Походження українського народу (друга частина). Назва «Україна» та антропологічні типи українців

Походження українського народу (друга частина). Назва «Україна» та антропологічні типи українців

Раз вже мова зайшла про український народ, необхідно сказати хоч би декілька слів про його назву і назву країни. Український дослідник Сергій Шелухин вважає, що походження слова «Україна» йде в глибину віків. Уперше воно згадується в Іпатіївському літопису під 1187 роком в досить сумному контексті – розповіді про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, захисника українських земель від нападів половців. Під «Україною» в тексті літопису маються на увазі Київщина, Чернігівщина та Переяславщина. У Галицько-волинському літописі «Україна» – це вже північно-західні землі Галичини і Волині. У наступні роки слово «Україна» розумілося по-різному: то як порубіжні, пограничні землі Київської Русі, то як околиця Речі Посполитої. Етимологічно воно сходить до старослов’янського кореня «кра», що означа «різати». Від цього кореня пішло словенське «krajat» і чеське «krajetі», а також українські слова «краяти» (різати), «окраєць» та ін. Таким чином, Україна – це «окрема, відрізана земля». Або – «околична, близька до краю». Тут необхідно зробити одне маленьке уточнення. Слово «околиця» колись не мало того негативного відтінку сенсу, який вкладається в нього зараз. За часів формування українського етносу ще не склалося стійке протиставлення центру й околиці. Передусім тому, що життя в центральних і околичних районах практично нічим не відрізнялася. Єдиною істотною відмінністю була порівняльна захищеність центру. При цьому на пограничних землях селилися хоробрі люди – так як вони у будь-який момент могли піддатися нападу сусідів. Околиця раннього середньовіччя була бойовим рубежем, а не мирною глушиною. Не випадково поселенцям таких районів надавалися певні пільги. Слово «українці» – похідне від «України» – означало жителів відповідної території. Зараз вже важко встановити істину, але, швидше за все, ці люди мали ціле рядом якостей, що дозволяє вижити в умовах постійної бойової готовності. На користь саме такого тлумачення говорить добра слава українських бійців-найманців, яких охоче приймали у військо правителі багатьох країн.

      У більшості народів є цілий набір типових рис, якими вони характеризують своїх сусідів. Ці стереотипи надзвичайно живучі: якщо ірландець – значить, рудий; якщо англієць – блідий, худий і манірний. Портрет «класичного» українця скласти набагато складніше , якщо не йдеться про запорізьких козаків – фігур досить колоритних. Українкам повезло більше: їх краса оспівана в цілому ряду віршів і пісень. Чорні брови, карі очі і вишневі губи – типові риси класичної української красуні. Але наскільки цей портрет близький до оригіналу? І чи можна взагалі говорити про якісь типово українські риси?

      Антропологи внесли чималий вклад у встановлення походження українців. Перші антропологічні описи українців були зроблені в 1779 р. Федором Туманським та в 1786 р. Опанасом Шафонським в книзі «Чернігівського намісництва топографічний опис» . Обидва автори звернули увагу на антропологічну неоднорідність складу українців, що збереглася, до речі, і до цього дня. На думку сучасних дослідників, в Україні налічується цілих сім антропологічних типів, що зберегли спорідненість з культурами, що породили їх.

      Перший тип – дунайський. До нього належать нащадки носіїв культур шнурової кераміки Південної Польщі, Західної України і Поділля. Дунайський антропологічний тип переважає в рівнинній Галичині, західному Поділлі (за винятком північних районів Львівської і Тернопільської областей) і складає більше 10 % усього населення України. У представників цього типу довге, відносно вузьке обличчя з довгим, прямим і тонким носом.

      На Житомирщині, Рівненщині та Волині поширений поліський тип (поліщуки). Особливості цього типу – дуже низьке та широке обличчя, максимально розвинене надбрів’я, масивний лоб. Ріст поліщуків середній, волосся у них світліше, ніж у жителів інших регіонів, а очі, навпаки, темніші. Цікаво, що цей тип не зафіксований ні в одному ареалі Європи, за винятком України.

      Верхньодніпровський тип – найбільш рідкісний в Україні. Він зустрічається тільки в Рипкінському районі Чернігівської області. Його головна відмінна риса – дуже світла пігментація очей.

      Центральноукраїнський тип – нащадки слов’ян, що оселилися на землях Полтавщини і Київщини. Вони відрізняються високим зростом, але інші антропологічні показники –обличчя, пігментація волосся та очей, висота перенісся – у них середні. Незважаючи на монголо-татарську навалу, представники цього типу зберегли європеоїдні риси. Це, мабуть, найчисленніша група – до 60 % українців.

      Представники нижньодніпровсько-прутського типу зберегли риси своїх предків – індо-іранців. Це високорослі смугляві люди з темними очима і волоссям. Найбільш яскраві його представники живуть в селі Кам’яне Лебединського району.

      У Карпатах і на Буковині зустрічаються ще два антропологічні типи українців – динарський і карпатський. Динарський тип має істотні фракійські, кельтські та індійські компоненти. Волосся у них в основному темні, а очі можуть бути як світлими, так і темними. Карпатський тип має генетичний зв’язок з народами Балканського півострову, Кавказа і Північної Індії.

