Українці серед інших етнічних груп Радянського Союзу

Для того щоб мати кращу уяву про той загальний протиукраїнський фон, який постійно створювався на всіх рівнях влади в Російській імперії і колишньому СРСР і на якому формувалися політика повсюдної русифікації, причому особливо інтенсивно в українській східній діаспорі, зробимо лише перелік деяких антиукраїнських урядових акцій з часу Переяславської угоди 1654 р., тобто після «возз’єднання» України з Росією: зруйнування царськими військами Запорізької Січі; ліквідація гетьманства і висилання на каторгу багатьох гетьманів; вислання запорожців на Кубань; введення кріпацтва на Лівобережжі та Слобідській Україні, на Півдні.

Особливо гострою і безкомпромісною була багатовікова боротьба проти української мови – заборона друкування українською мовою (1720 р.) церковних книг, букварів (а ті, що були у вжитку, наказано відбирати);схвалення циркуляра Валуєва (1863 р.) про припинення друкування українською мовою релігійних і навчальних книг; прийняття Емського указу (1876 р.) про заборону ввозу українських книг з-за кордону, заборону ставити українські п’єси і друкувати українські слова при нотах; заборона викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії (1753 р.); закриття всіх українських шкіл при полкових канцеляріях (кінець XVIII ст.); переслідування української мови і культури після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства (1847 р.); закриття всіх українських шкіл (1862 р.); заборона створення театрів і формування колективів для постановок українських п’єс (1881 р.); заборона вистав українською мовою у Волинській, Подільській, Київській, Чернігівській і Полтавській губерніях (1884 р.): підтвердження заборони про ввезення українських книг з-за кордону (1894 р.); заборона українських книг для дітей (1895 р.); визнання Сенатом, що освітня діяльність в Україні є шкідливою, оскільки вона могла б викликати наслідки, що загрожуватимуть громадському порядку і безпеці (1908 р.); заборона шкіл національних меншостей, у тому числі заборона українських шкіл у східній діаспорі (початок 30-х років), масові розстріли української інтелігенції, насамперед творчої, майже повна русифікація шкільництва в більшості великих міст України тощо.

Українська діаспора має свої суттєві особливості: характеризується різним часом і мотивами поселення в тих чи інших регіонах, неспівпаданням регіонів виходу колишніх поселенців, просторово диференційованою інтенсивністю заселення, регіональними особливостями і різними рівнями етнічно-культурного розвитку і національної свідомості. Різною є питома вага українців, рівень збереження ними української мови, національної свідомості, культури, схильність до асиміляції. Та між українською діаспорою, як і діаспорою інших націй, народів і народностей колишнього СРСР, і найчисленнішою російською діаспорою є багато спільних рис, і водночас між ними існують суттєві відмінності.

Спільні риси:

1.      У діаспорі колишнього Радянського Союзу знаходиться велика кількість представників більшості національностей. Це стосується як численних, так і малочисельних націй, народів і народностей. Виняток становили лише прибалтійські нації, окремі народи відносно невеликих національностей південних районів Східної Європи. Якщо питома вага представників внутрісоюзної діаспори більшості національностей, народів і народностей коливається в межах 10 – 50% і лише в окремих випадках сягає понад 50%, то питома вага відносно малого числа націй, народів і народностей, яких у діаспорі живе порівняно небагато коливається від 5 до 10%.

Численна діаспора націй, народів і народностей в СРСР, сформована в радянський час, є переважне результатом тривалого і цілеспрямованого партійно-урядового курсу на створення єдиної нації на російськомовній основі – «совєтських людей». Для досягнення цього невдалого, як згодом з’ясувалося, експерименту широко використовувалися авторитарні методи перемішування народів аж до їх депортації та поселення в нових, віддалених від попередніх місць проживання районах.

2.      Серед представників усіх націй, народів і народностей, що знаходяться в діаспорі в межах колишнього СРСР, спостерігається відносно велика частка тих, хто перебував і перебуває поза своєю історичною територією вимушено, в результаті застосування з боку держави різного роду авторитарних впливів, здебільшого протиправних дій, силових прийомів. У Радянському Союзі, як вже відзначалося, були безпідставно виселені зі: своєї батьківщини цілі народи. З України, зокрема, були насильно вивезені всі кримські татари, німці, велика кількість українців, поляків, болгар, греків та ін.

Серед представників усіх націй, народів і народностей, які змушені жити у діаспорі колишнього Радянського Союзу, спостерігається висока питома вага людей, які жили чи тепер живуть поза Історичною батьківщиною з політичних мотивів. Серед них частка українців є однією з найвищих. Вважається, що питома вага українців серед усіх політв’язнів СРСР становила в повоєнний час 40%.

