Гончарство, подібно до названих вище ремесел, було загальнопоширеним ремеслом. Але уже намітились центри його особливого розвитку на Полтавщині, Чернігівщині, Поділлі. Відомі були красивими гончарними виробами міста Зіньків, Опішня, Меджибіж. Техніка гончарного виробництва була надзвичайно проста. Основу її становили гончарне коло і піч для випалювання виробів. Майстри знали секрет поливи, але населення користувалося неполив’яним посудом. Техніка поливи була відносно складніша і полив’яні речі були дорожчі.В. Сочинський відзначає велику різноманітність гончарних виробів.Поряд з різним посудом гончарі виробляли і полив’яні кахлі для печей. Вони ж нерідко були і спеціалістами по кахляних печах. Це про гончарну піч з чудесних різнокольорових кахлів Климентій в захопленні сказав, що до неї «було так любо притулитися».
Численні цехові гончарі працювали поряд з не менш численними позацеховими. Найбільш відсталою формою гончарства було перехоже ремесло. Документи називають бродячих гончарів на Чернігівщині4. Були вони, мабуть, і в інших частинах України. Але звичайною формою гончарства була майстерня в місті з виробництвом на продаж на місцевому ринку і в навколишніх селищах. Про це незаперечно свідчить територіальний поділ праці, що вже намітився.
Можна також догадуватись, що територіальному поділу праці відповідали якісь вищі форми гончарного виробництва, ніж ті, які міг забезпечити цеховий устрій. Адже відомо, що він виникає на початкових стадіях розвитку капіталістичної промисловості.
В якійсь мірі за своєю технікою близьким до гончарного ремесла було цегельництво. Цегла йшла на будівництво панських і старшинських будників, церков, костьолів, монастирських приміщень. Цегельні існували здебільшого при міських урядах по великих містах. Так само як ратнівська воскобійня, цегельні ці були одним з джерел прибутків міської урядової верхівки, однак, З; тією різницею, що попит на цеглу не був такий широкий, як на свічки, і цегельні обслуговувало значно вужче коло людей.
Про існування міської цегельні в м. Летичеві ми довідуємось із заяви летичівських міщан Максима Уласовича, Івана Гриценка, Андрія Гавришенка та Василя Хоманенка, що керували роботою міської цегельні, а також старших братів вапнярського, чи цегельного, цеху. Всі вони скаржилися на ксьондза Ієроніма Цеклінського за те, що він в 1663 р. намагався силою забрати кілька возів вапна, яке ремісники везли до церкви, виконуючи замовлення. Ксьондз побив києм ремісників, але вапно йому забрати не вдалося. Пізніше, коли міщани перед «турецькою тривогою» відійшли до Костянтинова, ксьондз здійснив свій намір і забрав собі 50 возів їхнього вапна. Крім вапна, він забрав також будівельний камінь V славетного Максима Уласовича і відвіз до кляштору. Потім перевіз туди ж з міської цегельні цеглу, яка була заготовлена тут коштом названого братства ‘. На жаль, ми не маємо опису летичівської цегельні і не можемо скласти собі більш конкретного уявлення про це підприємство. Можна, однак, спробувати це зробити, виходячи з інших прикладів. У середині XVI ст. в Києві, на Подолі біля Дніпра, знаходилось два оклади («шопи») цегли, що вироблялася тут же «перед містом», тобто перед Київською горою. В одному з названих складів, що мав 19 сажнів довжини і 4 сажні завширшки, а висоту в «чоловіка стоячого та 2 п’яді», в 1552 р. під час ревізії було виявлено повно цегли. Другий склад, довжиною 14 сажнів, завширшки 2 сажні, заввишки 2 сажні, також був наповнений цеглою. Якщо взяти розміри звичайної сучасної цеглини, то таких цеглин в більшому складі повинно було бути щонайменш
3,5 мли., а в меншому — 0,5 млн. Скільки було цегелень — дві, відповідно до кількості складів, чи одна —невідомо, але в обох випадках вони, правдоподібно, мали великі, як на ті часи, масштаби виробництва. Підтверджують цю думку також дальші деталі опису цегли, «которая у печі біля другого складу була випалена, але не вибрана», і згадка про висушену, але не випалену цеглу, що лежала «одинадцятьма громадами, або стиртами».
