Гончарство й ткацтво на українських землях у XVII ст.

Гончарство, подібно до названих вище ремесел, було загальнопоширеним ремеслом. Але уже намітились цен­три його особливого розвитку на Полтавщині, Черні­гівщині, Поділлі. Відомі були красивими гончарними виробами міста Зіньків, Опішня, Меджибіж. Техніка гончарного виробництва була надзвичайно проста. Основу її становили гончарне коло і піч для випалювання виробів. Майстри знали секрет поливи, але населення користувалося неполив’яним посудом. Техніка поливи була відносно складніша і полив’яні речі були дорожчі.В. Сочинський відзначає велику різноманітність гончар­них виробів.Поряд з різним посудом гончарі виробляли і поли­в’яні кахлі для печей. Вони ж нерідко були і спе­ціалістами по кахляних печах. Це про гончарну піч з чудесних різнокольорових кахлів Климентій в захоплен­ні сказав, що до неї «було так любо притулитися».

Численні цехові гончарі працювали поряд з не менш численними позацеховими. Найбільш відсталою формою гончарства було перехоже ремесло. Документи нази­вають бродячих гончарів на Чернігівщині⁴. Були вони, мабуть, і в інших частинах України. Але звичайною формою гончарства була майстерня в місті з виробницт­вом на продаж на місцевому ринку і в навколишніх селищах. Про це незаперечно свідчить територіальний поділ праці, що вже намітився.

Можна також догадуватись, що територіальному по­ділу праці відповідали якісь вищі форми гончарного виробництва, ніж ті, які міг забезпечити цеховий устрій. Адже відомо, що він виникає на початкових стадіях розвитку капіталістичної промисловості.

В якійсь мірі за своєю технікою близьким до гон­чарного ремесла було цегельництво. Цегла йшла на будівництво панських і старшинських будників, церков, костьолів, монастирських приміщень. Цегельні існували здебільшого при міських урядах по великих містах. Так само як ратнівська воскобійня, цегельні ці були одним з джерел прибутків міської урядової верхівки, однак, З; тією різницею, що попит на цеглу не був такий широкий, як на свічки, і цегельні обслуговувало значно вужче коло людей.

Про існування міської цегельні в м. Летичеві ми до­відуємось із заяви летичівських міщан Максима Уласовича, Івана Гриценка, Андрія Гавришенка та Василя Хоманенка, що керували роботою міської цегельні, а також старших братів вапнярського, чи цегельного, цеху. Всі вони скаржилися на ксьондза Ієроніма Цеклінського за те, що він в 1663 р. намагався силою забрати кілька возів вапна, яке ремісники везли до церкви, виконуючи замовлення. Ксьондз побив києм ремісників, але вапно йому забрати не вдалося. Пізніше, коли міщани перед «турецькою тривогою» відійшли до Костянтинова, ксьондз здійснив свій намір і забрав собі 50 возів їхнього вапна. Крім вапна, він забрав також будівельний камінь V славетного Максима Уласовича і відвіз до кляштору. Потім перевіз туди ж з міської цегельні цеглу, яка була заготовлена тут коштом названого братства ‘. На жаль, ми не маємо опису летичівської цегельні і не можемо скласти собі більш конкретного уявлення про це підпри­ємство. Можна, однак, спробувати це зробити, виходячи з інших прикладів. У середині XVI ст. в Києві, на Подолі біля Дніпра, знаходилось два оклади («шопи») цегли, що вироблялася тут же «перед містом», тобто перед Київською горою. В одному з названих складів, що мав 19 сажнів довжини і 4 сажні завширшки, а ви­соту в «чоловіка стоячого та 2 п’яді», в 1552 р. під час ревізії було виявлено повно цегли. Другий склад, довжи­ною 14 сажнів, завширшки 2 сажні, заввишки 2 сажні, також був наповнений цеглою. Якщо взяти розміри зви­чайної сучасної цеглини, то таких цеглин в більшому складі повинно було бути щонайменш

3,5 мли., а в меншому — 0,5 млн. Скільки було цеге­лень — дві, відповідно до кількості складів, чи одна —невідомо, але в обох випадках вони, правдоподібно, мали великі, як на ті часи, масштаби виробництва. Підтверджують цю думку також дальші деталі опису цегли, «которая у печі біля другого складу була випалена, але не вибрана», і згадка про висушену, але не випалену цеглу, що лежала «одинадцятьма громадами, або стиртами».

