Гуляйполе – вільна держава батька Махно

Гуляйполе – вільна держава батька Махно

      Радянські історики не надто любили згадувати про Гуляйполе. А якщо і згадували, то з несхваленням, як про центр “махновщини” – селянського руху, що проіснував з 1917 по 1921 рік. Виникнення в Гуляйполе “держави в державі” досі вважають однією з найнезвичайніших загадок історії України. Незважаючи на те, що збереглися архівні документи, що проливають світло на основні події “махновщини”, її роль в становленні української державності ще не визначена. Чи була створена батьком Махно держава першої у світі анархістською державою? Чи останнім оплотом селянської цивілізації?

Нестор Махно
image-5998

Нестор Махно

Історія Гуляйполя як поселення йде коренями в 70 – 80 роки XVIII століття, коли на річці Гайчур під захистом фортець Дніпровської лінії селилися утікачі – кріпосні селяни і гайдамаки. Про походження назви центру махновського руху єдиної думки не існує. Одні дослідники вважають, що Гуляйполем село зветься через те, що тут довгий час залишалася незаселена пустка, на якій селилися розбійники, інші ж вважають, що так називали будь-які незаселені землі. Як би то не було, невелике військове поселення досить скоро спочатку перетворилося на невелике містечко, а пізніше стало волосним центром Новомосковського повіту Новоросійської губернії. Колись Гуляйполе входило до складу Вільностей Війська Запорізького. Тому відношення до землі тут було особливим. Селяни Гуляйпільщини були общинниками (на початок XX століття 99,5 % надільних земель вважалося колективною власністю і не підлягало продажу). У них був величезний досвід громадського самоврядування, на відміну від інших районів, де було прийнято індивідуальне господарювання.

      Щоб зрозуміти, чим же все-таки була республіка батька Махно в грізні революційні роки, спершу треба хоч би коротко описати обставини її виникнення. До кінця 1918 року обстановка на Україні була непростою. Влада Директорії Української Народної Республіки, що змінила гетьмана Скоропадського, була занадто слабка. У українській провінції цілі райони контролювалися арміями, зграями і бригадами місцевих отаманів, що прагнули встановити свою владу. У той час на Україні виникло немало незалежних “республік”: Переяславська, Дерманська, Мліївська, Пашковська, Баштанська. Але те, що відбувалося в Гуляйполе, не мало аналогів. Махно спробував створити особливу форму громадського устрою, що йде коренями за часів Запорізької Січі.

      24 березня 1917 року на станції Гуляйполе зібралася група зустрічаючих. Чекали Нестора Махно, що повертався після довгого ув’язнення в рідні місця. За легендою, Махно вийшов на перон з торбинкою. Люди поцікавилися, що в ній – можливо, зброя? Але виявилось, що анархіст привіз з собою тільки книги. Перший етап махновського руху був відносно мирним і охоплював села всього двох волостей : Гуляйпільскої і Камишевахськой. Але вже до кінця 1917 року Гуляйполе стало помітною політичною величиною у рамках свого повіту.

Гуляйпільські анархісти
image-5999

Гуляйпільські анархісти

Гуляйпільська Група Анархо-комуністів (ГГАК) спочатку була сумним видовищем: жодної освіченої людини, усі 80 членів групи – селяни, що недоучилися, і робітники. Але Махно не збирався заглиблюватися в теорію, недолік знань йому з лишком замінював здоровий глузд. На противагу органу Тимчасового уряду – Громадському комітету, Махно за допомогою місцевих учителів і зі схвалення загального сходу жителів села створив Селянську раду, яка до літа 1917 року стала найвпливовішою політичною силою в окрузі. Агітатори інших партій перестали влаштовувати мітинги для гуляйпільців: багатьох з них просто стягували з трибуни і били. Справедливості ради слід сказати, що так поступали не з усіма – наприклад, начальник александрівського філії суспільства “Просвіта” Ю. Магалієвський кілька разів вільно відвідував Гуляйполе.