Оскільки цегельні склади і цегельні печі в Києві були розташовані біля води, цілком можливо, що дуття в печах здійснювалося за допомогою водяного кола (млинового), що приводило в рух міхи і ступи, які місили цегельну масу. Водяне коло можна було легко установити на Почайні при впадінні її в Дніпро. Розміри виробництва свідчать і про відповідну кількість обслуговуючих людей. Безперечно, що тут мала місце уже певна спеціалізація. Потрібні були грубники, візники, формувальники, робітники, що замішували цегельну масу або доглядали, як цю роботу виконували спеціальні ступи, з’єднані з водяним колом, та ін.
Крім міських, замкових і монастирських цегелень, очевидно, існували і окремі приватні цегельні, особливо в другій половині XVII ст., коли приватна ініціатива надзвичайно пожвавилась. Цегельне виробництво вимагало для свого заснування чималого капіталу. Климентій каже, що цегельництво «потяжно», тобто вимагає багато грошей. Крім того, воно «клопотне», тобто складне і нелегке. Проте цегельництво дає непоганий заробіток.
На підставі наведених при розгляді окремих ремесел фактів можна дійти до висновку, що великі поширені майстерні з поділом праці насамперед виникли при міських урядах. Але цілком можливо, що вони могли засновуватись окремими міщанами або групами міщан.
В зв’язку з цим потрібно сказати, що, з одного боку, недослідженість історії феодального ремесла не дає права говорити про більш-менш значне поширення зазначених елементів нового, але, з другого боку, ця ж сама недослідженість не дає права і заперечувати його. Крім того, навіть в межах чисто феодальних форм промисловості важливим є рух вперед. Цей рух виявляється у поглибленні поділу праці, втечах ремісників з цехів,у застосуванні найманої праці, в розвиткові товарно-грошових відносин тощо.
В цьому плані яскраві приклади дає і деревообробна промисловість.Дерево було головним технічним матеріалом феодального виробництва. З дерева робилась безліч всяких речей першої потреби. Токарі виробляли «терки, що перець труть, і тиє макогони, що куховарки мак мнуть», дерев’яні скрині, валізи; виточували в церквах та багатих домах дерев’яні колони, брязкальця для дітей, веретена для прядіння ниток, посохи, «качалки, що жінки хустки качають», сопілки, стріли, тарілки і ложки, такі ж самі, якими користувались прості люди і в XIX і в XX ст. Недарма І. Котляревський в «Енеїді», надаючій банкету Енея з Дідоною характеру українських банкетів XVII — XVIII ст., говорить:
Тут їли різнії потрави,
І все з полив’яних мисок,
І самі гарнії приправи
З нових кленових тарілок.
Окремо джерела називають ложкарів, бердників, колісників, теслярів, сідлярів та ряд інших спеціалістів по обробці дерева. Більшість з них проіснувала на Україні протягом багатьох століть майже без змін поряд з лісними промислами, що розвивались уже на іншій, вищій основі, і навіть поряд з фабрикою XIX ст. Прикладом може бути хоч би і ложкарство, яке поряд з машинним виробництвом ложок в епоху капіталізму зберігалось в усій своїй архаїчності. Пам’ять про цілі села ложкарів і сьогодні ще жива в багатьох місцях України. Уявлення про ложкарство другої половини XVII —
XIX ст. дає опис, зроблений І. Франком з натури. Ложкар робив ложки «на уряд, на замову, а на продаж хіба де раз у рік…, те, що полишається, що люди просто і хати не розберуть». Ложкар робив своє діло з діда-прадіда і за давнім звичаєм мав свій лісок, який односельчани, згідно з неписаною угодою, не чіпали. За це нони купували у нього ложки дещо дешевше, ніж зайшлі покупці. Ложки продавались копами (по 60 штук) і півкопами (по 30 штук). Немає сумніву, що і в XVII ст. ложкарі мали свої «ліски» і своїх покупців-перекупників. Інакше ложкарство як окрема спеціальність не могло б розвинутись.
