Львівська цитадель

Упродовж віків до активного розвитку міста в ХІХ ст. узгір’я, відомі сьогодні під назвою Цитадель, крутими схилами здіймалися з західного боку Львівської котловини та формували своєрідну тріаду, кожен із елементів якої носив свою власну назву. Відмежована від навколишнього простору височина, яка, однак, була візуально пов’язана з простором долини Полтви, є структурно-денадуційним горбом крайової зони Подільської височини та визнана геологічною пам’яткою природи. Сьогодні – це чи не єдине узгір’я Львова, яке майже не зазнало нищення кар’єрами та каменоломнями. Зі сторони середмістя узгір’я формують дві гори: Каліча та Шембека (пізніше – Вроновських), остання з яких домінує над середньою частиною вулиці Коперніка та найбільше виступає в сторону котловини, найвиразніше формуючи повноцінну гору. Південна частина узгір’я – Познанська (Пелчинська) гора – займає найбільшу територію теперішньої Цитаделі та височить над долиною Вулецького потоку (вул. Вітовського). Ще до 20-их рр. ХХ ст. у підніжжі Познанської гори знаходилася найбільша міська водойма – Пелчинський став, який із прилеглим Панєнським додавав атрактивності цьому й так мальовничому простору. З огляду на це, не дивно, що така природна фортеця була освоєна на самих початках заселення просторів сучасного Львова та поряд із житловою та оборонною виконувала й культову функцію. Археологічні дослідження Знесінської гряди та Високого замку, що розташовані з протилежного боку долини Полтви, засвідчили про активне використання цього простору в Х – ХІІІ ст. (і раніше), а топоніми, перекази та збережені донині залишки укріплень донесли до нас також і пам’ять про дохристиянські святині. На жаль, спорудження все-редині ХІХ ст. комплексу Цитаделі значною мірою знівелювало будь-які сліди слов’янських поселень та капищ, однак, згідно з першими археологічними дослідженнями 1830 – 1840-их рр., що передували будівництву, найцікавішу ґенезу, як виявилося, має гора Шембека, або ж Вроновських. До розкопок ця гора була улюбленим місцем прогулянок мешканців прилеглої (і не тільки) околиці: увагу привертав розлогий старий каштан, що увінчував вершину гори та залишки укріплень “Турецьких шанців” – пам’ятки облоги міста 1672 р. У процесі розкопок гора стала розкривати свої таємниці. Археолог П. Жегота, який досліджував ці знахідки, описував їх у “Галицьких Старожитностях” : “… величезні кам’яні плити, укладені одна до одної не хаотично, а людськими руками… кілька років раніше тут було знайдено плити подібні до тих, які зустрічаються на давніх поганських вівтарях… було викопано рештки перепалених людських кісток, бронзові оздоби, урни. Це дозволяє казати, що то місце ще дохристиянсь-кі часи було присвячене релігійним обрядам.” У різних місцях робітники натра-пляли на інші предмети дохристиянських часів: кам’яні сокири, крем’яні серпи, уламки посуду та урни з перепаленими кістками, бронзові оздоби. Як засвідчив згодом В. Карпович “Кераміка з Цитаделі аналогічна до кераміки, знайденої на Високому замку у 1869 р., під час спорудження кургану в честь Люблінської унії”.

Найоригінальнішою знахідкою була кам’яна чоловіча фігура, що з одного боку брили каменю зображала торс, оголений до пояса. Згаданий вище археолог-дослідник Жегота так описував цю знахідку: “Фігура мала округлу голову майже без шиї, ліва рука спочивала на грудях, а права була опущена донизу. На обличчі на місці очей були досить глибокі западини, які могли бути призначені до вкладання в них якихось дорогоцінних каменів.” Висота фігури, яку оглядав Жегота становила близько 1,3 м. Під опущеною правою рукою виднілася стрічка паска, що оперізував фігуру поперек живота, а над головою з тильного боку були сліди грубо виламаної породи. На думку дослідників, це свідчило, що фігура була вмурована у стіну, з якої потім була вибита. На жаль, після перенесення фігури до музею Оссолінських через деякий час вона безслідно зникає, швидше за все використовується при ремонті каналу. На підставі численних знахідок ще в ХІХ ст. зробили висновок про наявність на горі в дохристиянський час язичницького святилища, або спостережного пункту, який міг тут знаходитися і в княжий період. Дещо забігаючи наперед, зазначимо, що через подібні гіпотези та кам’янистий ґрунт гора довший час була незаселеною. Зважаючи на наявність культово-оборонного комплексу на території ро-зташованого зі східного боку котловини Полтви Знесіння та гряді, що домінує над ним, можна зробити цілком логічний висновок про існування і західного форпосту, що захищав давні поселення та знаходився на горі Шембека-Вроновських. Додатковим свідченням про культове значення гори є виникнен-ня у XVII – XVIII ст. у її підніжжі монастирів Кармелітанок і Домініканок, недалекого монастиря св. Лазаря та костелу св. Марка. Не виключено, що епонім іншої, Познанської, гори також має свою семантику, а Калічій горі передувала інша, не збережена донині назва, що, як і вся гірська тріада, втратила своє культове значення з поширенням християнства та розвитком граду Лева у підніжжі Княжої гори. З огляду на це, цілком очевидним є те, що у княжі часи на горі Шембека стояло поселення та сторожовий пункт, про що й свідчать знахідки 1830 – 1840-их рр., однак подальшому розвитку цієї території стала на заваді ізольованість від поселень на Знесінні та під Княжою горою болотистою запла-вою Полтви, а також кам’янистий ґрунт. Після переходу міста до складу Речі Посполитої та набуття 1356 р. Магдебурзького права Львів був виділений з державного землекористування та отримав власні землі: 70 франконських ланів, розмір яких 1368 р. збільшився до 100. Стандарт франконського лану, маючи найчастіше виміри 12 х 270 лісок (180 х 4050 ліктів), був дуже витягнутою смугою завширшки трохи більше 100 метрів і протяжністю понад 2,3 км. Залежно від стандарту ліктя, площа фран-конського лану могла коливатись у межах 24 – 31 га. За традицією вимір зем-леволодінь починався зі східного боку та описувався за рухом сонця. Базою для розбивки слугувало “чоло” розташованих в ряд ланів, тобто їх вузький фронт. Галицьке передмістя, площа якого становила 45 ланів, складалось з чотирьох трактів, на одному з яких – четвертому – знаходилась територія опрацювання. Тракт охоплював Калічу гору та землі на захід від неї до церкви св. Юрія і Городоцького гостинця.
