Гетьман Війська Запорізького Петро Конашевич-Сагайдачний

Козацько-селянські повстання 90-х років XVI ст. поклали початок широкому визвольному руху й антифеодальній боротьбі в Україні. У першій половині XVII ст. основна маса українського народу – селяни, козацька голота, міські низи – рішуче і послідовно виступали проти польсько-шляхетського гніту. Звичайними явищами в цей період були: відмова виконувати феодальні повинності, збройне протистояння феодалам, нападу на їх маєтки, невизнання влади польсько-шляхетської адміністрації тощо. Однією з найбільш поширених форм антифеодальної боротьби було покозачення, тобто самовільне проголошення себе козаками. Селян і міщан приваблювало право козаків на володіння землею, свобода від кріпосної експлуатації, особливий правовий статус. Найбільш сприятливою для покозачення була територія Середнього Придніпров’я та Лівобережжя, де значна частина земель залишалася все ще не зайнятою. Покозачилась (за офіційними польським документам – «неслухняне») населення не тільки звільнялося від існували феодальних порядків, але й прагнуло створити новий суспільний лад на основі козацького самоврядування. Воно відмовлялося визнавати владу старост і воєвод, обирало своїх отаманів, встановлювало козацьке судочинство. У рішенні сейму Речі Посполитої, прийнятому в 1613 р, вказувалося, що «неслухняні» «обравши собі своїх старших і суддів, не бажають підкорятися ніяким судам, окрім своїх отаманських». Виступи селян, міщан і козаків проти феодалів і польсько-шляхетського режиму набули масового характеру взимку 1613-1614 рр. на Брацлавщині. Наприкінці 1615 – початку 1616 вони охопили значну частину території Східної України, де чисельність покозачилась населення досягала 40 тис. Осіб. На початку XVII ст. все частіше звучали скарги шляхти на козацькі свавілля, загони козаків здійснювали сухопутні та морські походи до Криму та Туреччини. Вони тримали в страху самого султана, «обкурювали мушкетним димом» мури Константинополя і Синопа, руйнували турецькі гавані, палили портові споруди, спустошували місцевість. Турецький флот зазнав поразки біля Очакова і в Дніпровському лимані. Козаки захопили більше десятка великих галер і багато дрібніших судів. Ці походи і слідували за ними загрози турок і набіги татар, так само як і хазяйнування козаків на українській території, сильно дратували польський уряд. Зважаючи на слабкість польських військових сил експедиції на козаків, що вживали польською владою, бажаного результату не приносили. Козацькі вожді давали обіцянки припинити походи на турок, татар і нападу на шляхетські маєтки, привести до порядку і покори козаків «на волості», виключити всіх «свавільних» зі свого середовища й т. д. Ці запевнення доводилося приймати за чисту монету, а фактично стан речей не змінювалося, і козаки залишалися далі господарями становища на значній частині України. Засилля і всевладдя польських магнатів, старост і воєвод, їх свавілля і національно-релігійні утиски – все це викликало невдоволення козацької старшини, українського заможного селянства, шляхти, духовенства. Цим пояснюється їх опозиційність відносно польських властей і нерідко участь у виступах народних мас. Серед козацької старшини початок XVII ст. виділявся Петро Конашевич-Сагайдачний, який в 1616 – 1622 рр. був (з перервами) гетьманом Війська Запорізького. За походженням він був шляхтичем з-під Самбора в Галичині. Отримавши гарну освіту в Острозькій академії на Волині, Сагайдачний працював чиновником в суді, а в кінці XVI – початку XVII ст. став запорізьким козаком. Беручи участь у багатьох походах проти татар і турків, він добре освоїв козацьку тактику і стратегію, придбав військовий досвід і високий авторитет серед запорожців. Козаки обирали Сагайдачного обозним, кошовим отаманом, а потім кілька разів гетьманом. Його сучасник Яків Собеський, батько польського короля Яна Собеського, у своїй «Історії Хотинського походу» писав, що Сагайдачний «муж рідкісної мудрості і зрілого судження у справах, дотепний в словах і діях», «людина смілива розумом, який шукав небезпек, нехтував життям , перший в нападі, а при відступі останній». У своїй діяльності Сагайдачний прагнув посилити міць і авторитет козацтва, збільшити його роль в житті українського народу, захистити православ’я, розвинути українську культуру. При цьому він розумів, що Україна в той час не мала достатніх сил і необхідних умов для всенародного повстання проти польської шляхти. До того ж постійна загроза турецько-татарської