      У серпні Махно запропонував дещо відступити від принципів анархізму, зберігши лише один – “анархізм в майбутньому”. В ім’я цього майбутнього необхідно було посилити партійну організацію. Зрозуміло, з таким підходом були згодні не усе, і діяльність ГГАК відразу потрапила під шквал критики з боку “ідейних” анархістських організацій.

      Першим питанням, за рішення якого взявся Махно, було питання про землю. На першому волосному з’їзді Рад, що відбувся 25 вересня 1917 року, було запропоновано об’єднатися в комуни. До речі, сам Махно не залишився в стороні від цього почину: два дні в тиждень він працював в одній з чотирьох комун, створених з бідноти і сімей безробітних робітників. Насильно в комуни нікого не заганяли. Ті, хто хотів вести індивідуальне господарство, міг це робити – але тільки самостійно, без залучення найманої робочої сили. Остаточний переділ землі вирішили відкласти до настання весни, але підготовка до нього йшла повним ходом. У власників були відібрані земельні документи, і по них провели облік земель, що в майбутньому підлягають відчуженню. Чи потрібно говорити, що повітова влада була обурена діяльністю Махно? Повітовий комісар почав розслідування його діяльності і пригрозив арештом. Анархісти відповіли на погрози рейдом (з метою конфіскації зброї), а потім відправили на александрівські заводи делегацію агітаторів за участю Махно.

      З самого початку діяльності “батько” поставив перед собою мету забезпечити оборону свого району від будь-якого вторгнення ззовні. Коли до Гуляйполя докотилися чутки про корніловський заколот, що почався, там в спішному порядку був організований Комітет Порятунку Революції. В той же час він не прагнув до повної ізоляції: брав участь в повітових і губернських з’їздах, налагоджував бартерну торгівлю з робітниками московської мануфактури. Його працездатність здавалася дивною, він прагнув особисто взяти участь в усьому, що відбувалося на підконтрольній йому території, зосередив у своїх руках безліч громадських посад. Проте, до влади він не прагнув – це підкреслює його “офіційний титул” зразка сімнадцятого року : “Уповноважений Радою Селянських і Робочих депутатів району, Групою Анархо-комуністів, Радою Профспілки із здійснення тимчасового ідейного керівництва нашим революційним рухом”. Анархісти сподівалися, що революція, що вибухнула, з політичної, в результаті якої змінюється тільки правляча еліта, переросте в соціальну. Тоді в суспільстві встановиться новий принцип організації – безвладний.

Галина Кузьменко, донька Олена та Нестор Махно
image-6000

Галина Кузьменко, донька Олена та Нестор Махно

Очернителі Махно зібрали немало чуток про нібито влаштовану їм криваву розправу над людьми, причетними до арештів анархістів. Розповідали навіть, що він відрубав голову місцевому священикові і возив її напоказ у своїй тачанці. Враховуючи, що у той час в Гуляйполі був розквартирований лояльний по відношенню до уряду полк сербської армії, а власних збройних сил у проводиря анархістів ще не було, такі “спогади” здаються просто маренням. Ні, він не був святим. І іноді розправлявся з ворогами дуже жорстоко – але набагато пізніше. А доки йому належало зробити вибір в конфлікті між більшовиками і Центральною Радою. Більшовики в той момент здавалися менш небезпечними, і Другий районний з’їзд рад проголосив недвозначну резолюцію: “Смерть Центральній Раді”! Але для її здійснення необхідно було створити боєздатну армію. І Махно зробив, здавалося б, неможливе. Він, ні дня що не служив в регулярній армії, не мав скільки-небудь серйозної підготовки, створив військо, з яким були вимушені вважатися набагато краще озброєні і підготовлені частини.

      Створення збройних сил Гуляйполя почалося із заклику записуватися в “Чорну гвардію”. Спочатку в неї вступило всього 60 чоловік з числа місцевої молоді, до січня 1918 року вона виросла до 300 чоловік. В більшості своїй це були селяни, що не мали уявлення про тактику і стратегію. Тому ГГАК приклав масу зусиль, щоб притягнути в гвардію фронтовиків часів Першої світової війни. У 1917 році в числі анархістів з’явилася майбутні командири – Ф. Щусь, П. Гавриленко, А. Марченко і інші.