Територія сучасної Цитаделі на початку ХV ст. належала родині Ґольдберґів, засновників Кульпаркова, пізніше ними володів Ганс Вайс, згодом вона стала складовою трьох ланів, які належали українським родинам Микулки та Андрія Пелки, від імені якого південна височина довший час звалася Пелчинською, так само, як і згаданий вище став у підніжжі гори. Інша, крайня схі-дна вершина теперішнього узгір’я Цитаделі, упродовж значного часу носила назву Калічої – від численних громад жебраків і калік, які вподобали це узгір’я ще в ХV ст. Тоді ж в архівних джерелах вперше з’явилася вулиця Каліча, яка відходила від сучасної вул. В. Стефаника та стрімко підіймалася на гору з північного боку. Ще перед побудовою Цитаделі вулиця мала продовження в сторону Пелчинського ставу, перетинаючи Познанську гору неглибоким яром із потоком. Тепер ця вулиця існує під назвою Каліча гора та, доходячи до східного форту, є чи не єдиним спогадом про вже практично пов-ністю забудовану височину. 1540 р. зазначені лани були викуплені Радою міста та перейшли до мі-ської власності. Чудове розташування гори та мальовничі краєвиди приваблю-вали міську верхівку: на початку XVII ст. значною частиною гори володів лікар Павло Кампіан, батько славнозвісного львівського бурґомістра Мартина Кампіана, інший власник, Марко Острогорський 1616 р. побудував тут шпиталь для калік ім. св. Лазаря. Однак, через три роки шпиталь перенесли нижче, на вул. Широку (сучасна Коперніка). Через кілька років звільнена територія забудовується літніми домами львівського патриціату, а 1656 р. на вершині гори, звідки й донині відкривається чудова панорама на місто та на Високий замок, побуду-вав свій двір відомий львівський історик, поет і бурґомістр Б. Зиморович. Двір інших патриціїв, Шембеків, надав горі назву, під якою вона була відома до кінця XVII ст. Найбільш придатною для проживання була Познанська гора, більш відома під пізнішою назвою – Пелчинська. Розлоге плато (на якому згодом ви-никло основне ядро фортеці), хоч і без мальовничих видів на місто також відда-вна приваблювало заможних міщан – на мапі Ж. ду Дефі з 1766 р. бачимо це узгір’я найбільш обжитим, з розвиненими парками та садками, які, вочевидь належали спочатку Шембекові, а потім перейшли до родини Вроновських. Саме до підніжжя цієї гори й перенесли 1619 р. шпиталь св. Лазаря, який наприкінці XVII ст. отримав існуючий донині однойменний костел. Варто зазначити, що спорудження комплексу шпиталю започаткувало будівництво у підніжжі Цитаделі ряду культових споруд. 1637 р., біля східного підніжжя Ше-мбекової гори було засновано монастир кармеліток черевичкових (взутих). За сприянням Каспера Вєлжинського, відомого львівського мисливця, тут постав дерев’яний монастир із костелом св. Аґнєшки. 1671 р. за фундацією Олександра Януша, останнього з князів на Острозі Заславських на місці дерев’яного розпо-чинається спорудження мурованих костелу та монастиря Кармеліток взутих. Однак, облога Львова турецькими військами 1672 р. дещо призупинила будів-ництво, яке, проте, невдовзі поновили і вже 1677 р. будову було завершено та щедро оздоблено. Овальне внутрішнє планування костелу св. Аґнєшки робило його першим храмом такого типу на території не тільки Львова, але й усієї тогочасної Польщі.

У першій пол. XVII ст. стратегічне розташування височин знову при-вернуло увагу: 1620 р. на Познанській горі розпочалося насипання земляних фортифікацій, якими передбачалося укріпити територію Галицького передмістя. У ті часи передміщани, особливо, найбільшого Галицького передмістя, де знаходиться узгір’я, потерпали від ворожих набігів. Мешканці передмістя звер-нулись до короля Сигізмунда ІІІ за привілеями на фортифікації, аби захистити себе від нападників. Король у 1607 р. задовільнив їх прохання, зобов’язавши місто допомагати в будівельних роботах і прислав інженера італійця Авреліо Пассаротті для проектування укріплень. За проектом Пассаротті в лінію форти-фікацій залучено Калічу і Пелчинську гори. За нотатками інженера на останній мав постати белюард. Проте велетенський об’єм земляних робіт та брак коштів залишили проект нереалізованим. Справою укріплення Галицького передмістя у середині XVII ст. займалося також ряд інших фортифікаторів, у тому числі, відомі львівські архітектори П. Римлянин, А. Прихильний і В. Капінос, які виконали свої плани укріплень. Висувалися навіть плани створення на основі Галицького передмістя окремого міста-сателіта Львова – Владиславова. Декілька разів приїздив до Львова з Варшави і королівський інженер, один із авторів фортеці Кодак на Дніпрі, Фридерик Геткант. 1634 р. мешканці Галицького та Краківського пе-редмість об’єдналися спільним задумом укріпити свої території і Геткант отримав завдання оточити величезним кільцем укріплень обидва передмістя. Наступного року інженер складає план Львова та околиць з нанесенням на нього проектованих фортифікацій. Нова лінія оборони знову мала пролягти від Вовчої гори через Калічу та Познанську, поза шпиталь св. Лазаря та далі. На кресленнях Гетканта видно, що лінія валів утворювала поблизу шпиталю св. Лазаря кліщі (для контролю долини Вулецького потоку та “дороги на Наварію”, сучасну вул. Сахарова), які фланкували два бастіони форми П’ятта, а на Калічій горі мав знаходитися окремий редут. Таким чином, бачимо, що ще тоді уз-вишшя планувалося перетворити на самодостатній оборонний комплекс, який, завдяки своєму розташуванню та важкодоступності, мав охороняти підступи до міста з південно-західного та південно-східного напрямків.