Оскільки цегельні склади і цегельні печі в Києві були розташовані біля води, цілком можливо, що дуття в пе­чах здійснювалося за допомогою водяного кола (млино­вого), що приводило в рух міхи і ступи, які місили цегельну масу. Водяне коло можна було легко установити на Почайні при впадінні її в Дніпро. Розміри виробни­цтва свідчать і про відповідну кількість обслуговуючих людей. Безперечно, що тут мала місце уже певна спеціалізація. Потрібні були грубники, візники, формуваль­ники, робітники, що замішували цегельну масу або до­глядали, як цю роботу виконували спеціальні ступи, з’єднані з водяним колом, та ін.

Крім міських, замкових і монастирських цегелень, очевидно, існували і окремі приватні цегельні, особливо в другій половині XVII ст., коли приватна ініціатива надзвичайно пожвавилась. Цегельне виробництво вима­гало для свого заснування чималого капіталу. Климентій каже, що цегельництво «потяжно», тобто вимагає бага­то грошей. Крім того, воно «клопотне», тобто складне і нелегке. Проте цегельництво дає непоганий заробіток.

На підставі наведених при розгляді окремих ремесел фактів можна дійти до висновку, що великі поширені майстерні з поділом праці насамперед виникли при місь­ких урядах. Але цілком можливо, що вони могли засновуватись окремими міщанами або групами міщан.

В зв’язку з цим потрібно сказати, що, з одного боку, недослідженість історії феодального ремесла не дає права говорити про більш-менш значне поширення за­значених елементів нового, але, з другого боку, ця ж сама недослідженість не дає права і заперечувати його. Крім того, навіть в межах чисто феодальних форм про­мисловості важливим є рух вперед. Цей рух виявляється у поглибленні поділу праці, втечах ремісників з цехів,у застосуванні найманої праці, в розвиткові товарно-грошових відносин тощо.

В цьому плані яскраві приклади дає і деревообробна промисловість.Дерево було головним технічним матеріалом фео­дального виробництва. З дерева робилась безліч всяких речей першої потреби. Токарі виробляли «терки, що пе­рець труть, і тиє макогони, що куховарки мак мнуть», дерев’яні скрині, валізи; виточували в церквах та бага­тих домах дерев’яні колони, брязкальця для дітей, вере­тена для прядіння ниток, посохи, «качалки, що жінки хустки качають», сопілки, стріли, тарілки і ложки, такі ж самі, якими користувались прості люди і в XIX і в XX ст. Недарма І. Котляревський в «Енеїді», нада­ючій банкету Енея з Дідоною характеру українських бан­кетів XVII — XVIII ст., говорить:

Тут їли різнії потрави,

І все з полив’яних мисок,

І самі гарнії приправи

З нових кленових тарілок.

Окремо джерела називають ложкарів, бердників, ко­лісників, теслярів, сідлярів та ряд інших спеціалістів по обробці дерева. Більшість з них проіснувала на Україні протягом багатьох століть майже без змін поряд з лісними промислами, що розвивались уже на іншій, вищій основі, і навіть поряд з фабрикою XIX ст. Прикла­дом може бути хоч би і ложкарство, яке поряд з машин­ним виробництвом ложок в епоху капіталізму зберіга­лось в усій своїй архаїчності. Пам’ять про цілі села ложкарів і сьогодні ще жива в багатьох місцях України. Уявлення про ложкарство другої половини XVII —

XIX ст. дає опис, зроблений І. Франком з натури. Ложкар робив ложки «на уряд, на замову, а на продаж хіба де раз у рік…, те, що полишається, що люди просто і хати не розберуть». Ложкар робив своє діло з діда-прадіда і за давнім звичаєм мав свій лісок, який одно­сельчани, згідно з неписаною угодою, не чіпали. За це нони купували у нього ложки дещо дешевше, ніж зайшлі покупці. Ложки продавались копами (по 60 штук) і півкопами (по 30 штук). Немає сумніву, що і в XVII ст. лож­карі мали свої «ліски» і своїх покупців-перекупників. Інакше ложкарство як окрема спеціальність не могло б розвинутись.