Це число було б значно більшим, якби Сталін зумів реалізувати свою давню мрію – депортувати усіх українців. Ось що відмічав з цього приводу М. С. Хрущов у доповіді «Про культ особи та його наслідки», виголошеній 25 лютого 1956 р. на закритому засіданні XX з’їзду КПРС. Говорячи про масове виселення зі своїх рідних місць цілих народів, М. С. Хрущов заявив: «Українці уникли цієї долі тільки тому, що їх надто багато і нікуди було вислати. А то він (Сталін) би їх виселив».

Особливо трагічним в житті української політичної діаспори в республіках колишнього СРСР були 1953 – 1954 рр., коли після смерті Сталіна почалися страйки та кровопролитні повстання в концентраційних таборах (де більшість в’язнів становили українці) проти нелюдських умов життя. Вже в 1953 р., як відомо, в таборах почалися страйки, які переросли в масові повстання у Воркуті і Норильську. Особливо жорстоко придушили виступ політичних в’язнів у спецтаборі Кінгірі (Казахстан) у 1954 р., де близько 550 в’язнів, серед них і жінок, було розчавлено танками. У результаті цих виступів і кадрових змін у керівництві колишнього СРСР 18 вересня 1955 р. було оголошено першу часткову амністію.

Вимушене виселення представників усіх націй і народів відбувалося упродовж тривалого, пореволюційного часу і фактично завершилося дише наприкінці 80-х років. Мали місце періоди повсюдного посилення політичних репресій і виселення (початок 30-х років, 1937 р., кінець 60-х і початок 70-х років), а також посилення репресій і виселення з окремих регіонів (наприклад, політичні репресії і масове виселення із західних областей України, а також із Західної Білорусії, Прибалтики в 40 – 50 роках.

Діаспора в колишньому СРСР повсюдно формувалася; також за рахунок механічного приросту населення, шляхом вільних міграцій. Це, як уже зазначалося, переїзди на постійне проживання у зв’язку з-розподілом молодих спеціалістів, поєднанням родин,стихійним лихом, міжнаціональними конфліктами тощо.

Районами поселення людей, які відбували покарання з політичних та інших мотивів упродовж багатьох десятиліть, були мало придатні для життя та трудової діяльності, північні зі суворим холодним, та південні з сухим кліматом пустель і напівпустель (Європейська Північ, Сибір, Далекий Схід, Казахстан, Середня Азія).

Відмінні риси:

1.      Порівняно з іншими націями, народами і народностями, що живуть у внутрішній діаспорі, росіяни практично не піддаються денаціоналізації. Навпаки, росіяни (чи так зване фактично безнаціональне російськомовне населення) самі виступають фактором денаціоналізації (русифікації) корінного населення територій, де вони перебувають у діаспорі. Іншими словами, росіяни як найбільш чисельна «державна» нація в діаспорі практично не асимілюються. Оскільки політична діаспора народів СРСР тривалий час формувалася в основному на території Росії, остання перетворювалася на головну тюрму народів, у тому числі й для українців, причому в тюрму у прямому розумінні слова. Відсутність пригноблення росіян на національно-етнічному грунті є суттєвою відмінною рисою,, яка відрізняє їх від представників інших національностей, народів і народностей в діаспорі (як і на своїй історичній батьківщині). Важливість цього чинника винятково велика, оскільки він практично виключає процес денаціоналізації росіян іншими націями, їх асиміляцію. В результаті чисельність росіян не зменшується за рахунок їх «поступового і добровільного» переписування на інші національності, як це має місце з представниками українців та інших національностей. Це стосується не лише української діаспори в Росії, а й діаспори в інших республіках колишнього Союзу.

2.      У багатьох регіонах росіяни частіше, ніж корінні жителі, займають керівні посади в державних і громадських організаціях, на підприємствах оборонного комплексу, в армії. Дуже низький рівень їх асиміляції пояснюється не месіанством російської нації, не якоюсь особливістю самих регіонів, а лише тим, що російська, мова упродовж багатьох століть була державною, не зазнавала утисків і вважалася в тій ситуації, яка склалася, престижного та перспективною. Саме тому ця мова не піддавалася і не піддається денаціоналізації. Відомо, що за войовничий російський шовінізм в колишньому СРСР практично ніхто не притягався до юридичної відповідальності, тоді як за прагнення до національного відродження і самостійності, що кваліфікувалося як націоналізм, на Україні та в інших республіках було засуджено і фізично винищено багато сотень тисяч патріотів.

Оселення українців на землях, що розташовані поза українськими етнічними територіями, розпочалося ще з кінця XVI – початку XVIII ст., тобто відзразу після приєднання України до Росії. У той період українська діаспора переважно зосереджувався на північному заході Росії. На півдні Європейської частини українці заселювали і освоювали нові землі Слобожанщини і Донщини, створювали там слободи і міста, споруджували школи і монастирі, несли патрульну службу.

