Бій під Крутами

Наприкінці січня кожного року суспільну увагу в Україні привертає епізод, що стався в розпал революційного перелому 1917 – 1920 років – до бою під Крутами. Ця сторінка історії відноситься до тих подій, навколо яких спочатку тісно сплелися правда, вимисел і бажання поєднати минуле і одномоментні кон’юнктурні політичні цілі.

    Українська революція до початку 1918 року пройшла досить складний і в цілому результативний шлях. Центральній Раді вдалося втілити в реальні досягнення прагнення нації до всебічного відродження. Ще 10 червня 1917 року, в період Тимчасового уряду, була проголошена автономія України, а вже 7 листопада було оголошено про створення Української Народної Республіки (УНР). Однак політичні орієнтири УНР спочатку суперечили курсу Ради народних комісарів на чолі з В. Леніним.

З початку грудня 1917 року обидві сторони офіційно перебували у стані війни. Так, Центральна Рада відхилила ленінський «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради». Спочатку конфлікт не мав розвитку і зводився до пошуку шляхів виходу з кризи дипломатичними методами. Після I Всеукраїнського з’їзду Рад у Харкові (11-12 грудня 1917) і проголошення України радянською республікою в країні виникло два центри влади, які не визнавали один одного. Однак досить швидко глуха взаємна ворожнеча і роздратування вилилися у відкрите збройне зіткнення.

    Радянська Росія вже з середини грудня 1917 року надавала істотну військову підтримку прихильникам соціалістичної революції в Україні. За підрахунками істориків, у січні 1918 року в Україну з Росії прибуло близько 32 000 червоногвардійців, революційних солдатів і матросів. 22 000 з них через Харків прямували на Донбас, а далі – у напрямку Ростова-на-Дону з метою розгрому кадетсько-каледінського заколоту. Решта військових формувань відправлялися через Катеринослав (Дніпропетровськ), Олександрівськ (Запоріжжя) на південь України для зміцнення радянської влади.

    Таким чином, більшовики приступили до реалізації плану по захопленню Києва. У січні 1918 року з Харкова через Полтаву під командуванням М. Муравйова вирушив зведений загін із 700 бійців і одного бронепоїзда. У тому ж напрямку рухався загін катеринославських, донецьких і московських робітників під командуванням П. Єгорова. Паралельно з півночі (з Могилева і Брянська) у бік Києва почався рух інших спішно сформованих загонів, які складалися з революційно налаштованих елементів, які підтримали заклик знищення старого порядку і боротьби за «новий, справедливіший, гуманніший соціальний устрій». Загальна кількість військових, які брали участь у поході на Київ, не набагато перевищувало 6000. Ці об’єднання іменувалися Східним фронтом, командування яким прийняв полковник М. Муравйов.

Навколо Центральної Ради в кінці 1917 – початку 1918 років виник справжній вакуум. Вона з катастрофічною швидкістю втрачала підтримку мас, а деморалізовані військові частини хутко розбігалися (зазвичай ще до прямих зіткнень з радянськими військами). Що ж стало причиною цього?

    За оцінками відомого українського історика Д. Дорошенка, під керівництвом Центральної Ради в той час перебувало не більше 15 000 солдатів, розкиданих по різних місцях. До того ж боєздатність цих частин, м’яко кажучи, не вражала. По суті, єдиною справжньою бойовою одиницею був лише Український Гайдамацький Кіш Слобідської України, який складався з двох куренів («червоних» і «чорних» гайдамаків). Він був укомплектований солдатами-фронтовиками, юнкерами, січовими стрільцями.

    В цей же час військовий потенціал більшовиків в Україні продовжував примножуватися. У січні 1918 року чисельність формувань червоногвардійців становила близько 120 000 чоловік. Хоча бойова міць цих загонів не йшлося ні в яке порівняння з регулярними військами, вони відтягували на себе сили противника, сковуючи їх.

    З початком наступу більшовиків на Київ в умовах загальної розгубленості здатними на самовідданий порух виявилися, мабуть, тільки київські студенти та гімназисти. 5 січня 1918 року було проведено збори студентів молодших курсів Київського університету Святого Володимира і нещодавно створеного Українського народного університету. На зборах було прийнято рішення створити студентський курінь Січових стрільців. Підкреслювалося, що до лав формування «під загрозою бойкоту й виключення з української студентської сім’ї мали вступити всі студенти-українці». До складу куреня, який налічував 200 осіб, входили також учні двох старших класів української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Командування новим об’єднанням взяв на себе старшина (сотник) Омельченко, який на той час значився студентом Українського народного університету.