Наступними, хто належно оцінив і на практиці використав стратегічне розташування гір були, спочатку козаки, а згодом московська артилерія, які, відповідно під час облог Львова Хмельницьким 1648 та 1654 рр., займали Калічу та Шембекову гори. Однак, найраціональніше від часів язичників, височину використали турки під час облоги міста 1672 р. 24 вересня під Львовом стало велике турецьке військо на чолі із Капуданом Башою. Маючи підтримку гетьмана Петра Дорошенка, разом із козаками турки взяли місто в облогу. Через Стрийський гостинець неприятель вступив на Калічу гору попри костел св. Марка, а вже в ніч із 25 на 26 вересня турки підтягнули до міста крупнокаліберні гармати для пролому міських мурів і піднялися до гори Шембека, де почали копати потужні укріплення. У насипаній батареї турки розмістили 4 гармати, а вже наступного дні розпочали безперервний обстріл міста. Після облоги, відступивши від міста, турки залишили після себе на горі Шембека потужне укріплення, яке проіснувало до спорудження комплексу Цитаделі, отримавши назву “Турецькі шанці”, яку згодом перейняла й сама гора. Шанці, які займали майже все плато гори Шембека, фіксує план міста 1844 р., де вони позначені потуж-ним комплексом, що був оточений земляним валом ламаної геометричної форми, характерної для тодішньої фортифікації: зі сторони середмістя (поля) ком-плекс мав форму замкнутого неправильного багатокутника, призначеного для кругової оборони та захисту від обстрілу з міста розташованих там військ і гар-матної обслуги, а підступи з боку Городоцького гостинця (вздовж теперішньої вул. Бандери) надійно захищала потужна лінія валу над західним схилом гори. Посеред шанців височів краплевидний насип артилерійської батареї клином зверненої у бік Високого замку, на якій і знаходилися згадані 4 гармати. Форма плану шанців та їх розташування дозволяло витримувати кругову оборону табору та цілком контролювати простір між церквою св. Юра та горою св. Яцка, а розміщення батареї на насипі у межах валу є типовим прийо-мом того часу, оскільки виконував функцію щита від обстрілу з розташованого нижче середмістя. За рахунок розташування батареї на насипі також суттєво збільшувалася дальність пострілу. Проаналізувавши форму плану шанців, можна прийти до висновку, що вони формували поширений тоді у польовій фортифікації оборонний елемент редут, який можна вважати прообразом пізніших фортів.

Таким чином, бачимо, що перший форт на горі Вроновських з’явився ще у вересні 1672 р. та частково був використаний для спорудження земляних укріплень башти Максиміліана. Цікаво деталлю є зафіксований мапою земляний насип правильної круглої форми у північній частині гори, який з великою долею ймовірності можна ідентифікувати, як курган, або ж елемент первісного капища. З початком XVIII ст. землі у підніжжі гір продовжують розвиватися. 1723 р. під північними схилами “Турецьких шанців” (між теперішніми вул. Коперніка та Дорошенка, поблизу Поштамту) закладається, а 1729 р. завершується спорудження іншого монастиря із костелом, домініканок. Упродовж 1743-44 рр. відомий архітектор Б. Меретин перебудовує костел св. Аґнєшки, надавши йому більш лаконічних форм. Тоді ж територія “шанців” продовжується забудовуватися мурованими дворами шляхти, серед яких і збудований 1767 р. рококовий палацик М. Вільчинської, що знаходився на місці теперішнього будинку № 11 на вул. Колесси. Від неї палац перейшов до І. Чосновського, а той 1791 р. продав його, як і всі навколишні землі, Станіславу з Воронова, Вроновському, від якого гора отримала свою назву, як окреме узгір’я.
Згідно з касатою нового австрійського уряду 1782 р., монастир кармеліток ліквідовано. В колишніх монастирських будівлях до 1792 р. діяла католи-цька духовна семінарія, а в прилеглих до монастиря з боку вул. Широкої спорудах розмістилася диліжансова пошта. Така ж доля спіткала й сусідній Доміні-канський монастир, приміщення якої в 1786 р. згідно з указом цісаря передали Українській Греко-Католицькій семінарії. До наших днів від монастиря зали-шилася лише барокова дзвіниця, споруджена 1729 р. Святодухівська (спочатку монастирська, а згодом – семінарська) церква стояла поряд із дзвіницею ще до 2 св. війни, під час якої була знищена бомбою. В переданих 1792 р. військовому відомству будівлях монастиря кармеліток розташовувалися склади провіанту, пекарня, а споруди з боку вул. Широкої після диліжансової пошти на деякий час зайняв шинок.

Після нищівної пожежі 1817 р. руїни кармелітського монас-тиря придбав вчений-меценат граф Ю. М. Оссолінський. Після перебудови монастирські споруди були адаптовані під науковий заклад із бібліотекою і музеєм, що остаточно було завершено у 1851 р. Ця архітектурна пам’ятка – один із найкращих зразків класицизму у Львові. З початком ХІХ ст. гора Вроновських, сусідня Каліча та розлогий Пе-лчинський став з іншого боку узгір’я стають улюбленим місцем відпочинку львів’ян. А 1827 р. з прилеглої до середмістя частини узгір’я чи не вперше пролунала мирна гарматна канонада, яка відзнакувала урочисте закладання фундаментів нової ратуші, яке проводилося під проливним дощем. Особливо була сповнена життям і веселощами гора Вроновських, власник якої був пристрасним меценатом, колекціонером, бібліофілом і театралом. У 1771 р. він працю-вав на Низькому Замку в гродському уряді, був радником львівського forum no-belium (шляхетського суду). 3-го грудня 1829 р. львів’яни зі смутком довідались, що у віці 106 років помер Станіслав Вроновський. У некролозі “Gazeta Lwowska” писала: “Львів втратив у ньому одного зі своїх патріархів, ніби живу хроніку подій останнього століття, освічену людину й любителя наук і красних мистецтв, докази чого він дав, нагромадивши за ціле життя велику кількість книжок і картин, мінералів, монет і тому подібних предметів, значну частину яких ще за життя передав громадським організаціям”. Маєток по раднику (палацик знаходився на місці суч. будинку на вул. Колесси, 11), успадкувала дочка Юзефа, а велика збірка книжок, картин, мінералів, монет і інших предметів, як і заповідав власник, відійшла до громадських закладів міста.