З дерева робилися вози, сани, сідла, всяке спорядження до возів і навіть гвіздки — кілочки, якими «зшивалися» вози.
Ледве чи не найбільш поширеною була серед майстрів по дереву спеціальність бондаря. Розвиток винокуріння і броварництва по всій Україні спричинився до особливого розвитку бондарства. Правда, бондарі здебільшого поряд з бочками виготовляли ночви, миски, відра і ще цілий ряд речей, потрібних в господарстві. Відокремились уже в багатьох випадках від бондарства відерники, бочкарі, ночовники тощо. Але здебільшого бондар зосереджував у своїх руках виготовлення різних речей.
До деревообробної промисловості слід зарахувати і такі відносно малопоширені спеціальності, як виготовлення каналізаційних рур з дерева і дерев’яних мостових. Рур-майстрів було небагато. Жили вони в основному по великих містах. Переважна кількість населення навіть в містах користувалася водою безпосередньо з річок, криниць, озер, колодязів. Заможні ж міщани, мешканці замків, монастирів і козацька старшина користувались спеціальними водопроводами. Для цього рурмайстри і виготовляли дерев’яні труби. Окремі дерев’яні колоди випалювались всередині або висвердлювались і з’єднувались між собою спеціальними залізними муфтами. Досить широка каналізаційна сітка була в Києві. Археологи знаходять залишки дерев’яних труб від XVI —XVII ст. як на території Нижнього, так і Верхнього міста.
«Взвод» води трубами здійснювався в київському Братському монастирі від джерел, які били з Київської гори, про що говориться в привілеї короля Владислава від 1636 р.По дерев’яних трубах текла вода біля печерських лазень. Дерев’яна каналізація була у Львові, Кам’янці-Подільському, Барі, Острі. Вода текла з більш високих місць в нижчі. Такого роду споруди були початковою стадією в розвитку міського водопостачання.
Так само відносно небагато було і спеціалістів по будівництву дерев’яних бруків. Залишки дерев’яних мостових знайдені в Києві. З дерева робився також гонт для покрівель.
В XVII ст. уже були райони найбільшого поширення ремісничих галузей деревообробної промисловості, наприклад містечко Баранівці на Волині, де зосереджувався перед визвольною війною 91% токарів воєводства, 100% ложкарів і ситникарів зосереджувалось в 29 більших містах воєводства. Полонне було одним з найбільших центрів виробництва бочок.
Значний рівень поділу праці в ремеслі і зачатки територіального поділу праці свідчать про існування масового виробництва на продаж, дальшим кроком якого є виникнення більш відповідних, нових форм промисловості капіталістичного характеру. Цю, так би мовити, підготовчу роль відігравали навіть і менш розвинені галузі ремесла, зокрема ті, що їх можна об’єднати під назвою «обробіток волокнистих речовин». Ледве не найбільш відсталою в цій промисловості галуззю було шаповальство. Уявлення про життя і працю шаповала дає такий опис сучасника:
Шаповал всякіє всім вигоди творить,
Гди ж розниє потреби людям завжди робить.
Як то мужикам плетьот рукавіци
І лямци вивалюєт, що носять молодіцн.
А еще і опанчу может ізробити
І кєцу хоч неболшую мудро устроїтн.
А єслі часом зхочет ізпочити трохи.
То тоді безпрестанно в’яжет панчохи.
А впять же як почнет вовну перебивати.
То знать то уже хочет з луком мандровати.
Бо з давних часов як где шаповал мандровал.
Не єдну на дорозі й душу ізлякал.
Же з далеку власне татаре манячать.
Аж шаповал носиться з луком, як з друком, зблизувбачать.
А пришед до людей, станет роботи питать,
Жеб где колвєк міл собі на роботу стать,
і як знайдєт добрую роботу в добром місті.