агресії не дозволяла українському народу одночасно вести боротьбу і проти Польщі, і проти Криму з Туреччиною. Реально оцінюючи ситуацію, що склалася, Сагайдачний не йшов на повний розрив з Річчю Посполитою, а дотримувався щодо неї лояльної позиції і мирними способами домагався проведення своєї лінії. Період гетьманства Сагайдачного, що почався в 1616 р., Був дуже складним. Одним з перших наочних результатів його діяльності було наведення дисципліни в козацьких рядах. Він зумів перетворити окремі козацькі загони в військо з суворою дисципліною. Навесні 1616 р. під керівництвом Сагайдачного козаки виступили в морський похід і розгромили турецький флот поблизу гирла Дніпра. Потім вони попливли навколо Кримського півострова і захопили велике невільничий ринок Кафу (Феодосію), де звільнили велику кількість бранців. Під натиском кримського хана і турецького султана Польща висунула перед Сагайдачним вимога припинити походи на південь. Одночасно уряд Речі Посполитої прагнуло придушити народні виступи на українських землях і припинити процес покозачення. З цією метою в Україні було направлено польське військо на чолі з Жолкевським. У жовтні 1617 р. в урочищі Суха Ольшанка під Білою Церквою Сагайдачний, вступивши з поляками в переговори, зумів підписати з ними угоду. Бачачи грізну силу військ Жолкевського, гетьман змушений був прийняти наступні умови: чисельність реєстрових козаків повинна становити 1 тис. осіб; реєстровикам дозволялося жити тільки на Запоріжжі і категорично заборонялося вживати походи в Крим і Туреччину; всі інші козаки, що не увійшли до реєстру, повинні були під загрозою смертної кари повернутися під владу польських старост і своїх поміщиків. Однак Ольшанське угода не було реалізовано, так як в тому ж 1617 р. Річ Посполита розпочала війну з Московською державою і закликала козаків взяти в ній участь. Сагайдачний, погодившись надати допомогу королевичу Владиславу, який наступав на чолі польської армії на Москву, висунув водночас перед керівництвом Польщі вимоги про розширення прав українського народу і припинення утисків православної віри. Влітку 1618 року гетьман, очоливши 20тисячна козацьке військо, виступив в похід. На шляху до Москви козаки захопили Путивль, Лівни, Єлець та інші міста. Об’єднавшись під Тушино, поляки і козаки підійшли до Москви, але міста так і не взяли. Тим не менш, в грудні 1618 р. Росія змушена була підписати в Деулино під Москвою перемир’я на 14 років, поступившись Речі Посполитої Смоленську, Стародубську і Чернігово-Сіверську землі. Після закінчення військових дій польський уряд, незважаючи на значну допомогу, надану козаками, не мало наміру задовольняти вимоги, висунуті Сагайдачним на початку війни. Більш того, 1619 р. воно знову зажадало скоротити козацьке військо, не здійснювати морські походи, спалити човни і т. д. Гетьман і козацька старшина, не бажаючи доводити справу до війни, погодилися залишити в реєстрі 3 тис. осіб. Не ввійшли до складу реєстру учасники московського походу зобов’язані були повернутися до своїх панів. Козацькі низи, звинувативши Сагайдачного в поступливості полякам, відсторонили його від гетьманства і обрали на цю посаду Якова Бородавку. Розраховуючи на те, що Польщі рано чи пізно доведеться знову звернутися до козаків по допомогу, Сагайдачний, не втрачаючи часу, зайнявся підприємством, яке завдавало польським інтересам сильніший удар, ніж всі можливі козацькі свавілля. Залишаючись полковником і зберігаючи значний вплив і авторитет серед козацтва, він підтримував також тісні стосунки з церковними і ученими кругами в Києві. Тут Сагайдачного знали як активного противника церковної унії, який міг надати і надавав дієву допомогу розвитку українського національного життя. У 1620 р. він разом з усім Військом Запорізьким вступив до Київського братства, об’єднавши тим самим військову силу козацтва з політично слабкою церковною та культурною верхівкою Києва, взявши братство і все православ’я під свій захист і заступництво. Маючи такого захисника, київська українська громадськість не особливо стала звертати увагу на настрої польської адміністрації, сміливо і енергійно раз-повернула свою культурно-просвітницьку діяльність. Це сприяло тому, що Київ, який перебував кілька століть в стані занепаду і забуття, став швидко відроджуватися як центр національного життя в Україні. У 1620 р. Сагайдачний робить ще один важливий крок щодо захисту релігійних інтересів українського народу. Під його покровительством і за активної