Не меншою популярністю користувався Пелчинський став, що розкинувся у долині Вулецького потоку, розтягнувшись між суч. вулицями Вітовського-Зарицьких; зі сходу обмежувався вул. Болгарською, а з заходу доходив майже до теперішньої Гвардійської. З давніх-давен на ставі, використовуючи стрімку течію потоку, знаходилися міські млини. 1821 р. арх. В. Шмідт за проектом генерала австрійської кавалерії І. Фреснеля збудував на східному наріжнику ставу військову плавальню – довгу одноповерхову споруду з тосканськими колонами та пам’ятною таблицею на честь засновника. Плавальня складала-ся із основної мурованої споруди з двома левами при вході на березі водойми та довгої П-подібної прибудови на палях, що заходила в став і утворювала окремий басейн. Спочатку це була суто військова купальня, яка згодом перетворилася на публічну. Впритул до ставу вздовж його північно-східного берега підніжжям Пелчинської гори проходила Пелчинська дорога, яка поєднувала Стрийський шлях із Сокільницьким (сучасні вул. Стрийська та Коперніка). Всередині ХІХ ст. Пелчинський став був чи не основною принадою близького середмістя: тут брали уроки плавання та відбувалися водяні вистави-фестини, які приваблювали велику кількість люду, а сама Пелчинська вулиця, як згаду-ють сучасники, була тоді вщент заповнена фіакрами та іншими транспортними засобами. 1843 р. на ставі відбулася “морська битва” – військові вправи, в яких були задіяні піхота та кавалерія, а 1845 р. тут відбувся грандіозне шоу, в якому зображалася боротьба морських потвор – штучних крокодилів, сирен і китів, з якими, сидячи у човнах, боролися негри. Не зважаючи на значні людські скуп-чення та близькість центральної частини міста, став завжди був доглянутим і чистим, однак наприкінці ХІХ ст. став міліти, внаслідок чого зменшилася його територія. Ще на початку ХХ ст. у водоймі водилася риба, що приваблювало численних рибалок, які густо розташовувалися довкола ставу. На численних гравюрах того періоду став часто зображений на фоні мальовничої Познанської гори, яку стали також називати Пелчинською. На всіх ілюстраціях посеред узгір’я над яром, що проходив посеред Познанської гори знаходиться кам’яний міст, наявність якого фіксують також мапи 1840-их рр. Швидше за все, саме про цю споруду згадує І. Крип’якевич, вказуючи на її будівничих – військових, які час від часу проводили маневри на розташованому навпроти Познанської гори Вулецькому узгір’ї. Як згадує Крип’якевич, міст знаходився за ставом і був прикрашений латинським написом “Militare aedificavit – civitati donavit” (“Військо збудувало – місту дарувало”). Його добре видно на плакаті, що був виконаний К. Ауером з нагоди проведення вищезгаданої “морської битви” на ставі 1845 р. (рис. 8). В період активного будівельного буму на своїх схилах і в підніжжі сама гора Вроновських була одним із улюблених місць відпочинку львів’ян, а окрасою гори був величезний старий каштан, що ріс на ній. Густішають посе-лення при вулицях Гончарській вищій та Курницькій, що на Калічій горі. Пер-ша вулиця з заходу була забудована партеровими віллами, а зі сходу садами і скверами. Активно ведеться будівництво малих палациків на вул. Калічій. У документах згадано вулицю Убогих, на якій стоїть палац графа Станіслава, схили гори із розташованими на вершині залишками “Турецьких шанців”, що їх оглядав ще Антін Петрушевич, майбутній історик, а тоді юний учень. Прилегла вулична мережа зазнала врегулювання ще в 30-их роках ХІХ ст. Тоді, зокрема, було розширено вулицю Широку, а після спорудження Оссолінеуму вулиця, вздовж якої він розкинувся отримала назву Оссолінських (сьогодні – В. Стефаника). Невелика вулиця, трасування якої співпадає з сучасною вул. В. Стефаника та відходить від Широкої, присутня ще на мапі 1766 р., як і теперішні вулиці Вітовського, Драгоманова, О.Кобилянської у вигляді польових доріг та стежок. З часом стратегічне розташування трьох гір, що височіли з західного боку міста не могло пройти повз увагу військових, особливо, після “Весни народів” 1848 р. Після революційних подій 1848 р., австрійський уряд для зміцнення своїх позицій видає наказ, який зобов’язав великі міста імперії “…вишукати відповідні споруди під артилерію і воєнні запаси, які малими силами могли б стримати народ…”. Під керівництвом генерала Гаммерштайна, який власне й бомбардував Львів під час заворушень, в тому числі з Калічої гори, було створено комісію у складі підполковника артилерії фон Ельбенштайна і окружного директора фортифікації інженера підполковника артилерії Шварцляйтера. Фортеця мала б відповідати двом батереям гармат та гаубиць і також двом батареям ракет системи Конгріва загальним числом 24 одиниці з гарнізоном піхоти в 400-500 осіб. Аналізуючи стратегічні можливості об’єктів, що належали авст-рійському війську, комісія виявила, що ідеальним варіантом було б влаштувати артилерійські казарми на горі Вроновських, оскільки звідти “…можна стріляти на місто як з луку…”. Додатковими аргументами були природна неприступність домінуючих над середмістям вершин, близькість Пелчинського ставу, який мав би забезпечити гарнізон водою, можливість відступу Стрийський гостинцем, а також малозаселеність просторів узгір’я, що полегшувало викуп ґрунтів.