      Слід сказати, що Україна неоднорідна не лише з точки зору антропологів. Ще в XIX ст. сформувалося уявлення про декілька етнографічних районів України, які відрізнялися один від одного устроєм життя, традиціями, способами господарювання. Це Поділля, Покуття, Галичина, Закарпаття, Слобожанщина, Волинь, Сіверщина. Останнім часом Україну прийнято розділяти на шість історико-етнографічних зон: Полісся, Карпати, Поділля, Середнє Придніпров’я, Слобожанщина, Південь. Кожна з цих зон має свої характерні риси: типи будов, особливості костюма, традиційних ремесел. Останнім часом ці відмінності поступово зникають, але ще в позаминулому і на початку минулого віків по одному погляду на приїжджого можна було зрозуміти, звідки він родом.

      Різноманітність традицій, антропологічних типів українців і довгий список народів, що проживали на українських землях, настільки великі, що, здавалося б, важко скласти скільки-небудь струнку концепцію походження української нації. Проте ж такі концепції все-таки існують.

      Слід сказати, що питання про походження українців часто залежало від політичних поглядів авторів тієї або іншої концепції. Наприклад, видатний російський історик М. Погодин, що стояв на позиціях слов’янофільства, вважав, що після розпаду Київської Русі населення Придніпров’я перейшло на територію Центральної Росії і з часом утворило Московську державу. Малороси ж прийшли в Придніпров’я з Волині тільки в XIV – XV віках, тому істинною спадкоємицею культури Київської Русі є Росія. У свою чергу, М. Грушевський, автор “Історії України – Русі” вважав, що російський народ не має до Київської Русі ніякого відношення, оскільки це була українська держава.

      За радянських часів найбільшого поширення набула компромісна концепція староруської народності, що згодом розпалася на три східнослов’янські народи, – український, російський і білоруський. Проте ця концепція влаштовувала і влаштовує далеко не усіх. Наприклад, відомий український історик, професор С. Кульчицкий вказував на те, що «п’ять східнослов’янських племінних союзів, які утворили Київську Русь, не могли за короткий час існування цієї досить крихкої ранньофеодальної державної освіти злитися в одну народність. Очевидно, відмінності між трьома сучасними народами ведуть свій початок у відмінностях між союзами племен, які існували ще з перших віків нашої ери».

      Що ж до головного питання цієї статті – так кого ж можна вважати першими українцями? – то тут як і раніше серед дослідників немає єдиної думки. Авторитетний історик-публіцист І. Лисяк-Рудницький називає родоначальниками українського етносу антів. Цієї ж точки зору дотримувався і М. Грушевський. Він вважав, що українська культура виникла ще в IV – VI віках. Саме ця культура стала родоначальницею Київської Русі, а після її розпаду – культури Галицько-Волинського князівства. Великороси ж утворили зовсім іншу державу – Володимиро-московську. До речі, після тривалих дискусій навіть частина російських вчених визнала вірною «ранньосередньовічну» версію походження українців-русів.

      Що ж до версії про походження українців від трипільської культури, багато істориків відверто називають її «романтичною «та «фантастичною». Річ у тому, що спочатку трипільська культура виникла на території Румунії, і сталося це близько 7,5 тис. років назад. Тільки набагато пізніше носії цієї культури з’явилися на землях Правобережної України. Звичайно, дуже хочеться оголосити себе найдавнішим у світі народом, але виникає питання: а чому, власне, трипільці – українці, а не стародавні румуни?

      Ця гіпотеза базується на реальних фактах, але дає їм таку дещо «фантастичну» інтерпретацію, що найяскравіше проявилася в концепції Ю. Шилова. На його думку, колись існувала могутня трипільська держава Аратта – прадавня у світі. Вона було колискою усіх стародавніх цивілізацій – Шумеру, Єгипту, Китаю, – а також трьох слов’янських народів: українського, російського і білоруського. Після розпаду цієї наддержави, винуватцем якого нібито стали сусіди – євреї, греки і латиняни, – частина трипільців пішла в болота Полісся і дала початок білоруському народу. Друга частина осіла на нинішніх українських землях, а третя – найбільш активна (росіяни) – сіла на кораблі і відправилася в Малу Азію, де заснувала легендарну Трою. Далі – більше та цікавіше. Виявляється, Одіссей, на думку Ю. Шилова, був родом з Одеси, а слово «етруски» означало «це росіяни». Після вигнання з Апеннінського півострову «ці росіяни» подалися в Скандинавію, прославилися там під виглядом норманів, а потім повернулися в рідне Трипілля і заснували там державу Русь. Зараз же перед нащадками трипільців стоїть епохальне завдання: об’єднатися знову і відродити Аратту. За ідеологічним змістом ця версія близька до вже згадуваної версії існування трьох братських народів, що виросли із давньоруської народності. Але її аргументація явно відноситься до області «ненаукової фантастики».

      Едмунд Берк, англійський мислитель і політичний діяч XVIII віки, колись сказав, що «історія – це союз між померлими, живими і такими, що ще не народилися». Щоб цей союз існував, необхідно пам’ятати про свої витоки. І не шукати інших – нехай вони навіть виглядають привабливіше. Адже народ існує тільки тоді, коли пам’ятає – хто він, звідки і, найголовніше, куди йде. Не забуваймо це!!!

Поділитись

Схожі записи

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

Пошук

Оголошення

Шукаємо авторів

Шукаємо авторів

Ми на Facebook