Керівництво УНР прагнуло морально та ідейно підтримати патріотичний рух молоді. 11 січня 1918 газета українських соціалістів-федералістів «Нова рада» опублікувала звернення Української фракції центру університету Святого Володимира «До українського студентства». «Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорне вороння, обсіла нашу Україну російсько-більшовицька (яка нічого спільного не має з ідейним більшовизмом) грабіжницька орда, яка майже кожен день виробляла у нас нові захвати, і Україна може нарешті опинитися в дуже скрутному становищі … Ми закликаємо студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на допомогу своєму краю і народу, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти ворогів … Нехай кожен студент-українець пам’ятає, що в даний час злочинно бути байдужим». У цьому ж номері газети містився заклик до всіх записалися в курінь негайно з’явитися в казарми. Подібні матеріали друкувалися й іншими газетами.

    8 – 13 січня 1918 року новобранці і справді намагалися отримати амуніцію, озброєння, придбати хоча б мінімальні навички поводження з ним. Військове начальство УНР надала в розпорядження куреня казарми Костянтинівського військового училища. Однак, ясна річ, що за такий короткий проміжок часу час мобілізованим студентам не вдалося досягти якісної військової підготовки.

    Вранці 13 січня в навчальний заклад повернулася частина юнкерів. Вони розповіли, що їх невеликий і погано озброєний загін залишився на всьому Лівобережному фронті під Бахмачем єдиним військовим з’єднанням. Юнкера закликали студентів-добровольців надати їм підтримку.

    Досі залишається загадкою, хто ж конкретно вирішував питання про відправку на передову студентської сотні, яка спочатку створювалася виключно для захисту Центральної Ради в Києві. Документи і спогади очевидців тих подій не дають однозначної відповіді на це питання. Відомо лише, що наказ був отриманий «від командного складу 1-ї військової школи».

    Вранці 15 січня перша сотня (116 студентів) прибула на станції Крути. Більшу частину новоприбулих відправили копати окопи вздовж залізничної колії між Крутами і станцією Плиски. По обидві сторони дороги зайняв бойові позиції загін юнкерів з 200 осіб.

    Вже вранці 16 січня (29 січня за новим стилем) на зустрічний щільний вогонь юнкерів і студентів несподівано потрапив загін, що складається з 2000 балтійських матросів. Майже відразу до місця подій підоспів броненосець сотника Лощенко з гарматою. Він почав вести прицільний вогонь по тилах наступаючих матросів. У деяких джерелах згадується ще про дві батареї і два бронепотяги. Так чи інакше, ввірватися до Крут з ходу червоним не вдалося.

    Далі йдуть суцільні загадки. Відтворити хід подій того дня в деталях непросто, оскільки навіть відомості самих учасників носять суперечливий характер.

Згідно з відомостями, відображеним у газеті «Нова рада», події під Крутами розвивалися таким чином. Кожен юний захисник станції мав при собі всього по три обойми патронів. І це при тому, що студентам протистояв більш досвідчений противник, який, до того ж, поливав позиції противника кулеметним і гарматним вогнем. Незабаром ситуація ще більше ускладнилася: з боку Чернігова до залізниці підійшли кілька ешелонів, які почали обстріл студентської сотні з тилу. Патрони у студентів швидко закінчилися, а гармата, яка перебувала в розпорядженні юнкерів, через брак боєприпасів теж змушена була замовкнути. Тим часом штаб мовчав і не поспішав надсилати боєприпаси і зброю. Студенти вирішили відправити на станцію одного з «січовиків», якому доручили розшукати командира і штаб. От тільки виявилося, що вони-то поспішили забратися на своєму поїзді подалі від небезпечного місця. Штабісти так поспішали, що навіть забули відчепити від потягу вагони з патронами та набоями для гармат …

    Природно, що кинутих напризволяще студентів оточили і перебили більшовицькі частини. Тут звертає на себе увагу одна дивна обставина: імена винуватців трагедії під Крутами так і залишилися таємницею. І це при тому, що в редакції «Нової ради» та керівництві УПСФ явно знали справжні прізвища командира і штабістів. Але з якихось своїх міркувань обидва ці органи не поспішали вказувати на трусів, воліючи називати їх «капітан Т.» і «два брата Б.». З часом з’ясувати, хто ж кинув студентську сотню на вірну загибель, стало практично неможливим. Ця загадка не дає спокою кільком поколінням істориків, але – на жаль! – Віднайти документальні свідчення тих подій поки не вдається.

