Походження українського народу (перша частина)

  Кожен народ на Землі колись цікавиться своїми коренями та задається  питаннями свого походження. У давніх скіфів людина, що не знала свій родовід до сьомого коліна, вважалася неповноцінною. А представники усіх древніх цивілізацій простежували своє походження мало не до створення світу, доповнюючи усні перекази міфами і легендами. Походження українського народу впродовж довгого часу здавалося простим і зрозумілим: від загальної староруської народності, разом з росіянами і білорусами. Але сучасні вчені все частіше називають цю концепцію імперською і намагаються по-новому осмислити події і факти, що передували появі Київської Русі.

      Визначення історичного минулого українського народу пов’язане з величезною кількістю проблем. Чи не найголовніша з них – кого ж вважати предками? Яким принципом при цьому керуватися – територіальним, мовним або культурним? А можливо, необхідно враховувати усі три складові? Серед дослідників існує два основних погляди на походження народів : автохтонний і міграційний. Автохтоністи вважають, що, незважаючи на міграції, злиття або змішування племен, кожен народ зберігає спадкоємний зв’язок з прадавніми жителями своєї землі. Міграціоністи же стверджують, що головну роль в процесі появи народів грають постійні міграції. Можливо, якщо врахувати обидва ці чинники, картина стане точнішою.

      Отже, походження українців тісно пов’язане з племенами, що колись жили на землях сучасної України або мігрували через них. Таких племен і народів було немало: скіфи, гуни, сармати, слов’яни, половці, татари. А задовго до них територію України населяли первісні племена: кроманьйонці, неандертальці, пітекантропи.

      До недавнього часу вважалося, що люди на українських землях з’явилися 150-200 тис. років тому. Але порівняно недавні знахідки археологів «відсунули» межу заселення в ще більш далеке минуле. Впродовж усього цього часу один одного змінювали культури, про які ми знаємо лише по знахідках археологів і результатах їх досліджень. Кого ж ми можемо вважати найбільш давніми пращурами нинішніх українців?

      Найбільш відомою з архаїчних культур України є трипільська. Початок трипільської епохи в Україні сучасна історична наука датує III – IV тис. до н. е. Ця культура була загальноєвропейською: окрім України, трипільці освоїли величезні простори в Східній Європі. Їх поселення знайдені в Словаччині, Румунії, на Балканському півострові. Житла трипільців були більші, ніж сучасні селянські будинки: 4-5 м завширшки і до 20 м в довжину. Іноді зустрічалися будівлі з трьома та двома поверхами, в яких могло проживати до 50 чоловік. Вони розташовувалися по кругу, в середині якого утворювалася велика площа, що могла служити місцем народних зібрань. Розмір трипільських поселень був значним – до тисячі будівель. Основою економіки цієї культури служило землеробство і скотарство. Також трипільці були умілими гончарями та навіть створили власну систему писемності. Зовнішній вигляд перших відомих нам жителів України нагадував зовнішність жителів Малої Азії: скошений лоб, орлиний ніс, довгаста, витягнута особа. Вони належали до так званого баскоїдного типу, як, втім, переважаюча більшість населення Європи і Середземномор’я періоду неоліту. Деякі українські вчені саме трипільців вважають етнічними предками українців. Наприклад, академік Олексій Соболевський ототожнював їх з пелазгами – предками кіммерійців і скіфів. Але більшість дослідників все ж вважають за краще шукати корені українського народу в пізніших часах, адже довести генетичний зв’язок трипільської культури з народом сучасної України практично неможливо.

      Друга культура, що часто згадується серед можливих предків сучасних українців, – кіммерійці, яких пізніше витіснили скіфи. Цікаво, що відмінності між двома цими культурами важко було знайти навіть Геродоту, що жив в V ст. до н.е. Описуючи війну скіфів з кіммерійськими царями, він схиляється до думки, що це була не війна між різними державами, а звичайна міжусобиця. Кіммерійські кургани майже нічим не відрізняються від скіфських: спільність антропологічних типів, біс культури і побуту свідчать про етнічну спадковість. Більше того, зображення скіфів і кіммерійців на керамічному посуді дуже схожі.