      Бойове хрещення махновці отримали на початку 1918 року, коли Александрівськ був атакований гайдамаками Центральної Ради. Їх метою було пропустити через район 16 козачих ешелонів, що поверталися з фронту на допомогу отаманові Каледіну. 8 січня 1918 року об’єднані загони більшовиків і анархістів зупинили біля Кічкаського моста козачі ешелони і роззброїли їх, скориставшись розгубленістю козаків від краху двох перших складів, що випадково стався. Махно виграв свою першу битву.

      Після укладення Брестського миру (3 березня 1918 року) на Гуляйполе насувалася нова небезпека – об’єднані німецько-українські війська. Армію необхідно було збільшити і перетворити на реальну силу. “Чорна гвардія” була розформована, а її члени влилися до складу “Вільних батальйонів революції” – так називалася нова озброєна організація, що підкоряється вже не ГГАК, а ревкому. Більшовики допомогли зброєю – нова армія отримала 3000 рушниць і шість знарядь. Але сил були занадто мало. Махновці разом з більшовиками відступили до Таганрога. Нестор був вимушений поїхати в Москву. Там він зустрівся з видатними анархістами – А. Боровим, Л. Чорним, П. Кропоткіним, а також з більшовицькими лідерами – В. Леніним і Я. Свердловим. З бесід з політичними лідерами Махно виніс дві ідеї. Перша – що йому не від кого чекати допомоги. Друга – мрія про “вільний район“, який він і спробував створити.

      На батьківщину Махно приїхав 4 липня 1918 року, в розпал збору урожаю. Коли жнива закінчилися, він створив загін з десятка старих товаришів і об’єднався з партизанським загоном Феодосія Щуся. Гетьманські війська загнали об’єднаний загін в Дубровський ліс, що займав площу майже 100 гектарів. До операції по ліквідації “банди” приєднався і австрійський батальйон. 30 – 50 повстанців нічого не могли протиставити такій силі, і Щусь наказав було заглибитися далі в ліс. Але Махно виголосив полум’яну промову перед повстанцями, закликаючи їх загинути в бою з ворогом, – і переконав людей. Саме тоді, за легендою, уражений Щусь вимовив історичну фразу: “Віднині будь нашим Батьком, а ми присягаємося померти з тобою”.

      Махновці зуміли непоміченими пробратися в центр Дубровки і несподівано напали на більші сили супротивника. Захоплені зненацька, не знаючі точної чисельності повстанців австрійці почали відступати, підпалюючи за собою селянські двори. Селяни в цей час поверталися з польових робіт. Побачивши, що хати палають, вони взялися за вила і лопати і разом з махновцями практично повністю перебили окупантів. Після перемоги відбувся схід, на якому одностайно було вирішено рахувати Махно “батьком” усього революційного повстанства в Україні. Цей титул давався далеко не всякому. Його удостоювалися лише ті, хто одночасно з виконанням військових обов’язків здійснював і духовне керівництво підлеглими, мав у них величезний авторитет.

      Три дні провели махновці в селі, пожинаючи плоди своєї перемоги. Вони приймали делегації з сусідніх сіл, записували у військо нових добровольців, число яких досягло 1500 чоловік. Тим часом гетьманські і австрійські війська підтягнули резерви, оточили село і спалили його дотла. Махно разом із загоном дивом вдалося вирватися.

      Після цього почалася помста. За три наступні місяці Махно зробив 117 озброєних нападів. Тактика партизанської війни, яку він застосовував, була бездоганна: махновці, використовуючи особливості місцевості, таємно пробиралися до наміченої мети, несподівано нападали і так само несподівано ховалися, щоб наступного дня з’явитися де-небудь за сотню верст. Нерідко використовували і трюки з переодяганням: переодягнувшись у форму вартових (поліцейських), махновці приєднувалися до справжніх гетьманських загонів, а потім несподівано нападали і знищували їх. У інших випадках махновці вступали в контрольовані ворогом села під виглядом весільного потягу або похоронної процесії. У цих “представленнях” брали участь одягнені по-святковому люди похилого віку, жінки, діти. Іноді в наречену переодягався особисто Махно. Благополучно минувши сторожові пости, махновці захоплювали ворожий штаб і вимагали від військової частини негайної капітуляції. Характерне те, що рядові махновці не чіпали, відпускали на свободу, іноді навіть забезпечували на дорогу грошима або спиртним.