    Можна сміливо стверджувати, що якими героїчними були дії захисників залізничної станції, вони не мали жодного шансу на успіх, тим більше – на перелом загальної ситуації на фронті. Під кінець дня 16 січня Крути, а отже, і шлях на Київ опинилися в руках більшовиків. Того ж дня почалося повстання проти Центральної Ради робітників заводу «Арсенал».

Дослідження подій під Крутами постійно призводять до виявлення все нових загадок і протиріч. Десь, наприклад, виявляються свідоцтва небаченої кровопролитності бою; мовляв, «напівдіти» з рідкісною мужністю довгий час стримували натиск постійно атакуючих матросів, які відрізнялися нечуваною жорстокістю. Згадувалося, що студенти навіть намагалися контратакувати. Інші історики мало не кричать: даруйте, які контратаки ?! Та «січовики» не тільки залишилися без патронів після втечі штабу, вони і стріляти-то толком ще не вміли. Адже більшість з них отримало в руки зброю тільки напередодні бою. Також виявилося, що юним захисникам України якийсь аферист, скориставшись метушнею, усучив замість нормальної взуття погано збиті валянки. Але все ж частині студентів вдалося відійти з позиції у відкритому полі (на відстань кілометра від станції) до очікуваних їх ешелону та відбути в напрямку Києва.

    Чому ж в публікаціях того часу мали місце очевидні перебільшення? Чому різні документальні свідчення часто не просто різняться в деталях, а виглядають кричущо суперечливими? Можливо, загадки могла б пояснити листування М. Муравйова з Головнокомандувачем військами по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії В. Антоновим-Овсієнко. У ній жорстокість єдиного бою, який довелося дати радянським військам на шляху до Києва, явно «прикрашав». М. Муравйов умисне завищував силу спротиву ворога. Відповідно до одного з його повідомлень, «після дводенного бою перша революційна армія Єгорова за підтримки другої армії Берзіна біля станції Крути розбила контрреволюційні війська Ради, керовані самим Петлюрою. Петроградська червона гвардія, Виборзька і Московська гвардія винесли майже весь бій на своїх плечах. Петлюра під час бою пустив потяги з беззбройними солдатами з фронту назустріч революційним військам і відкрив по нещасних артилерійський вогонь. Війська Ради складались із батальйонів офіцерів, юнкерів і студентів, які не тільки звірствували по відношенню до солдатів, які поверталися з фронту, а й били сестер милосердя, що потрапили в їхні руки. Ідучи на Київ, селяни захоплено зустрічають революційні війська».

Як бачимо, жменька юнкерів, студентів і старшокласників «перетворилася» в «контрреволюційні війська Ради», які під Крутами взагалі ніколи не з’являлися. Вранці 16 січня Петлюра перебував на станції Бобрик і звідти повернувся в Київ, наказавши студентам їхати до Дарниці. Справа в тому, що, тверезо оцінивши обстановку, що склалася, він вирішив, що повсталі робітники «Арсеналу» являють собою значно вагомішу загрозу для УНР.

    Однією з головних загадок подій під Крутами є кількість жертв бою. Візьмемо, наприклад, повідомлення Д. Дорошенко. Він наводить у поіменному переліку лише 11 прізвищ загиблих студентів. І при цьому далі незворушно вказує: у перший день (тобто 16 січня) виявилася знищеною частина куреня, а в другій були розстріляні ще 27 полонених, «над якими дико знущалися». Загиблі, мовляв, входили до розвідувальної роти, відступивши до Крут в той момент, коли станцією вже оволоділи радянські загони. На цьому дивацтва не закінчуються. У повідомленні згадуються також вісім поранених, нібито відправлених до Харкова, де їх доля нікого не хвилювала. Згодом ці студенти «зникли з госпіталів, куди їх влаштували на лікування». І нарешті, Дорошенко свідчить: в Клювання на перепоховання привезли «кілька десятків понівечених трупів».

    У книзі С. Збаразького «Крути», що побачила світ у 1958 році в Мюнхені і Нью-Йорку у видавництві «Шлях молоді», наводиться поіменний список вже 18 студентів, загиблих у бою під Крутами.