Проект будівництва фортеці розглядали у Відні в 1849-1850 рр. Автори проекту достеменно не відомі, але за архівними джерелами 1852 р. в справах викуплення територій під будівництво цитаделі згадуються прізвища двох ар-хітекторів – службовців Будівельної Директорії Намісництва Х. Реззіга і Й. Вондрашки. Скликана в 1850 р. у Відні спеціальна комісія у справах будівництва укріплень (т.зв. Zentralbefestigungkomission) опрацьовувала плани. Першочергово будувались укріплення в Кракові (за австрійськими планами це головна фортеця), Перемишлі (реконструювались давні фортифікації) та Заліщиках – вони стали центрами укріплених таборів. А фортеці у Тарнові і Львові призначались як допоміжні укріплення. Варто зазначити, що будівництво Цитаделі у Львові відзначило перео-рієнтацію застарілих укріплень міста на західноєвропейське озброєння та бойо-ву тактику. На той час фортифікації середмістя вже остаточно відійшли у небуття, оскільки не відповідали новітнім правилам ведення військових дій. На той час середньовічний тип фортеці з її обмеженим бойовим полем стає анахронізмом, який, подекуди, навіть ставав на заваді маневровій здатності армій. Це, зокрема, відчули на собі держави, що були блискавично завойовані військами Наполеона. Новою ерою у фортифікаційній справі стає ідея французького інженера Монталамбера, який повертається до римських воєнних таборів 2-го ст. н. е., але в сучасному трактуванні, яке полягає у створенні бази для польової армії, виключаючи функцію переховування і оборони цивільного населення. Ядро такої фортеці табору обростає фортами (самостійними оборонними елементами, призначеними для кругової оборони та взаємодії з сусідніми одиницями), які розташовуються на віддалі 2-3 км один від одного. З розвитком артилерії відстань між фортами т. зв. “фортової фортеці” починає збільшуватися та сягати радіусу 10-12 км. (тип форту Величка).
З середини ХІХ ст. відчутно змінюється і озброєння армій. 1846 р. з’являються перші нарізні гармати системи Каваллі, що спричинили до сплеску розвитку артилерії. Гармати стають потужнішими та дальнобійнішими, оскільки замість круглих ядер починають використовувати снаряди, які за рахунок гвинтового обертання володіють більшою дальністю польоту та більшою пробивною здатністю. Відтепер держави починають змагатися у виготовленні гармат, що б максимально відповідали наведеним вище характеристикам. Для прикладу, дальнобійність англійських гармат того періоду сягала 10300 м, а Австрійська артилерія славилася простими в обходженні та досить влучними гарматами. Нова проблема виникла і перед військовими інженерами, які зосереджу-ють свою увагу на створенні нових оборонних систем і над витривалих конс-трукцій. Середньовічні уявлення про фортифікації, як оборонний рубіж, що височить на шляху ворога, стають застарілими та неефективними, оскільки елементи укріплення, що височать над землею стають ідеальною ціллю далекобійної артилерії, яка прицільним вогнем розбиває їх вщент. Як наслідок – новітні фортифікації починають занурюватися в землю, яка разом із бетоном, залізобетоном і бронею стає основним будівельним матеріалом нових оборонних ліній. На поч. ХХ ст. оборона держав починає вже вимагати укріплення кордонів ці-лими системами фортифікаційних груп. Фронт такого району охоплює вже 80 км, а з часом зливається у суцільну укріплену смугу. Фортифікація ніби розсипається: із локалізованого осередку – на цілу масу дрібних, дрібненьких і ще дрібніших бойових позицій; з імпозантного монументу – на приземлену мережу вкрай уніфікованих схованок. Львівська Цитадель є яскравим прикладом новітньої фортифікації сер. ХІХ ст., яка ще балансує на межі наземного архітектурного комплексу та підземного сховища та є зразком Австрійської школи фортифікації, що використовувала полігональну фортову систему оборони, яку утворювали кільця фортів на певній відстані від головного ядра фортеці. Дана система оборони передбачала повну взаємодію між фортами та фортечним ядром за рахунок обстрілу межипілля (простору між фортами). У даному випадку найближчими фортами навколо осередку фортеці стали артилерійські башти системи Максиміліана, що були вдосконаленим варіантом башт Монталамбера, які використовувалися ще з кін. XVIII ст. Башта являла собою окремостоячу, оточену фосою та валом ар-тилерійську батарею гранчастої форми плану. Кілька ярусів (найчастіше 2-3), у тому числі – верхню терасу, займали гарматні позиції, під потреби яких розплановувався весь внутрішній об’єм (враховуючи вентиляцію, склади боєприпасів, та засоби переміщення гармат). Подекуди башти могли мати внутрішній двір. Відразу ж після затвердження проекту 1850 р. розпочалися земляні роботи, на які найняли біля 300 чол. Землю під фундаменти та глибокі рови Максиміліанських башт копали загони саперів та піхоти разом з найнятими робітниками числом кілька тисяч. Перші роботи розпочинались з розбудови сітки підїзних доріг – Калічої, Гончарської вищої, Узвізної, Св. Лазаря та Бібліотечної стежки, що було для міста надзвичайно корисним і сприяло розвитку будівельної промисловості у важкодоступній дільниці передмістя. На території майбутніх казарм викопано дві глибокі криниці для забезпечення тисяч робітників питною водою, технічну воду постачали з Пелчинського ставу. Спеціальна система каналізації допомагала спливу води через вул. Калічу до витоку Полтви біля майбутньої пл. Академічної. Проте труднощі в роботі спричинив опір дрібних власників, які не хотіли позбуватися своїх родинних маєтків. Військова влада застосовувала жорс-ткі примусові санкції. Виселяли та валили чисельні дворики й доми, не раз по-при опір власників. Особливо противились рішенню військової влади власники ґрунтів на горі Вроновських, серед них донька мецената С. Вроновського Юзефа. Власниця більшої частини майбутньої фортеці категорично відмовилась передати на вимогу уряду ґрунти під будівництво. При сприянні архікнязя д’Есте ґрунт власниця врешті відступила, але їй не заплачено. Внесений був навіть су-довий депозит, який безслідно зник. Графиня довго листовно просила цісаря про відшкодування за втрачені землі, однак справа тягнулася досить довго і врешті-решт, як водиться, пішла в забуття.