З дерева робилися вози, сани, сідла, всяке споря­дження до возів і навіть гвіздки — кілочки, якими «зши­валися» вози.

Ледве чи не найбільш поширеною була серед майстрів по дереву спеціальність бондаря. Розвиток винокуріння і броварництва по всій Україні спричинився до особли­вого розвитку бондарства. Правда, бондарі здебільшого поряд з бочками виготовляли ночви, миски, відра і ще цілий ряд речей, потрібних в господарстві. Відокреми­лись уже в багатьох випадках від бондарства відерники, бочкарі, ночовники тощо. Але здебільшого бондар зосереджував у своїх руках виготовлення різних речей.

До деревообробної промисловості слід зарахувати і такі відносно малопоширені спеціальності, як виготов­лення каналізаційних рур з дерева і дерев’яних мостових. Рур-майстрів було небагато. Жили вони в основному по великих містах. Переважна кількість населення навіть в містах користувалася водою безпосередньо з річок, криниць, озер, колодязів. Заможні ж міщани, мешканці замків, монастирів і козацька старшина користувались спеціальними водопроводами. Для цього рурмайстри і виготовляли дерев’яні труби. Окремі дерев’яні колоди випалювались всередині або висвердлювались і з’єдну­вались між собою спеціальними залізними муфтами. До­сить широка каналізаційна сітка була в Києві. Археологи знаходять залишки дерев’яних труб від XVI —XVII    ст. як на території Нижнього, так і Верхнього міста.

«Взвод» води трубами здійснювався в київському Братському монастирі від джерел, які били з Київської гори, про що говориться в привілеї короля Владислава від 1636 р.По дерев’яних трубах текла вода біля печерських лазень. Дерев’яна каналізація була у Львові, Кам’янці-Подільському, Барі, Острі. Вода текла з більш високих місць в нижчі. Такого роду споруди були початковою стадією в розвитку міського водопостачання.

Так само відносно небагато було і спеціалістів по бу­дівництву дерев’яних бруків. Залишки дерев’яних мосто­вих знайдені в Києві. З дерева робився також гонт для покрівель.

В XVII ст. уже були райони найбільшого поширення ремісничих галузей деревообробної промисловості, на­приклад містечко Баранівці на Волині, де зосереджував­ся перед визвольною війною 91% токарів воєводства, 100% ложкарів і ситникарів зосереджувалось в 29 біль­ших містах воєводства. Полонне було одним з найбіль­ших центрів виробництва бочок.

Значний рівень поділу праці в ремеслі і зачатки те­риторіального поділу праці свідчать про існування масо­вого виробництва на продаж, дальшим кроком якого є виникнення більш відповідних, нових форм промислово­сті капіталістичного характеру. Цю, так би мовити, під­готовчу роль відігравали навіть і менш розвинені галузі ремесла, зокрема ті, що їх можна об’єднати під назвою «обробіток волокнистих речовин». Ледве не найбільш відсталою в цій промисловості галуззю було шаповальство. Уявлення про життя і працю шаповала дає такий опис сучасника:

Шаповал всякіє всім вигоди творить,

Гди ж розниє потреби людям завжди робить.

Як то мужикам плетьот рукавіци

І лямци вивалюєт, що носять молодіцн.

А еще і опанчу может ізробити

І кєцу хоч неболшую мудро устроїтн.

А єслі часом зхочет ізпочити трохи.

То тоді безпрестанно в’яжет панчохи.

А впять же як почнет вовну перебивати.

То знать то уже хочет з луком мандровати.

Бо з давних часов як где шаповал мандровал.

Не єдну на дорозі й душу ізлякал.

Же з далеку власне татаре манячать.

Аж шаповал носиться з луком, як з друком, зблизувбачать.

А пришед до людей, станет роботи питать,

Жеб где колвєк міл собі на роботу стать,

і як знайдєт добрую роботу в добром місті.

