частиною суцільної історичної української території на сході (Воронежчина, Курщина, Білгородщина, Донщина).

У воєнні роки та у повоєнний час відбулися принципові зміни у житті і діяльності української діаспори в Казахстані, який ще з другої половини 30-х років перетворився в один з важливих районів СРСР для відбуття покарання і заслання. Великі новобудови республіки (а це будівництво Карагандинського кам’яновугільного басейну, багатьох крупних центрів видобутку поліметалічних і мідних руд, спорудження потужних центрів кольорової і чорної металургії, прокладання багатьох протяжних залізниць, освоєння великих масивів засушливих цілинних і перелогових земель, створення Байконурського космодрому, облаштування Семипалатинського полігону по випробуванню ядерної зброї і т. д.) споруджувалися у необжитих районах переважно в’язнями створених тут чисельних ГУЛАГів. Частина нових поселенців переїжджала сюди добровільно, за так званими патріотичними призовами. Засекреченість багатьох матеріалів з цих «міграцій» не дає змоги більш детально судити про її кількісні параметри, зокрема про чисельність, мотиви переїзду, вибуття і поселення, умови проживання тощо.

У 1954 — 1956 рр. на півночі Казахстану оселилося, як уже зазначалося, близько 100 тис. українських юнаків і дівчат, які з молоддю інших республік колишнього СРСР приїхали сюди освоювати цілинні і перелогові землі. Тут вони створили десятки зернових радгоспів — «Київський», «Полтавський», «Дніпропетровський» та ін. На жаль, у багатьох з них українськими залишилися тільки назви. За даними повоєнних переписів найбільше українців проживає в Кустанайській (в 1959 р. — 21,2%, 1970 р. — 19,0%, 1970 р. — 17,2%, 1989 р. — 14,5%), Актюбінській (відповідно 16,9%, 14,0%, 11,9%, 10,2%), Цілиноградській (12,0%, 10,5, 9,0, 9,4%), Павлодарській (14,5%, 12,3%, 10,3%, 9,2%), Кокчетавській (12,3%, 11,0%, 9,5%, 8,4%), Північно-Казахстанській (9,3%, 8,1%, 7,0%, 6,3%) областях.

На обширній території (близько 2 млн. кв. км) Північного Казахстану і прилеглій до нього південній частині Західного Сибіру (від південно-східного Передуралля на заході і до передгір’я Алтаю на сході) розміщений один з найбільших у східній діаспорі район розселення українців, до складу якого входять Кустанайська, Тургайська, Актюбінська, Кокчетавська, Цілиноградська і Північно-Казахстанська обл. Казахстану, а також Омська, Томська і Новосибірська обл. і Алтайський край Росії. Тут на площі 450 тис. кв. км. (1989 р.) жило близько 750 тис. українців (за даними перепису 1926 р. українці становили тут більшість усього населення). Цей район, який у пореволюційний час довго зберігав українські традиції, одержав назву Сірого Клину. Де згідно з переписом населення 1926 р., проживало 8,5 млн. чол., у тому числі 39,2 % казахів і киргизів, 34,8% росіян (з них 8,5 % козаків), 16,4 % українців.

Питома вага українців в інших областях Казахстану була незначною. В цілому частка українців у повоєнному Казахстані повсюдно скорочується.

Одночасно зменшується і кількість наших колишніх земляків, які вважають рідною мовою українську. Особливо інтенсивно відбувається Денаціоналізація в повоєнний час. Якщо в довоєнні роки 70 — 80% українців, котрі проживали в Казахстані, вважали рідною мовою українську, то в повоєнний час цей процент постійно скорочувався і у 1979 р. коливався в окремих областях від 31% до 58 %. Причому в тих областях, де розселена досить чисельна українська діаспора (Цілиноградській — 94,5 тис. чол., Павлодарській — 86,6 тис., Актюбінській — 74,5 тис., Кокчетавській — 55,6 тис.) і де, як уже відмічалося, склалася висока питома вага українців, частка тих, хто вважає рідною мовою українську, дуже низька (у названих областях (1989) — відповідно 37,5%, 34,1%, 31,1% і 32,7%). У той же час у областях з малочисельною українською діаспорою (Гур’євська — 13,9 тис., Кзил-Ординська — 11,5 тис.) значно більша частка українців вважає рідною мовою українську (відповідно 57,8% і 51,7%). У цілому ж в Казахстані за повоєнні роки відбулися такі зміни у визнанні рідної мови українцями.

Якщо в 1959 р. їх частка становила 60,4%, 1970 р. — 51,4, 1979 р. — 41,3, то в 1989 р. — 36,6%. Особливо яскраво відбувався цей асиміляційний процес у районах найбільшого зосередження українців — на півночі Казахстану, в місцях освоєння цілинних і перелогових земель: за 1959 — 1989 pp. наведений вище процент там зменшився більше ніж удвоє.

Зокрема, припливи з Казахстану перевищують виїзди з України. У 1989. p., наприклад, з України виїхало в Казахстан лише 7,2 тис. чад., тоді як в Україну прибуло з цієї республіки 13,9  тис. Найчисельнішими національними групами, які прибули з України в Казахстан, були: росіяни (3,1 тис.), українці (2,6 тис.), казахи (0,6 тис.), німці (0,2 тис.). З Казахстану в Україну прибуло 6,1 тис. росіян, 5,6 тис. українців, по 0,3 тис. казахів і німців, по 0,2 тис. білорусів і татар. Таким чином, лише за 1989 р. українська діаспора Казахстану скоротилася на 3,0 тис. чол. На стільки ж зменшилася в Казахстані і російська діаспора. Даний процес, спрямований врешті-решт на посилення територіальної концентрації населення за національною ознакою на його історичних територіях, об’єктивно відображає ті зрушення, які відбуваються в національно-політичному і національно-культурному відродженні народів під час демонтажу Радянського Союзу, і формування нових держав за національно-етнічною ознакою.

Поділитись

Схожі записи

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

Пошук

Оголошення

Шукаємо авторів

Шукаємо авторів

Ми на Facebook