Негативно відреагував і Oссолінеум, оскільки “приборкувач народних заворушень засів над самою бібліотекою”. Багато хто згадав слова генерала В. Фон Гаммерштайна, який після придушення листопадового повстання 1848 р. жалкував, що, забувши про бібліотеку, не спалив її. Куратор закладу Oссолінеуму князь Генрик Любомирський, попередньо маючи задум викупити всю гору Вроновських, пропонував уряду знайти безпечніше місце для бібліотеки. Проте смерть князя у 1850 р. закреслила всі плани. Спорудження Цитаде-лі позатим йшло швидкими темпами. Зроблено було рівне плато, з боку дороги до Пелчинського ставу, внаслідок чого зникло продовження вулиці Калічої та яр, а на Пелчинській горі з’явився високий насип з валом і проїздами, завдяки чому зник кам’яний місток і яр над ставом; копаються глибокі рови під фундаменти семи споруд фортеці. Вже у жовтні 1851 р. закладені фундаменти Цитаделі оглянув цісар Франц Йосип І. Згідно з виконаним проектом, основу фортеці, або ж ядро-цитадель, сформувала потужна триповерхова будівля казарм у самому центрі узгір’я, що одночасно служила б казармами і в разі необхідності обслуговувала б артилерію. В плані будівля мала ангуловий залом і була фланкована чотирикутними артилерійськими баштами з самостійною обороною.

Самі башти навіть у випадку захоплення казарм могли бути окремими оборонними одиницями, контролюючи весь простір Цитаделі. Замість вікон башти мали глибокі бійниці для артилерії невеликого калібру та розташовані обабіч більших менші бійниці для ручної зброї. Внутрішній кут триповерхових казарм об’єднаний півкруглою бастеєю, яка, як і казарми завершувалася наметовим дахом та бланками з бійницями. Головний вхід до казарм з наскрізним проїздом теж був оснащений бійницями при брамі та знаходився з південного боку будівлі, зі сторони плацу на вильоті суч. вул. Грабовського. До входу вів дерев’яний міст через майже 5-ти метровий рів, що йшов ззовні казарм і веж. Сполучення між казармами і баштами здійснювалося підземними ходами або легкими мурованими галереями в рівні 2-го наземного поверху. Вся складна споруда виконана з червоної нетинькованої цегли із розшиттям швів у тон цегли, оточена ескарпованим ровом і земляним валом, який в наш час знівелювався. Ангуловий залом був звернений фронтом у бік Пелчинського ставу та мав витримувати артилерійський обстріл із південно-західних височин. Зі сторони внутрішнього залому казарм формувався широкий центральний двір, оточений пізніше одноповерховими бараками для резервістів, а також стайнею та кухнею простої конструкції. З боку середмістя плац був оточений цегляним муром із бланками та бійницями (сьогодні збережена лише північна частина нарису, що входить до складу існуючих будівель). Мур з рядом бійниць поєднував квадратні башти і на певному місці гостро заламувався до центру, формуючи у місці зіткнення напівкруглу башту-капонір, що захищала фосу та головну браму в північно-східній частині муру. З північного боку за мурами ядра знаходився плацдарм, з якого розходилися дороги до І-го та ІІ-го фортів. Сплановане таким чином ядро-цитадель утворило правильний шестикутник витягнутої вздовж казарм форми. З південного боку за казармами знаходився розлогий плац для вправ війська, на який виходили сучасні вул. Грабовського та Коцюбинського та відбувався в’їзд в основне ядро.
За фортовою системою фортифікації ядро оточували згадані вище форти зовнішнього оборонного обводу. В умовах наявного рельєфу виявилось достат-нім спорудити чотири башти Максиміліана: дві, потужніші з внутрішнім дво-ром, спрямовані на місто і дві, менші, спрямовані на Вулецьке узгір’я і Пелчин-ський та Панєнський стави. Башти отримали числове позначення латинською цифрою, яка разом із роком побудови є викарбувана на замковому камені над вхідною брамою: І – північний, ІІ – східний, ІІІ – південно-східний та ІV – захі-дний. Двоярусні башти-форти з терасами (пізніше вкриті дахами) також вико-нали з червоної цегли, а внутрішні приміщення отримали склепінчасте перек-риття. Перший ярус призначався для чергової залоги, на другому знаходилися гармати, а плоский дах з високою парапетною бланкованою стіною та бійницями служив для спостережень та обстрілу з легкої зброї. Кожна грань мала по дві головні артилерійські бійниці одна над одною (для гармат малого калібру) та розташовані обабіч них 4 менші бійниці для ручної зброї. Викладений з каменю вхід до башти містив стрілецьку позицію. Вертикальну оборону фортів допов-нювали розташовані з певним проміжком на парапеті машикульні виступи на трьох білокам’яних кронштейнах. У південно-східній та західній 9-тикутних баштах діаметром 18 м яруси сполучаються розташованими у серцевинному стержні вузькими гвинтовими сходами з бійницями; у потужніших 17-гранних фортах діаметром 36 м, які ко-нтролювали центр міста сходи оббігають внутрішній двір діаметром 15 м і є широкими та пологими, що збільшує маневреність внутрішнього простору та покращує транспортування зброї сходами (на відміну від отворів у склепіннях, як у протилежних баштах). Форти оточували високі вали з крутим схилом обличкованих гладко тесаним каменем внутрішніх ескарп. Потрапити до фортів і казематів головних казарм можна було підйомними містками, з середини – підземними бетонованими коридорами, план яких утримувався в таємниці. До північного І-го форту, який знаходився найдальше від казарм, провадила т. зв. крита дорога – оточена валами комунікація, що забезпечувала безпечний у разі воєнних дій доступ до башти. Додатковим зміцненням з південного боку фортеці була заламана куртина валу, яка знаходилася між ІІІ і ІV фортами та захищала простір між валом і казармами від обстрілу із розташованих з протилеж-ної сторони долини Вулецького потоку височини. На плані Цитаделі 1856 р. з внутрішнього боку фортеці помітні також два насипи-апарелі, які здіймаються на вал. Окремим елементом фортеці можна вважати і Пелчинський став, який разом із Вулецьким потоком формував серйозну смугу перешкод. Будівництво йшло швидкими темпами і вже 1853 р. завершили східний форт на Калічій горі, про що свідчить дата на замковому камені порталу. Наступного ж року збудовані були башти на Пелчинський горі і цього ж року у валі, що поєднував ці два форти розмістили потужну в’їзну тунельну браму, що провадила до комплексу Цитаделі зі сторони ставу. Браму захищав земляний насип-заслона, який формував своєрідну вилазку – укріплене місце перед в’їзним вузлом, завдяки якому була можливість згрупувати війська перед на-ступом (відступом) та замаскувати саму браму від ворога.