участі відбулося відновлення православної ієрархії. Для цього до Києва був запрошений єрусалимський патріарх Феофан, який висвятив нових митрополита і п’ять єпископів для України і Білорусії. Для забезпечення охорони Феофана від поляків Сагайдачний на чолі тритисячного загону козаків супроводжував його від Києва до турецького кордону. У тому ж 1620 Сагайдачний зробив вдалий похід на Перекоп і звільнив багато полонених, захоплених татарами під час нападу на землі Московської держави. Чи не повідомляючи керівництво Речі Посполитої, він відправив до Москви своє посольство і звільнених бранців. У російській столиці козацькі посланці вели переговори з царським урядом про спільні дії проти татар і турків, а також про чинення тиску з боку Москви на Польщу в цілях захисту православ’я Займаючись церковними справами, Сагайдачний водночас уважно стежив за розвитком відносин між Річчю Посполитою і Туреччиною. Кримський хан і турецький султан, вимагаючи від польського уряду припинити походи козаків на підвладні їм землі, самі продовжували здійснювати спустошливі напади на територію Речі Посполитої. У 1620 р. турецько-татарські війська, які налічували близько 80 тис. осіб, вторглися в Молдову і рушили на Польщу. Польська армія під командуванням С.Жолкевського чисельністю близько 10 тис. Осіб була розгромлена під Цецорою поблизу Ясс. Однією з причин поразки поляків, як писав літописець, було те, що Жолкевський вів війну без козаків і при цьому заявляв таке: «Не хочу я разом з Грицями воювати, нехай ідуть землю орати чи свиней пасти». Залишившись без армії, польський уряд змушений було все ж звернутися за допомогою до козаків. Розуміючи, що турецько-татарська агресія загрожує не тільки Польщі, а й українським землям, 40 тис. Козаків під проводом гетьмана Бородавки попрямувало до Молдови. Дещо пізніше до них приєднався і Сагайдачний, що знаходився до цього в Варшаві в складі українського посольства і добивався від короля затвердження православних ієрархів. Бородавка, звинувачений у важких злочинах, був відсторонений козаками від посади і страчений, а гетьманом знову став Сагайдачний. Бойові дії між 160-тисячної турецько-татарської армією і 80-тисячний польсько-козацьким військом розгорнулися на початку вересня 1621 р. під Хотином і тривали більше місяця. Незважаючи на кількісну перевагу в силах, турецький султан так і не зміг здобути перемоги. В цьому вирішальну роль зіграло козацьке військо на чолі з Сагайдачним. Даний факт визнавали самі поляки. Стійкість і мужність козаків, талант гетьмана, як полководця, що проявився в застосуванні нетрадиційних методів організації оборонних і наступальних операцій, дозволили Речі Посполитої уникнути навали чужинців і підписати в жовтня 1621 р. почесний мир з Туреччиною. Сагайдачний, повертаючись в Україну після завершення війни, вирішив скористатися сприятливою ситуацією і направив польському королю козацькі петиції, в яких містився ряд вимог: збільшити плату з 40 тис. Злотих до 100 тис.; відшкодувати витрати, понесені у війні; визнати право на козацькі вольності за всіма учасниками війни; заборонити польським військам перебувати на території Київського воєводства; визнати права православної церкви та ін. Але король вважав, що козаки будуть йому вже не потрібні і не став розглядати їхні вимоги, а через деякий час розпорядився скоротити козацьке військо до 2-3 тис. осіб. Решта учасників Хотинської війни повинні були повернутися в підданство своїм поміщикам. Така була «подяку» керівництва Речі Посполитої козакам за порятунок Польщі. Самому Сагайдачному, який отримав тяжке поранення отруєною стрілою під Хотином, король висловив своє благовоління, направив йому допомогу на лікування, подарунки тощо. Але це не втішало гетьмана. Він був пригнічений і пригнічений, бачачи, що плани і надії, якими він жив довгі роки, не справдилися. 10 квітня 1622 р. Сагайдачний помер від отриманої рани і був похований з великими почестями на території Братського монастиря в Києві. Присвятивши своє життя захисту українських національних інтересів, він зіграв важливу роль в історії України і зайняв гідне місце серед інших відомих історичних діячів. Бойові заслуги і мирні справи славного гетьмана високо цінує український народ протягом багатьох століть. Іменем П.Сагайдачного названі вулиці в низці міст, флагманський корабель Військово-Морських сил України, пам’ятник гетьману встановлено в Севастополі. Смерть Сагайдачного була великою втратою для козацтва і України в цілому.