У джерелах зазначається відносно висока чисельність українців серед населення Росії упродовж XVIII – XIX ст. Наприклад, Н. В. Черная наводить дані про те, що в 1719 р. у Росії налічувалося 262,9 тис., 1795 р. – 810,9 тис. і в 1897 р. – 3 621,1 тис. українців, що відповідно становило 2,0%, 3,4% і 5,4% усього населення цієї країни. Якщо йдеться цю сучасну територію Росії, то наведені показники сумніву не викликають. Водночас значна частина східної історичної української території, яку українці освоювали спільно з росіянами (Курщина, Воронежчина, Донщина) чи освоювали самі (Кубань), увійшла після революції, як відомо, до складу Росії. На цій практично суцільній історичній українській території українці, зрозуміло, діаспори не утворювали. Тому, коли врахувати наведену обставину, чисельність української діаспори XVII – XX ст. була меншою, ніж та, котру наводять окремі автори, не враховуючи даної обставини.

Досить докладні відомості про українську діаспору в межах СРСР дають переписи населення 1897 р. (російський) і 1900 р. (австро-угорський). Згідно з цими переписами у межах Радянського Союзу поза Україною проживало 4370 тис. українців. Найчисельнішого була українська діаспора в межах сучасної Росії – 3621,1 тис. чол. В Європейській частині царської Росії поза Україною та Росією в 1897 р. жило 632,5 тис. українців, в Казахстані і Киргизії – 93,4 тис.

Різко зросло число українців поза Україною на території колишнього Радянського Союзу, де наприкінці 20-х – на початку 30-х років нараховувалося понад 8 млн. українців та осіб українського походження. Це був час українського національно-культурного відродження, період, коли люди ще не боялися називати і називали під час перепису свого справжню національність, не думаючи про можливі негативні впливи з боку тогочасних урядових структур і відомих громадських організацій, не боячись за долю своїх дітей – українців. Це був період, коли українська мова широко вживалася в офіційних установах багатьох регіонів з переважанням українців, коли в діаспорі функціонували українські школи, національно-культурні товариства та об’єднання.

Із середини 30-років почалося різко негативне ставлення до розвитку національно-культурного життя неросійських народів, зокрема українського; масово ліквідовувалися національні школи, культурні заклади. Поза межами України в СРСР були закриті абсолютно всі українські школи, клуби, товариства, припинилося друкування всіх українських газет, передачі радіомовлення українською мовою. Такого руйнування українського етнічно-культурного і національно-політичного життя в діаспорі, а також на Україні не було навіть у найбільш українофобні часи панування царської Росії. Не знала такого етноциду жодна нація світу упродовж усього XX ст. Коли врахувати знищення тільки в УPCP голодомором 1932—1933 pp. близько 7 млн. працьовитих українських селян, які трудилися на родючих чорноземах, масові репресії другої половини 30-х років, голодомор 1947 р. (був ще й голодомор 1921 p.), виселення сотень тисяч західноукраїнських жителів, то все це дає підстави стверджувати, що партійні та урядові кола того часу вели справжню війну проти власного народу, проти його мови, культури, національної свідомості і прагнення до державної незалежності, війну на рівні тотального етноциду.

Саме в той час почалася масова боротьба проти всього українського, фактично проти права називати себе національністю своїх предків. Яскравим, свідченням цього є те, що, наприклад, у 1926 – 1937 pp. чисельність українців у діаспорі в СРСР скоротилася з 8 368,1 тис. до 4 230,8 тис. чол., або майже в два рази. І це лише за 10 років. Замість того, щоб українська діаспора чисельно зросла, як це повинно, було б бути за нормальних умов, хоча б на 1 млн. чол., і перевищила 9 млн., вона скоротилася до 4,2 млн. чол. І причиною тут був не лише небачений в світі голодомор початку 30-х років, масові репресії, виселення українців, а й надія людей на те, що переписування на росіян дозволить полегшити життя їх рідним дітям.

Українська діаспора розсіяна по всіх республіках колишнього СРСР. Перше місце серед них належало Росії. За нею йдуть Казахстан (в 1989 р. – 896 тис. чол.), Молдова (600,3 тис.), Білорусія (291,0 тис.), Узбекистан (153,2 тис.), Киргизія (108,0 тис.), Латвія (92,1 тис.), Грузія (52,5 тис.), Естонія (48,3 тис.), Литва (44,8 тис.), Таджикистан (41,3 тис.), Туркменія (35,6 тис.).

За рівнем територіальної зосередженості українців у діаспорі (визначається часткою українців серед усього населення певного регіону (перше місце в 1989 р. займала Молдавія (13,8%). Далі йшли Казахстан (5,4%), Латвія (3,5%), Естонія (3,1%), Росія (3,0%), Білорусія (2,9%), Киргизія (2,5%), Литва (1,2%), Туркменія і Грузія (по 1,0%), Узбекистан і Таджикистан (по 0,8%).

У цілому питома вага українців серед усіх жителів Радянського Союзу за останнє 60-річчя помітно зменшилася – з 6,4% у 1926 – 1931 pp. до 3,0% у 1937 р. Ця частка (3,0%) залишилася незмінною упродовж багатьох останніх десятиліть.