Пам' class=
image-6001

Пам’ятник Н. Махно в Гуляйполі

Важливим військовим відкриттям того часу стали тачанки. На віз ставилися кулемети, які могли на повному ходу поливати ворога вогнем. А якщо виникала необхідність швидко розформувати загін, то тоді кулемет геть, в затишне місце, кінь – в стійло, віз – на двір. Форми у повстанців не було – спробуйте відрізни мирного селянина від махновця.

      Організував Махно і власну армійську контррозвідку. До її складу входили вихідці з соціальних низів, але працювали вони досить ефективно. Про це говорить розкриття в грудні 1919 року змови колишніх червоних командирів на чолі з А. Полонським. Правда, ліквідація змовників була зроблена не занадто витончено – під виглядом таємного нічного вбивства. Проте, після розгрому махновців набагато краще підготовлені контррозвідники більшовиків так і не змогли розкрити мережу махновських інформаторів – а це говорить про багато що.

      У історичній літературі зустрічається немало згадок про махновський терор. Але застосовувався він, слід сказати, строго вибірково. Знищенню підлягали гетьманські вартові, російські і австрійські офіцери, чиновники держадміністрації і поміщики, переслідуючі селян. Саме в цей час смертні вироки стали виноситися сільським сходом. Селяни самі вирішували, хто з їх кривдників гідний смерті, а повстанці виконували вирок. Крім того, махновці ділилися з жителями захопленого села узятими в бою трофеями, залишаючи іноді до половини цінностей. Недивно, що селяни охоче підтримували свого “батька” – якщо йому для операції були потрібні додаткові бійці, багато селян охоче відгукувалися, а після бою поверталися додому. Втім, справедливості ради слід сказати, що разом з неймовірною щедрістю махновці користувалися і менш популярним в народі правилом. Згідно з цим правилом, людина не скоювала злочину, якщо брав якусь річ, залишивши натомість свою, що вийшла із вживання. Але жителі, принаймні, могли бути упевнені у відносній безпеці. Пізніше, в еміграції, Нестор Іванович згадував: “Насправді я за грабежі, як і за насильство взагалі, розстрілював усіх. Звичайно, серед розстріляних виявилися, до сорому більшовиків, усі майже особи зі знову і поспішно більшовиками збитого Кайдацького більшовицького загону, яких самі ж більшовики заарештовували і охрещували їх махновцями”. При Махно окремі повстанці громили євреїв, але масових погромів – таких, як при білих і червоних, – землі “Махновії” не знали.

      Влітку 2006 року, під час фестивалю “День Незалежності з Нестором Махно”, на його батьківщині було випущено велику кількість грошей під назвою “воля”. Влаштовувачі акції вирішили на короткий час відтворити введену колись Махно місцеву валюту. Виходить, махновці друкували власні гроші? Довгий час це питання залишалося загадкою. Річ у тому, що зразки цих купюр збереглися в одиничних екземплярах. (На відміну від інших грошей, що були в обиході на землях України; до речі, в 1919 році їх налічувалися до 342 видів!) Швидше за все, офіційного випуску купюр не було. Про це говорить відверто гумористичний характер банкнот, що збереглися. На одній з них, надрукованою на простому папері, було залишено вікно, куди від руки можна було вписати олівцем номінал, і напис : “Чим наші гірше за ваших”!. На іншій зображалася огрядна кума і махновець, що сперся об тин, а під малюнком йшов напис: “Ой, гоп, кума, не журися, в Махна гроші завелися”. Якщо перевернути цей банкнот, можна було прочитати жартівливе попередження: “Хто цих грошей не стане брати, того Махно дертиме”. Третя купюра на титульній стороні мала напис: “Анархія – мати порядку”!, а на обороті – хуліганський вірш.

