14-а піхотна дивізія СС “Галичина” (частина друга)

Продовжуємо нашу статтю про 14-ту піхотну дивізію СС “Галичина”.

Набір в дивізію був оголошений 28 квітня 1943 року. У прокламації губернатора Галіції Вехтера, яка була видана вже після початку набору, говорилося, що в “Галичину” будуть прийняті всі ті, хто ховався від мобілізації на роботи в Німеччині, – “і гріхи їм пробачать”.

У переговорах з О. Вехтером представники української сторони наполягали на виконанні декількох вимог. Так, дивізія має бути українською у складі німецької армії (а не німецькою, складеною з українців), що повинне знайти відображення в назві, зовнішніх відмінностях і в командному складі. Окремим пунктом обмовлялося, що дивізія в цілому і її окремі частини не можуть бути використані проти власного народу.

Але лише невелика частина цих вимог була виконана. За рішенням Гіммлера дивізія не мала права носити назву “українська”, щоб не пропагувати ідею незалежності України, вона повинна була називатися “галицькою” і складатися з жителів тієї частини України, яка раніше належала Австрії, тобто з “австрійських галичан”. Сучасний державний герб України – тризуб – був тільки на прапорі дивізії, а основною відзнакою дивізії став “галицький лев”. Усі командні пости від батальйону і вище тимчасово передавалася до руки німців. Також не було повністю виконано обіцянку використовувати українців тільки на східному фронті. Українська сторона погодилася на усі ці обмеження, вважаючи їх тимчасовими і сподіваючись, що вони будуть зняті після того, як дивізія покаже себе в боях.

Командиром дивізії був призначений бригадфюрер СС Вальтер Шимман. У листопаді 1943 року його змінив бригадфюрер СС Фріц Фрайтаг, колишній офіцер таємної поліції, людина дуже честолюбна, що підозріло ставилася до своїх колег. Набір добровольців проводився в травні – червні 1943 року тільки серед українців, що проживали на території нинішніх Львівської, Тернопільської і Івано-Франківської областей. Пізніше в дивізію вступали представники інших регіонів (наприклад, був створений так званий Волинський легіон) і навіть полонені червоноармійці. До 18 червня 1943 року в дивізію записалися 84 тисячі добровольців, 52 тисячі з яких пройшли медкомісію. Але в дивізію було зараховано тільки 13 тисяч. Після комісування хворих і таких, що отримали “броню” чисельність майбутньої дивізії складала 11,5 тисяч чоловік. У листопаді 1943 року додатково було покликано ще 6 тисяч, так що до учбових таборів було відправлено 17 200 чоловік. У міру наближення лінії фронту охочих записатися в дивізію стало набагато більше. Тому з добровольців було додатково сформовано ще п’ять поліцейських батальйонів.

17 червня 1943 року колишні офіцери першими відправилися на перепідготовку: піхотинці – в Лешани, артилеристи – в Бенешів у Чехії, піхотні артилеристи – в Бреслау-Лісса в Сілезії. За статутом дивізія повинна була складатися з 480 офіцерів, 2587 під-офицерів і 11 622 стрільців, разом – 14 689 чоловік. Станом на 20 вересня реально дивізія складалася з 261 офіцера, 673 підофіцерів і 11 967 стрільців, разом – 12 901 людина.

Як видно з приведених цифр, дуже сильно відчувався недолік українських командних кадрів, тому дивізійний штаб добився дозволу послати в офіцерські школи декілька сотень молодих командирів, які ще не мали бойового досвіду. У травні 1944 року вони поїхали на курси в Чехію. Усі, хто пройшов перепідготовку, отримали відповідні звання. Найвищі звання – майор – отримали командир дивізіону важкої артилерії Микола Палієнко і командир піхотного полку Євгеній Побігущий.

На початку лютого 1944 року в Гайделагері була сформована бойова група, яка трьома ешелонами виїхала в Україну і включилася в бойові дії в північно-західній частині Галіції і Холмщини. Через місяць вона повернулася в дивізію, яка на той час вже була переведена в Нойгаммер для останнього етапу підготовки.