      Скіфи вперше згадуються в ассірійських джерелах в VII ст. до н. е. Цей войовничий народ прийшов з Малої Азії, розселився в Причорномор’ї, підкоривши на своєму шляху місцеві племена, і заснував потужну державу, що в період розквіту тягнулася від українських степів до Уралу. Змішавшись з фракійцями, які жили на захід від Дністра, скіфи стали предками сучасних буковинців, гуцулів і бойків. Скіфи жили в покритих соломою будинках з глиняною підлогою і печами та мали господарські ями-льохи для збереження харчових запасів. Вони розводили домашніх тварин: переважно корів, овець, коней. Приблизно з V ст. до н. е. на Подніпров’ї і Побужжі з’явилися великі скіфські городища, укріплені земляними валами заввишки 10-12 м. Тут були кам’яні будинки з глиняними печами, побудованими на дерев’яному каркасі. Сам акрополь часто був відгороджений від нижнього міста кам’яною стіною. У верхній частині міст жила скіфська аристократія У нижній частині городища розташовувалися ремісничі квартали з хатами на 2-3 кімнати, печами і жертовниками. Поруч знаходилися землянки-майстерні або комори для збереження зерна. Найвідоміші скіфські городища на Україні – Шарпинське і Пастирське в Херсонській області, Немирівське в Поділлі, Мотронинське в Київській області. Цікаво, що по розмірах скіфські городища були значно більше багатьох князівських поселень часів Київської Русі.

      За часів Геродота Скіфія була багатонаціональною державою. Тут мирно співіснували калипіди, алазони, скіфи-орачі, скіфи-кочівники, царські скіфи. Втім, три останні етноси багатьма істориками вважаються різними соціальними шарами єдиної скіфської культури. Якщо про трипільців ми знаємо порівняно небагато, то скіфів вже з повним правом можна назвати праукраїнцями. Це підтверджується тим, що великі скіфські городища розташовані в основному в межах України. До речі, звичай зустрічати гостей хлібом-сіллю українці перейняли саме у скіфів. Та й традиційний український костюм зберігає «спогади» про скіфські часи: розшитий на плечах і грудях одяг, шаровари, гострокутний башлик, з якого набагато пізніше розвинулася форма козацької шапки. Багато спільного було і в мові. Наприклад, в скіфському, як і в українському, не було звуку «ф». А у сучасній українській мові майже усі слова, які мають звук «ф» – іншомовного походження.

      На схід від скіфських володінь (Приазов’я, Поволжя, Південне Приуралля) жили скотарські племена сарматів. Пам’ятники культури сарматів мають немало загальних рис із скіфськими: схожі орнаменти на глиняному посуді, литі бронзові котли, які, можливо, грали роль ритуального посуду, бронзові дзеркала, глиняні курильниці, кам’яні тарілки, що застосовувалися для розпалювання жертовного вогню. Цікаво, що, за відомостями Геродота, сармати пішли від шлюбу скіфів з амазонками. До речі, назва «сармати», або «савромати» була добре знайома українцям, а в козацьких літописах зустрічаються цікаві вирази: «наші предки» козацьких сарматів, «князь сарматський і гетьман усього Запорізького війська». Можливо, ці вирази з’явилися як данина історичній гіпотезі, що панувала у той час, про загальне походження українців і поляків від єдиного кореня сармата.

      Ще одним етносом, від якого, як вважається, сталася українська нація, були анти. Вони використовували старі скіфські городища, розташовані в районі Дніпра, і успадкували частки культури скіфо-сарматської. Лінгвісти стверджують, що анти говорили на мові, близькій до розмовної мови Київської Русі. Підтверджують цю версію деякі імена антів, що збереглися в літописах: Бож, Межамир, Хвилибуд, Доброгаст.

      У східних степах України в XI – XIII ст. жили половецькі племена. Частина з них переходила на службу до російських князів. Ще й сьогодні можна побачити в степах пам’ятки половецької культури – кам’яні баби. Хоча давньоруські літописи описують половців як «поган», але вже сам факт можливості ув’язнення з ними тимчасових союзів говорить про те, що цей народ також вніс свій вклад в становлення українського етносу.

      Такий короткий список, хоча і далеко не повний, тих племен і народностей, які залишили свій слід на українській землі та можуть вважатися предками сьогоднішніх українців.