Андрій Єрмоленко. "Воля або смерть"
image-6002

Андрій Єрмоленко. “Воля або смерть”

Якщо подивитися на “грошове питання” з точки зору економічної і політичної ситуації того часу, стане ясно: офіційного введення “своєї монети” “батюшка” не планував. По-перше – не до того було, а по-друге – з ким розплачуватися? Усе необхідне махновці або брали з бою, або отримували від дружнього населення. При узятті населеного пункту Махно накладав на жителів продовольчу контрибуцію, а потім просто роздавав гроші направо і наліво – залежно від потреб і соціального статусу того, що просить. Іноді своєрідною валютою ставав цукор, запаси якого поповнювалися завдяки регулярним набігам на цукрові заводи. Коли треба було вести розрахунки з тимчасовими союзниками, платили, як правило, трофейним золотом, радянськими або донськими грошима (останні конвертувалися з англійськими фунтами і французькими франками).

      У економіці “Гуляйпільської республіки” перше місце займали інтереси селянства, збереження вільного ринку. Ця мета була ідеологічно обгрунтована і закріплена на I районному з’їзді фронтовиків-повстанців, який відкрився 23 січня 1919 року в селі Велика Михайлівка. Соціально-економічна програма була остаточно закріплена на II з’їзді повстанців Гуляйпільського району. Серед її основних тез були наступні: заборонити проведення продовольчої диктатури радянської влади, боротися за економічну свободу селянства. Втім, методи досягнення цієї благородної мети були далекі від законних. Наприклад, інспектор-контролер Третьої Української армії Яків Сельцовський докладав: “.бригада Махно на станції Роды 30 березня захопила 50 вагонів з цукром, 13 квітня – на станції Стульнево – 7 вагонів з борошном, 15 вагонів фуражу”. Всього за весну 1919 року військами Н. Махно було реквізовано таким чином 90 вагонів продовольства і пального.

      Махно ніскільки не турбувало, що захоплені ним ешелони мали своїх відправників і адресатів. Експропріюючи продукти і створюючи недоторканний запас, він в той же час вживав заходи для захисту населення від продрозкладки. Комісарів, що проводили її, Махно відкрито оголосив ворогами народу. Пункт другої наказу № 1 від листопада 1919 року свідчив : “Ворогами трудового народу є також ті, хто охороняє буржуазну несправедливість поневолення, тобто радянські комісари, члени каральних загонів, надзвичайні комісари, що роз’їжджають по містах і селах і катують трудовий народ, не бажаючий підкорятися їх продовольчій диктатурі”. На Гуляйпільщині були скасовані податки з селянства до державного бюджету, Декрет об націоналізації землі, заборону купівлі-продажу.

      А ось до робітників Махно відносився далеко не так прихильно. Він навіть не намагався з’ясувати потреби промисловості і вважав, що робітники повинні вести той же спосіб життя, що і селянство. У зверненні до залізничників від 15 жовтня 1919 року Н. Махно пропонував їм самоорганізовуватися і вести господарську діяльність по принципу селянських комун. А через декілька днів на Александрівському повітовому з’їзді він виступив з різкою критикою на адресу робітників і службовців. Свідок цього виступу був шокований: “Мова Махно включала майже площадкову лайку за адресою робітників як політичних шарлатанів, паразитів і дармоїдів, друзів Денікіна”.

      Тим часом над Повстанською армією згущувалися хмари. Махно, що об’єднався з більшовиками проти Денікіна, чесно виконував умови договору. Безліч разів його загони виходили з оточення, перетворюючи неминуче, здавалося б, поразка в блискучу перемогу. Однією з найприголомшливіших була битва, що відбулася 26 вересня 1919 року у села Перегонівка. Білі мали намір повністю знищити оточених махновців, але у вирішальний момент бою ведена Махно кіннота змогла прорватися крізь флангові заслони білих і зайти в тил офіцерським полицям. Угрупування білогвардійців, втративши, за деякими даними, більше 10 000 чоловік, була розгромлена.