28 червня 1944 року за наказом командувача групою “Північна Україна” генерал-фельдмаршала Вальтера Моделя дивізія “Галичина” була включена до складу 13-го корпусу 4-ої танкової армії, яка тримала 160-кілометрову оборону на відрізку фронту біля р. Броди. Дивізія зайняла другу (запасну) лінію оборони фронту завдовжки 36 км. 13 липня радянське командування силами 1-го Українського фронту почало Львівско-Сандомирську операцію, метою якої було оточення німецьких військ в Галіції, узяття Львова і вихід на лінію Вісла – Сян. В результаті наступу військ маршала Конева 13-й корпус потрапив в оточення, а “Галичину” перекинули на інші ділянки фронту. Після жорстоких боїв під Бродами 22 липня 13-й корпус припинив існування. Залишки “Галичини” (близько 1000 чоловік) на чолі з генералом Фрайтагом вирвалися з оточення і почали пробиватися в Закарпаття. Похмурі пророцтва супротивників формування дивізії, здавалося, почали збуватися: тисячі українців загинули, відстоюючи інтереси Німеччини.

У вересні 1944 року вийшов наказ про нове формування дивізії. До 31 грудня вона мала бути готовою до бойових дій. 17 жовтня 1944 року Гіммлер дозволив змінити назву дивізії на “14 Waffen Grenadier Division der SS (ukrainiscne Nr. 1)” – “14-а гренадерська дивізія СС (українська № 1)”.

Прибічники гіпотези, по якій дивізія “Галичина” була оплотом української незалежності, часто згадують, що вона була тільки формально підлеглий командуванню СС аж до квітня 1945 року. А після цього в ній взагалі були скасовані усі зовнішні ознаки приналежності до німецької армії: вище командування перейшло до українських старшин, а замість німецького орла полки і курені отримували тризуби. Дослідники пишуть, що німці носили білий або срібний знак СС, тоді як у українців був білий або сріблястий галицький лев, а на лівому рукаві – лев з трьома коронами на синьому фоні і напис “Галичина”. Але ніякі зовнішні відмінності не можуть змінити того факту, що дивізія знаходилася в підпорядкуванні Німеччини, забезпечувалася з тих самих джерел, що й інша німецька армія і виконувала накази, що віддаються німецьким командуванням.

Другий етап історії дивізії “Галичина” був пов’язаний з каральними експедиціями проти партизан в окупованих Німеччиною східноєвропейських країнах.

28 вересня командування СС наказало перекинути дивізію в Словаччину для охорони від партизан району біля р. Жилина. 26 січня 1945 року дивізію перевели в Югославію, де вона воювала з партизанами Й. Тіто. Пізніше її перекинули в Австрію, де вона брала участь в боях біля замку Гляйхенбер.

У кінці 1944 року німці запропонували створити Український національний комітет (УНК), який представляв би народ України. Але при цьому німці наполягали на тому, щоб УНК був складовою частиною російського “Комітету звільнення народів Росії”, очолюваного генералом Власовим, від чого українці рішуче відмовилися. 12 березня 1945 року німецький уряд визнав УНК на чолі з генералом Павлом Шандруком єдиним представником українського народу з правом організації Української національної армії (УНА). Командуючим УНА 15 березня був призначений П. Шандрук, начальником штабу – генерал О. Балійський, а 17 березня було почато формування УНА.

25 квітня 1945 року, коли Радянська армія вже захопила східні передмістя Берліна, частини дивізії “Галичина” були приведені до присяги на вірність Україні. 7 травня, дізнавшись про неминучу капітуляцію Німеччини, генерал Шандрук наказав дивізії відійти з лінії фронту і форсованим маршем перейти в зону окупації західних військ. Дивізійні сапери налагодили міст через річку, яким скористалася не лише дивізія, а і відступаючі німецькі і угорські частини. Радянські війська в районі Юденбурга танковим ударом розітнули дивізію на дві частини. Незважаючи на це, основна частина її опинилася в англійській окупаційній зоні в районі Тамсвега, а командування УНА і менша частина дивізії були інтерновані американцями в Радштадті.