Після завершення спорудження комплексу фортеці схили гір позбавили будь-якого озеленення, що збільшило контроль над підступами до неї, натомість саме плато щедро засадили розлогими каштанами, акаціями та шпильковими породами, які, згідно з приписами, маскували фортечні комунікації. На територію Цитаделі провадило кілька шляхів: зі сторони середмістя – стрімка вул. Каліча (до східного форту) та Вроновських (сучасна Колесси, що вела до північної башти). Головними були два шляхи, що знаходилися на прямій лінії: вул. св. Лазаря (суч. Грабовського) та Узвісна (нині – Коцюбинського). Окрім цього була ще стежка від закладу Оссолінських (т. зв. Бібліотечна стежка), яка провадила на гору Вроновських, а також обсаджені каштанами дві серпантин-часті алеї, які відходили від брами на Познанській горі та спадали до суч. вул. Вітовського та Пелчинського ставу. Натомість, план Львова 1894 р. фіксує тільки один серпантин, який брав початок з Пелчинської вулиці між ставами та здіймався вгору до IІІ-го південно-східного форту. Голі схили гір 1870 р. все-таки починають засаджувати деревами, а 1888 р. ядро Цитаделі отримує наступне кільце фортів: на відстані близько 4 км з’являється 9 земляних фортів, які мали контролювати основні шляхи міста (один з них частково збережений поблизу спортивного корпусу Політехніки в Стрийському парку). Цього ж року біля казарм викопали криницю глибиною 47 м, згодом – ще одну, а для запасів води у фортах розмістили цистерни. Для пот-реб офіцерської кухні на східній частині узвишшя заклали навіть город. Насту-пне кільце фортів з’являється лише у 1912-1914 рр. Його формували 11 фортів, споруджених у радіусі 8 км: Грибовичі І і ІІ, Дубляни, Лисиничі, Винники, Зубра, Сокільники, Скнилів, Рясне, З’явленська гора.

Попри потужні укріплення, твердиня майже не брала участі у воєнних діяч, а востаннє Цитадель, як фортеця, використовувалася в ході Українсько-Польської війни 1918-1919 рр. і була одним із оплотів українського війська. Після війни доступ на Цитадель був обмежений: тут знаходився військовий гарнізон. Окрім військових, ще до початку 1 світової війни у 1910-их. на Цитадельне плато, як потенційне місце під майбутню забудову, звернула увагу міська влада Львова. З цією метою паралельно проводилися переговори з військовими та банкірами. Йшлося про викуп на власність міста теренів військових об’єктів, наступну їх парцеляцію та і продаж під забудову; прибутки мали бути поділені між містом і банком. Однак, намір забудувати узгір’я Цитаделі викликав справедливе обурення громадськості Львова, насамперед нещодавно заснованого 1911 р. “Товариство приоздоблення міста Львова”. 1912 р. ініціатор заснування цього товариства Ю. Макаревичева видала друком брошуру “Львівська цитадель”, у якій чи не вперше стала пропагуватися ідея створення на височині парку і спорудження громадських будинків: “…нехай узгір’я Цитаделі стане тим, чим повинно бути: оздобою, легенями і прапором нашого міста!”. Заклик знайшов відгук навіть у колах ради міста: депутат Ю. Ольшанський вніс пропозицію створити на Цитаделі на площі 27 моргів (15,53 га) народний парк із літнім театром, а також збудувати палац мистецтв. Решта поверхні узгір’я мала відійти під приватні кам’яниці, які й так почали оточувати межі фортеці, ускладнюючи її обороноздатність. Підстави для створення парку були, оскільки зна-чна частина плато на той час мала зелені насадження, які формували каштани, акації та алеї з хвойними породами. Зі сторони Пелчинського ставу до брами на однойменній горі провадила згадана вище алея обсаджена каштанами, що частково збереглася до сьогодні.
На жаль, планам створення нової зеленої зони Львова стала на заваді 1-а світова війна, після якої височина надалі перебувала у руках війська. Лише 1924 р. ідея повторного освоєння узвишшя знайшла своє відображення у конкурсі на план т. зв. “Великого Львова”. Запропоновано було два проекти: Т. То-лвінського та І. Дрекслера, перший з яких передбачав поєднання запланованого парку широкою алеєю із парком Костюшка (зараз парк ім. І. Франка) і забудову узгір’я монументальними громадськими спорудами. Передбачалося також спо-рудження фунікулера, облаштування місця “для змагань і турнірів”, площі для народних свят у підніжжі Пелчинської гори на місці засипаного нещодавно ставу, а північно-східний форт на Калічій горі мав стати постаментом для пам’ятника Т. Костюшкові. Більш скромний і реалістичніший проект І. Дрекслера також передбачав облаштування на Цитаделі парку, який входив би до складу кільця зелені довкола центру міста, а також спорудження там будинків науково культурних установ. На той час Цитадель, за винятком оборонних споруд і казарм, була дос-тупною для цивільного населення, а на Пелчинській горі між меншими форта-ми на поч. 1920-их було навіть влаштовано стадіон, де відбувалися спортивні змагання та громадські імпрези (на плані 1931 р. позначено, як боїсько 19 піхотного полку, який дислокувався у казармах). Однак, ситуацію ускладнило намагання Оссолінеуму провести розбудову закладу на частині прилеглого до бібліотеки узгір’я. Військові стали всувати ряд вимог, одночасно закривши доступ на гору для цивільних. Наступним кроком військових було спорудження 1931 р. нових бараків за проектом інженера В. Лімбергера. Ідея часткової зміни функції Цитадельного плато продовжилася лише наприкінці 1930-их. Тоді військові погодилися на виведення гарнізону за умови спору-дження на місці казарм великого стадіону, який насамперед призначався для місцевих орґанізацій Фізичного виховання та Військової підготовки. Від вул. Пелчинської (нині – Вітовського) на узгір’я зі стадіоном мали провадити два монументальні входи. Взагалі, проектований стадіон мав становити частину проектованого комплексу, до якого увійшов би пам’ятник Пілсудському і парк на місці Стрийського цвинтаря (на місці занедбаного скверу на Стрийській). Останній з Цитаделлю мала поєднати широка алея з газонами та травниками на головній осі. Однак, і ці плани перекреслила чергова 2 св. війна. В часі 2-ої світової війни Цитаделі надано найбільш зловісну функцію за все її існування: тут німцями орґанізовано концтабір “Шталаг 328”, що діяв у 1941-1944 рр. На підставі показів свідків встановлено, що за час існування табору в ньому перебувало біля 284 тис. військовополонених, з яких від хвороб, голоду та розстрілів загинуло понад 140 тис. чол. Нацисти також зміцнили обороноздатність гори Вроновських кулеметним гніздом-дотом, який зберігся донині.