      Чисельність махновської армії нестримно збільшувалася: 80 000 чоловік. До того ж переміщалася вона з небувалою для таких великих військових формувань швидкістю – до 120 км в день. Незабаром був узятий Кривий ріг, Нікополь, Александрівськ, армія переправилася через Дніпро і рвонулася далі. Відстань від Умані до Гуляйполя (рідне місто “батюшки” було звільнене 7 жовтня 1919 року) була здолана всього за два тижні. У ставці Денікіна з наростаючою панікою відмічали на карті втрачені міста: Токмак (6 жовтня), Бердянськ (8 жовтня), Мелітополь (9 жовтня), Маріуполь (14 жовтня), Юзово (16 жовтня), Гришино (19 жовтня). Махновців зупинили тільки в 40 верстах від ставки. Тилові частини армії Денікіна були поголовно розбиті, військові склади знищені або потрапили в руки махновців. Артилерійська база в Маріуполі і на Бердянській косі була ліквідована. Залізниці зруйновані. Зв’язок з портами Чорного і Азовського морів, що поставляли постачання денікінським військам, був перерваний. Махно повністю контролював територію розміром приблизно в дві губернії. Ще однією блискучою перемогою стало узяття Єкатеринославу. Махновці застосували військову хитрість: прибули на вокзал на потягу під виглядом робітників. Незабаром місто було захоплене.

      Більшовики оцінили військову потужність і неординарні здібності свого тимчасового союзника. І тому стали побоюватися, що його вплив може стати занадто сильним. Скориставшись тим, що на Україні поширився тиф і армія Махно була фактично розбещена (усім була зрозуміла загроза зосередження в одному місці великої кількості бійців в розпал епідемії), більшовики почали полювання на непокірного отамана. Перший напад стався під Павлоградом. Червоні оточили великі частини армії на чолі з Махно. Але він не став вплутуватися в бій, розпустив частини на дрібні групи і буквально розчинився в повітрі. Не раз більшовики оточували махновців, але всякий раз історія повторювалася: невловимий “батько” всякий раз устигав піти, зберігши велику частину військ.

      У лютому 1919 року що стояв в Гуляйполе штаб був оточений двома дивізіями. Після недовгих роздумів Махно прийняв бій. Зробивши вид, що збирається захищатися до останнього, він біг в степ. У 25 км на північ армія зосередилася і напала на розташовані поблизу частини. Червоноармійці з 42‑ої дивізії відправилися добивати “бандитів”, залишивши Естонську дивізію в Гуляйполі. Вночі махновці повернулися. Естонців в лічені хвилини роззброїли, зняли з солдатів чоботи і шинелі, видали натомість обноски і відправили пішки до Александрівськ. У відповідь більшовики вислали проти анархістів три дивізії загальною чисельністю до 20 000 чоловік. Але махновці відкритого бою не прийняли і, уміло застосовуючи партизанську тактику, врешті-решт остаточно вимотали червоні частини. Не допомогло і прочісування бунтівного району силами Першої кінної армії. За вісім місяців 1920 року махновці пройшли більше 1400 км по червоних тилах.

      Цей період існування махновщини іноді називають “республікою на тачанках”. Усе керівництво знаходилося у складі маневреної групи: Рада революційних повстанців України (СРПУ) у складі семи чоловік, Штаб армії, Комісія з розслідування противомахновських подів. Коли чисельність групи перевищувала 5000 чоловік, з її складу виділяли ще одну, що діяла паралельно. “Ядром” руху називалася та група, при якій знаходився Махно.

Пам' class=
image-6003

Пам’ятник Н. Махно в Гуляйполі

У тому ж 1920 року Махно виявився у сфері пильної уваги Врангеля, що почала наступ в Таврії. Врангель був зацікавлений в союзі з “батьком”, проте Махно, що люто ненавидів білогвардійців, від альянсу відхилився. Одночасно він продовжив боротьбу з більшовиками, влаштувавши рейд по верхньому Дону. Під час однієї з битв він був поранений розривною кулею в ногу, чому до кінця життя залишився кульгавим.