Близько 12 тисяч чоловік із складу дивізії “Галичина” були переміщені англійцями в табір для інтернованих в р. Шпиталь, а звідти – в Італію, де вони знаходилися в таборах в Белларії, а з вересня 1945 по травень 1947 року – в Ріміні. Не дивно, що Москва вимагала видачі усіх, хто служив під прапорами “Галичини”. Але західні союзники не видали їх з формальних причин: вони були громадянами не Радянського Союзу, а Другої Речі Посполитої. У травні – червні 1947 року усі українці, за винятком 1052 чоловік, які виявили бажання повернутися в СРСР, були перевезені в Англію. Там їх розмістили в таборах військовополонених, де використовували в сільгоспроботах. У кінці 1948 року колишні воїни дивізії були звільнені і роз’їхалися по всьому світу – в США, Канаду, Австралію, Аргентину.

У післявоєнні часи на заході бойовий шлях дивізії був ретельно досліджений з метою визначення того, чи здійснювали солдати дивізії злочину проти мирного населення або ні. Питання про звірства нацистів і тих, хто їх підтримував, дуже детально розглядалися на Нюрнберзькому процесі 1946 року. Радянська сторона не привела в Нюрнберзі доказів участі “Галичини” в каральних операціях.

Судові інстанції ФРН в 1959-му і Канади в 1986 роках визнали солдатів дивізії фронтовиками, що не брали участь в стратах польського і єврейського населення. У постанові судді Жюля Дешене (Оттава) сказано: “Дивізія “Галичина” не може бути звинувачена як єдина група. Члени дивізії індивідуально перевірялися в цілях безпеки перед їх в’їздом до Канади. Звинувачення у військових злочинах ніколи не підтверджувалися – ні вперше в 1950 році, ні після нової перевірки в 1984-му, ні зараз. Немає ніяких причин для позбавлення їх громадянства або депортації”.

7 січня 2001 року телеканал Бі-Бі-Сі показав документальний фільм “СС в Британії”, де дивізію звинувачували у вбивстві євреїв Львова в 1941-му (при тому, що дивізія була створена тільки в 1943‑му) і в придушенні Варшавського повстання 1944 року (хоча у Варшаві “Галичини” взагалі ніколи не було). На більшості документальних кадрів фігурують люди без форми. Союз українців Британії подав до суду і виграв позов проти Бі-Бі-Сі. Попутно було встановлено, що спонсорували цей фільм англійські нафтові концерни, що лобіюють будівництво трубопроводу через Польщу в обхід України.

Солдат дивізії “Галичина” звинувачували також в тому, що вони 28 лютого 1944 року захопили польське село Гута Пеняцька і знищили не лише партизан, але і усіх жителів – більше 800 чоловік. Але Генпрокуратура України в лютому 2000 року заявила після завершення розслідування, що в її розпорядженні немає архівних документів про участь “Галичини” в стратах жителів цього села. Німецькі звіти не повідомляють, які саме німецькі частини були задіяні в цій операції. Свідки стверджують, що накази віддавалися по-німецьки, а виконувалися українцями – але це міг бути поліцейський український батальйон, а не дивізія “Галичина”. Можливо, документи, що підтверджують або спростовують участь “Галичини” в цій операції, були знищені під час війни.

Так ким же все-таки були бійці 14-ої піхотної дивізії СС “Галичина”? Зрадниками? Борцями за незалежність, для яких принцип “мета виправдовує засоби” був життєвим кредо? Жертвами війни, що опинилися між жорнами фашизму і радянської тоталітарної системи? Чи просто найманцями? Незважаючи на те що з часу закінчення Другої світової війни пройшло більше сімдесят (а це за історичними мірками зовсім небагато), однозначно відповісти на ці питання навряд чи вдасться. Ось чому і зараз для одних бійці дивізії “Галичина” є “зрадниками і вбивцями”, для інших вони – герої, що боролися за щастя своєї Батьківщини.