Одночасно із функціонуванням на Цитаделі концентраційного табору німецьким урбаністами створювався проект реконструкції Львова, у якому знайшли відображення ідеї нацизму. Великої уваги надавалося проблемі формування ансамблю міста, особливо його центральній частині. У ансамблі центру Львова основним комплексом-домінантою мала стати т. зв. “Корона міста”, яка мала б зайняти все плато Цитаделі. Згідно з концепцією німецьких урбаністів, на плато після усунення всіх існуючих споруд створюва-лася велика площа, простір якої мали формувати чотири монументальні споруди: з північної сторони – будинок Адміністрації дистрикту Галичина, з півден-ного боку – великий Зал (палац) спільноти, з західної і східної сторін – будинки націонал-соціалістичного руху та Вермахту (збройних сил). Середня висота проектованих будівель мала складати 5-6 поверхів, а в ансамблі площі передба-чалося дві архітектурні домінанти загальноміського значення удвічі більшої висоти – вежі будинку адміністрації та Залу спільноти. Вежа адміністративного будинку мала стати основною архітектурною домінантою середмістя. З метою забезпечення відповідних умов для її зорового сприйняття передбачався цілий комплекс містобудівних заходів, які передбачали створення гігантської площі на лівої сторони вул. Коперніка зі спорудженням монументального будинку-кварталу навпроти Оссолінеуму (нехтуючи при цьому існуючою цінною забу-довою), а також закладення на території сучасного Парку культури великого триярусного амфітеатру в античному стилі з розкриття у напрямку нової домі-нанти та середмістя. У центрі створеної таким чином головної композиційної осі мав бути комплекс споруд на Цитаделі, вежа-домінанта якого мала б знівелювати давню ландшафтну домінанту Львова – Високий замок. На щастя цим планам стало на заваді “визволення” міста 1944 р. радянськими військами. У повоєнні роки Цитадель надалі залишалася у руках військових, що спричинило штучну ізоляцію від решти міста. Так тривало до 1980-их, коли її передали під склади ВО “Електрон”, які поступово зайняли значну площу пла-то, спотворивши разом із гаражами мілітарний комплекс. Попри передвоєнні проекти розташування на височині зеленої зони, комплекс фортеці Цитаделі майже повністю зберіг свої основні оборонні елементи, за винятком північно-східної частини оборонного муру навколо плацу (протилежна частина стіни збереглася завдяки включенню в об’єм прилеглих будівель). Попри незначні зміни планувальної структури фортеці, що, здавалося, мали б остаточно похо-вати міжвоєнні спроби розташування тут відпочинково-спортивної зони, спор-тивна функція на території Цитаделі все-таки присутня: зі східного боку на терасі на схилах Калічої гори сьогодні діють тенісні корти та тир для лучників. У 1980-і знову повернулися до ідеї перетворення Цитаделі на паркову зону: проект арх. О. Смурікова вбачав розташування тут зеленої зони, у якій були б відображені різні стилістичні течії садово-паркового мистецтва світу. Пропонувалося також спорудити канатну дорогу, яка з’єднала б узгір’я Цитаделі та Парку культури, проте і цим разом обмежилися тим, що на колишньому плацу навпроти казарм розбили регулярний партер.
Сьогодні чергові проекти впорядкування занедбаної території височини найчастіше виконуються у стінах навчальних закладів, де й залишаються, а сам комплекс фортеці поступово втрачає свій первісний вигляд: осипаються ескарпи фос, в бійницях з’являються металопластикові вікна, на стіни навішують кондиціонери. Останнім часом найбільше освоюються башти-форти, у яких ро-зташовують готельні та ресторанні заклади (ІІ і ІV форти) внаслідок чого обо-ронна функція відходить на другий план, а часто взагалі нехтується. У задові-льному, майже первісному вигляді знаходиться лише форт на горі Вроновських (І), який займають книгосховища бібліотеки ім. В. Стефаника, на фоні якого південно-східний форт здається повною руїною (III форт, який, за деякими даними, пошкодила авіабомба Люфтваффе), залишаючись у найбільш занедбаному стані. У 2005-2006 рр. відреставровано південно-західний ІV форт, при чо-му повернуто втрачені елементи оборонної архітектури.

Таким чином, Цитадельне узгір’я, як тріада колишніх гір Калічої, Шембека та Познанської, попри те, що є цінним елементом історичного ландшафту міста, освоювалося людиною ще з дохристиянських часів, маючи статус культово-оборонного поселення. Після поширення християнства на землях Галичини та подальшого розвитку міста височина не перебуває осторонь міських процесів: узгір’я, ніби за інерцією закладеною у давні часи, починає обростати сак-ральними комплексами та активно використовуватися під час облог Львова, особливо 1672 р., коли тут з’являються “Турецькі шанці”, а саме плато всередині ХІХ ст. стає витвором “галицького відгалуження” тогочасної австрійської фортифікаційної школи. На сьогодні – це єдиний майже повністю збережений зразок цілісного оборонного комплексу новітньої фортової фортеці ХІХ ст. у Східній Європі, де можна зустріти всі елементи фортової системи оборони (ядро фортеці, кільце фортів навколо неї). Тому можна з впевненістю сказати, що Цитадель, яка височить над середмістя в оточенні забудови, є цінним мілітарним ансамблем Львова, що має загальносвітове значення та потребує подальшого вивчення та дослідження. Не можна виключати можливості у перспективі повного відтворення особливостей фортеці. Тому будь-яке будівництво на території повинно проводитися за межами основних споруд, навіть якщо вони на даний час не збереглися на поверхні.