      Незабаром більшовикам стало ясно, що без союзу з Махно Врангеля зупинити не вдасться. Радянський уряд був вимушений піти на досить принизливий крок – попросити допомоги у людини, за якою ще нещодавно полювали. Махно торжествував. У договорі, який був складений повстанцями, обумовлювався цілий ряд умов : входження армії Махно до складу Червоної армії в якості автономної одиниці; звільнення тих, що усіх містяться у в’язницях України і Росії анархістів і махновців і надання їм свободи пропаганди; автономію махновського району. Виконання останньої умови означало, що “Махновія” мала внутрішній суверенітет, формально входячи до складу УРСР. Зокрема, республіка зберігала свою власну армію і право вступати в зносини з іноземними державами.

      Останній пункт договору викликав особливо серйозні заперечення. Він суперечив конституційним основам РРФСР, і його потрібно було погоджувати безпосередньо з Москвою. Махновці, що де-факто встановили автономію на своїх землях, охоче погодилися почекати, поки усі юридичні формальності будуть улагоджені.

      Тим часом вплив махновської ідеології поширювався. Партійний історик М. Равич був першим, хто звернув на цю увагу. Він писав: “Головне зло – це вплив Махно на Червону армію. Махновщина – це дух партизанщини взагалі. І тепер в рядах Червоній армії залишилося багато червоноармійців, в яких сидить біс махновщини. Махновщиною заражена уся Україна, усі її партійні, цивільні і військові установи. Кожен український революціонер, більшовик, лівий есер в тій чи іншій мірі схильний до цього захворювання”.

      Більшовики в ході переговорів наполегливо відмовлялися друкувати текст договору в газетах і приносити публічні вибачення. Вони не збиралися виконувати умови договору і сподівалися просто використовувати махновську армію в боротьбі з Врангелем. Історіограф Ставропольської кінної бригади писав: “Пропозицію “батюшки” прийняли лише з однією метою – залучити його банди в “кримський мішок” і там остаточно розгромить”. Ухвала на користь зради була винесена на найвищому рівні. Врешті-решт, під загрозою переростання настання Врангеля в зимову кампанію, договір був надрукований – правда, у виді, що сильно урізає. До цього більшовики спробували змусити отамана вступити в битву, видавши наказ про настання. Якби він відмовився виконати наказ, то перетворився б на відступника і зрадника, якби погодився – виявив би свою слабкість і частину умов можна було б не дотримати. Але Нестор Махно поступив мудро: він висунувся в район битв, але в бій не вступав, вимагаючи від більшовиків конкретних дій.

      Після публікації договору махновці стали діяти. Вони прорвали врангелівський фронт в Таврії, одними з перших форсували води Сивашу і знищили кінний корпус генерала Барбовича. Захопивши 13 листопада 1920 року Сімферополь, махновці змусили білих кинути перекопські позиції і почати втечу до портів.

Андрій Єрмоленко. "Мама Анархія"
image-6004

Андрій Єрмоленко. “Мама Анархія”

Махно, що все ще не оправився від поранення, залишався тим часом в Гуляйполе. Він визнав право церкви на існування і тепер був присутнім на весіллях товаришів по зброї, зустрічався з іноземними гостями – американськими анархістами Олександром Беркманом і Емою Гольдман. На Гуляйпільщині взялися за реформування школи, прагнучи відокремити її від держави. Повсюдно працювали курси ліквідації неписьменності. Випускалося декілька газет, друкувалися листівки, влаштовувалися мітинги, лекції, аукціони в допомогу пораненим. Особливо популярними були спектаклі похідного театру. Ставили переважно класику, але незабаром репертуар збагатився двома тільки що написаними п’єсами – “Життя махновців” і “Шлях махновця”. Існування Гуляйполя здавалося як ніколи спокійним і мирним. Але Махно не вірив більшовикам. За деякими даними, у разі чергової зради червоних він був готовий організувати в середовищі Червоної армії велику антибільшовицьку змову. Але цей план так і не був реалізований.