    Подібних суперечливих даних досить багато. Чому ж різні джерела суперечать не тільки один одному, але часом навіть самим собі? Відповідь на ці запитання проста. Справа в тому, що в гармидері подій січня 1918 року ні сам бій під Крутами, ні його учасники не привернули особливої уваги громадськості. А гучний розголос дана подія набула тільки після введення в Україні військ кайзерівської Німеччини, відступу червоних і повернення в Київ Центральної Ради. Тобто вже в березні 1918 року. Саме тоді, коли ситуація трохи стабілізувалася, близькі та друзі загиблих під Крутами юнаків порушили питання про перепоховання їх останків. А значить, назріла необхідність хоча б приблизно встановити, скільки тіл слід шукати. От тільки зробити це виявилося дуже непросто.

9 березня в «Новій раді» було опубліковано незвичайне оголошення. У ньому родичі кількох «січовиків» звернулися до всіх батьків, близьких і друзів студентів і старшокурсників, які загинули під Крутами, з пропозицією підняти питання розкопки могил для впізнання, перевезення тіл і перепоховання їх в Києві. Незабаром історія набула скандального характеру. 16 березня за підписом якогось «С. Ш.»(імовірно – Сергія Шемета, одного з лідерів Української партії хліборобів-демократів, яка тоді почала виступати з різкою критикою керівництва Центральної Ради та Генерального Секретаріату) з’явилася стаття« Трагедія під Крутами ». Автор публікації звертав увагу суспільства і української влади на трагедію під Крутами, де «загинув цвіт української шкільної молоді». «С. Ш. »вказував: загинуло кілька сот найкращих представників інтелігенції – «юнаків – ентузіастів української національної ідеї». У статті підкреслювалося, що вина за те, що сталося цілком і повністю лежить на «системі нісенітниці, нашому уряді, який … виявилося покинутим народом і армією, і в такому безнадійному становищі вирішило захиститися від добре озброєної більшовицької армії кількома сотнями шкільної молоді». Автор вимагав від уряду зробити належні висновки й покарати або хоча б відсторонити від керівництва винуватців. Було зрозуміло, що мова йде, насамперед, про вищому політичному і військовому керівництві УНР. Тобто про М. Грушевського і особливо про С. Петлюру, який повернув собі позиції військового лідера.

    Видатний український історик і тодішній глава УНР М. Грушевський, намагаючись знайти вихід з непростої ситуації, на засіданні Малої Ради запропонував погодитися з вимогою родичів «січовиків» вшанувати пам’ять загиблих під Крутами і перенести їхні тіла в Київ, на Аскольдову могилу. Збори прийняли рішення здійснити сумну церемонію за рахунок держави.

    19 березня 1918 року в Києві відбулися велелюдні похорони. На вокзалі, куди привезли останки загиблих, зібралися їхні рідні, студенти, гімназисти, солдати, духовенство, жителі міста. Заупокійну службу відслужив єпископ Никодим. Траурна процесія рушила у напрямку до Аскольдовій Могилі. Там, в братському похованні, і знайшли свій останній притулок 17 «січовиків».

    Преса в ті дні рясніла повідомленнями про перепоховання «борців за волю України» та гострими критичними зауваженнями на адресу влади. Хорошим зразком у цьому сенсі може служити, наприклад, стаття С. Коломійцева «На пам’ятник жертвам у Крутах». Там, зокрема, зустрічаються такі рядки: «Цвіт української інтелігенції, діти, які не вміли стріляти, були послані дезорганізованою українською владою назустріч озброєним до зубів більшовикам-росіянам … Честь і слава молодим героям, і вічна ганьба тим, хто повинен був рятувати не себе, а їх, але не зробив цього».

    Тим не менш, пропозиція М. Грушевського виявилася дуже своєчасною і допомогла владі переломити суспільний настрій на свою користь. Пишна церемонія перепоховання тіл «січовиків», щедрий жест держави, що виділив для цієї мети значні кошти, зіграли свою роль. Про трагедію під Крутами ще трохи поговорили, але вже не настільки агресивно, а потім на перший план стали виходити інші злободенні теми. Офіційна влада воліли зайвий раз не згадувати про події під Крутами, так що багато документальні свідчення в підсумку виявилися загубленими. Поступово трагічна доля «січовиків» обростала міфами і врешті-решт перетворилася в якесь «сказання про великий подвиг молоді в ім’я свободи Вітчизни», в якому, звичайно, не було місця для висвітлення непривабливою ролі влади. А до загиблих стали зараховувати всіх 300 юнаків, які брали участь у тому бою.

    Здавалося, сучасні історики зробили все, щоб не залишити каменя на камені від загадки трагедії під Крутами. І треба сказати, досить досягли успіху в цьому. Проте все не так просто, і остаточно розвіяти покрив таємничості дослідникам виявилося не під силу.