Аж зараз заробить золотих сто або двісті.

Тут відомості і про засоби виробництва, і про умови життя мандрівного шаповала, яке проходить в пошуках заробітку. Крім згаданих речей, які шаповал виготовляв з вовни, можна назвати ще сіряки з шаповальського сукна, саме сукно, коци тощо. Шаповальство, однак, не виключало існування таких окремих спеціальностей, як шапошництво, панчішництво, рукавичництво, коцництво і т. д. Виготовлені шаповальським способом речі мали іншу якість, своєрідну форму і колір.

Яким би примітивним не було ремесло мандрівного майстра порівняно з сільським ремісником, що сполучав ремесло з сільським господарством і майже не виходив за межі села, воно було прогресивним. «Перехоже ре­месло відривало ремісника від домашньої замкненості, вводило його в коло суспільних інтересів і було головним елементом розвитку ремесел». Порівняно з шаповальством така галузь по обробці волокна, як ткацтво, піднялась па значно вищий щабель.З точки зору техніки воно становило і більш розгалу­жене і значно складніше ремесло.

Ще Боплан відзначав, що українські жінки займа­ються прядінням і тканням полотна як для парусів, так і для домашніх потреб. В кінці століття, за свідченням Климентія, як і колись, на Україні більшість жінок самі пряли, ткали та вибілювали на сонці полотно для дому Отже, ткацтво було ще дуже поширене у формі домаш­нього промислу, що не заважало розвитку поруч ткаць­кого ремесла.

Якщо вірити обізнаності Климентія, то на Україні ткацтво досягло вищого рівня, ніж, наприклад, в Біло­русії, де «жони ткачов і не знають», тобто не кори­стуються послугами ремісників і тчуть самі. (Слід ду­мати, що Климентій значно перебільшував у даному разі). Прядіння ниток, як свідчить поет, ще дуже часто сполучалося з ткацтвом, оскільки жінки ткачів заго­товляли для них пряжу і нитки. Але певна частина уже переконалася в доцільності купування готових ниток.

Техніка феодального ткацтва була, як відомо, дужеархаїчна. Ткацький верстат зберігався протягом багатьох віків аж до епохи промислового перевороту майже без змін. Проте відомий нам ще з Київської Русі ткацький верстат не виник відразу, йому передувала звичайна рама, потім виникли снувальний барабан і примітивний вертикальний верстат. Справа в тому, що найбільш удо­сконалений горизонтальний верстат не витіснив назав­жди жодного з своїх попередників, поряд з ним продов­жували існувати всі названі види ткацької техніки і в досліджуваний нами час, і значно пізніше. Ллє важливо відзначити, що в XVII ст. ткацький горизонтальний вер­стат набув значного поширення і в цьому полягала важ­лива зміна. Тепер цей верстат відігравав вирішальну роль. Він сприяв дальшому розгалуженню ткацтва. Існу­вали уже як окремі спеціальності ткання полотна і ткан­ня сукна, біління полотна, фарбування полотна і сукна, димкарство, тобто виготовлення спеціальної матерії з набивним візерунком, ниткарство, виготовлення різних деталей ткацького верстата і для прядіння ниток виго­товлення берд, веретен тощо. Ткацьким способом виго­товлялись різні шовкові матерії. Намітились уже певні райони особливого поширення деяких з названих галу­зей. Західна Україна славилася районами шовківництва, зокрема такі міста, як Броди і Львів. На півночі Ліво­бережжя великих розмірів набрало виробництво ткаць­кого сукна.

Та наявність елементів територіального поділу праці не є єдиною ознакою досягнутого ткацтвом рівня. Тка­цтво всіма своїми якостями противилось узам цехового ладу. Воно розпадалось на різні операції, які викону­вали різні люди в різних місцях. При такій обставині потрібно було лише мати капітал, щоб стати керівником і організатором процесу виробництва в цілому, і децен­тралізована мануфактура була б готова. На жаль, відо­мостей про це щодо XVII ст. у нас немає сьогодні. Але той факт, що в ткацтві мануфактура існувала на початкуXVIII ст., говорить про те, що її зародки слід шукати десь в XVII ст.