      Буквально наступного дня після ліквідації Південного фронту Фрунзе віддав наказ про перекидання махновської армії на Північний Кавказ. Це суперечило умовам договору. Але більшовики пішли ще далі: 23 листопада махновці затримали в Гуляйполе дев’ять агентів ЧК, посланих для організації вбивства Махно. Від агентів Махно дізнався про підготовлюване оточення Гуляйполя і планах по розгрому повстанців. Через три дні були заарештовані і потім розстріляні члени махновського представництва в Харкові, потім убитий найближчий соратник Махно Каретників.

      26 листопада Червона армія почала настання на Гуляйполе. Частини червоноармійців наступали на центр махновського руху з трьох сторін. Махно пішов на прорив, на схід, і тут з півночі в Гуляйполе влетіла кавалерійська бригада інтернаціоналістів. Червоні частини, що наставали з півдня, прийняли її за махновців, і зав’язався бій. Ця нерозбериха дозволила повстанцям вийти з оточення.

      27 листопада 1920 року кримська група була оточена переважаючими частинами Червоної армії, що наказали махновцям роззброїтися. Махновці відкрили вогонь з усіх кулеметів і зуміли вирватися з Криму через Перекопський перешийок в Таврію. Вони попрямували до Гуляйполю. Якби ними керував сам Махно або Каретників, можливо, історія України виглядала б інакше. Але Марченко, що стояв на чолі повстанців, повів їх по прямій лінії. Командування червоних зрозуміло помилку махновців і виставило на їх шляхи війська. Махновці потрапили в “кільце”, і кримська група була практично повністю знищена.

      Проти армії Махно, за різними оцінками, було виставлено від 150 до 350 тисяч бійців. Але навіть цій гігантській армії не відразу вдалося розгромити легендарного отамана. 3 грудня 1920 року Махно напав на Киргизьку кавалерійську бригаду. Для її повного розгрому знадобилося усього півгодини. Шостого грудня махновці повернулися до Гуляйполю і розбили вщент два полки червоних. Потім в селі Старий Керменчик Махно з’єднався із залишками кримської групи. Повстанці спрямувалися на південь. Рушивши на Бердянськ, він давав можливість остаточно розгромити власну армію, притиснувши її до Азовського моря. Співвідношення сил повстанців і більшовиків було 5 тисяч проти 60 тисяч. Але навіть з такими силами Махно виграв битву у села Андріївка, розбивши в нічному бою три червоні бригади. Він узяв більше 1200 полонеників і вирвався з пастки.

      “Батько” відчайдушно мстив комуністам, що почали застосовувати проти селян масові репресії. Кожного, кого підозрювали в лояльному відношенні до Махно, розстрілювали на місці. У селі Новоспасівка за підтримку повстанців був розстріляний кожен другий. Відповідь махновців була менш жорсткою. Історики підрахували, що за час рейдів по Україні махновці убили 3500 чоловік – це значно менше, чим число страчених червоноармійцями тільки в Гуляйполі.

      Після того, як повстанський район був буквально переповнений червоними військами, армію махновців втратило своєї основної бази. І хоча Махно ще намагався боротися, а по всій країні раз у раз спалахували вогнища селянських повстань, доля Гуляйпільської республіки була вирішена. Фортуна відвернулася від махновців. Після цілого ряду операцій, в яких брали участь кращі сили повстанської армії, рух розпався. Махно був вимушений емігрувати за межу і звідти з гіркотою спостерігав за остаточним розгромом Гуляйполя – мрії, що так і не реалізувалася, про державу без влади.

Поділитись

Схожі записи

Один коментар

  1. Михайло Крисько

    Лют 22, 2015 в13:27

    Чудовий матеріал не тільки для вчених, козаків, але й для вивчення та врахування нашими можновладцями… Ситуація повторюється…

    Відповісти

Залишити коментар для Михайло Крисько Скасувати відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

Пошук

Оголошення

Шукаємо авторів

Шукаємо авторів

Ми на Facebook