Аж зараз заробить золотих сто або двісті.
Тут відомості і про засоби виробництва, і про умови життя мандрівного шаповала, яке проходить в пошуках заробітку. Крім згаданих речей, які шаповал виготовляв з вовни, можна назвати ще сіряки з шаповальського сукна, саме сукно, коци тощо. Шаповальство, однак, не виключало існування таких окремих спеціальностей, як шапошництво, панчішництво, рукавичництво, коцництво і т. д. Виготовлені шаповальським способом речі мали іншу якість, своєрідну форму і колір.
Яким би примітивним не було ремесло мандрівного майстра порівняно з сільським ремісником, що сполучав ремесло з сільським господарством і майже не виходив за межі села, воно було прогресивним. «Перехоже ремесло відривало ремісника від домашньої замкненості, вводило його в коло суспільних інтересів і було головним елементом розвитку ремесел». Порівняно з шаповальством така галузь по обробці волокна, як ткацтво, піднялась па значно вищий щабель.З точки зору техніки воно становило і більш розгалужене і значно складніше ремесло.
Ще Боплан відзначав, що українські жінки займаються прядінням і тканням полотна як для парусів, так і для домашніх потреб. В кінці століття, за свідченням Климентія, як і колись, на Україні більшість жінок самі пряли, ткали та вибілювали на сонці полотно для дому Отже, ткацтво було ще дуже поширене у формі домашнього промислу, що не заважало розвитку поруч ткацького ремесла.
Якщо вірити обізнаності Климентія, то на Україні ткацтво досягло вищого рівня, ніж, наприклад, в Білорусії, де «жони ткачов і не знають», тобто не користуються послугами ремісників і тчуть самі. (Слід думати, що Климентій значно перебільшував у даному разі). Прядіння ниток, як свідчить поет, ще дуже часто сполучалося з ткацтвом, оскільки жінки ткачів заготовляли для них пряжу і нитки. Але певна частина уже переконалася в доцільності купування готових ниток.
Техніка феодального ткацтва була, як відомо, дужеархаїчна. Ткацький верстат зберігався протягом багатьох віків аж до епохи промислового перевороту майже без змін. Проте відомий нам ще з Київської Русі ткацький верстат не виник відразу, йому передувала звичайна рама, потім виникли снувальний барабан і примітивний вертикальний верстат. Справа в тому, що найбільш удосконалений горизонтальний верстат не витіснив назавжди жодного з своїх попередників, поряд з ним продовжували існувати всі названі види ткацької техніки і в досліджуваний нами час, і значно пізніше. Ллє важливо відзначити, що в XVII ст. ткацький горизонтальний верстат набув значного поширення і в цьому полягала важлива зміна. Тепер цей верстат відігравав вирішальну роль. Він сприяв дальшому розгалуженню ткацтва. Існували уже як окремі спеціальності ткання полотна і ткання сукна, біління полотна, фарбування полотна і сукна, димкарство, тобто виготовлення спеціальної матерії з набивним візерунком, ниткарство, виготовлення різних деталей ткацького верстата і для прядіння ниток виготовлення берд, веретен тощо. Ткацьким способом виготовлялись різні шовкові матерії. Намітились уже певні райони особливого поширення деяких з названих галузей. Західна Україна славилася районами шовківництва, зокрема такі міста, як Броди і Львів. На півночі Лівобережжя великих розмірів набрало виробництво ткацького сукна.
Та наявність елементів територіального поділу праці не є єдиною ознакою досягнутого ткацтвом рівня. Ткацтво всіма своїми якостями противилось узам цехового ладу. Воно розпадалось на різні операції, які виконували різні люди в різних місцях. При такій обставині потрібно було лише мати капітал, щоб стати керівником і організатором процесу виробництва в цілому, і децентралізована мануфактура була б готова. На жаль, відомостей про це щодо XVII ст. у нас немає сьогодні. Але той факт, що в ткацтві мануфактура існувала на початкуXVIII ст., говорить про те, що її зародки слід шукати десь в XVII ст.
Залишити коментар