Князі міста Дубно. Рід Любомирських

Князь Михайло Любомирський (1752-1825) – генерал-майор коронних військ,кавалер ордену Білого Орла та ордену Св. Станіслава, який увійшов в історію міста як великий його опікун і завзятий господар.

Вже в 24 роки князь Михайло став полковником, а в 28 років –шефом регіменту (полк) Острозької ординації.  У 1780 р. заснував масонську ложу «Досконала таємниця», засідання якої відбувалися на другому поверсі Луцької брами. Можливо саме з цим пов’язана перебудова колись оборонного об’єкту, який остаточно втратив тоді свої функції: проїзд крізь браму було закрито, а дорогу прокладено з південного боку. Про закінчення робіт свідчила старовинна таблиця (яка, на жаль, не збереглася до наших днів): «Ця брама відновлена 1785 року».

Прагнучи надати замку князів Острозьких більш парадного вигляду, Михайло Любомирський у 80-х рр. ХVІІІ ст. перебудував в’їзну браму в стилі пізнього Ренесансу, добудував другий поверх до офіцини справа від надбрамного корпусу і змінив внутрішній декор палацу зліва. Таким чином усі парадні і житлові покої палацу, розташовані на першому поверсі, мали декоративне ліплення і були значно вищі від приміщень другого поверху. Просторий вестибюль декоровано гербами Острозьких і Любомирських. Парадні сходи ділили апартаменти на дві частини. Зліва розташовувалися великі салони, а справа – галерея. В ній висіли портрети князів Любомирських, починаючи від їхнього легендарного предка Аттила та портрети інших власників замку з родинами. Особливо пишно були прикрашені бенкетна та бальна зали. Першу оздоблював  фриз, який відображав свято Діоніса, з постатями танцюючих вакханок і сатирів, увінчаних виноградними лозами. Бальна зала була найкрасивішою кімнатою, висотою двох поверхів. Довкола її оббігав круг з одинадцяти коринфських колон в плані овалу, які підпирали балюстраду для оркестру. Квадратні площини над глибокими віконними отворами заповнювали ліпні гірляндові вінці. У двох коротких стінах зали, одна навпроти одної, містилися ніші (конхи) зі склепінням, покриті касетонами і призначені для статуй.

 У 1781 р. Михайло двічі приймав у замку польського короля Станіслава Августа, який прямував до своєї резиденції у Вишнівці, і догодив королю, влаштувавши полювання на вовків і ведмедя.

В 1872 р. почалася перебудова Дубенської синагоги. Як записано в хроніці іудейської общини, роботи тривали протягом дванадцяти років. В 1885 р. відбулося закладання наріжного каменю, яке супроводжувалося масовими частуваннями. На дошках покладених на порожніх бочках пригощали горілкою та медовими пирогами в присутності князя Любомирського, котрий благословив будівничих такими словами: «Завершіть ваш подвиг і моліться в цій синагозі Предвічному, який створив землю і небо і в його руках все живе…». З вдячністю благородному власнику Дубна над вхідними дверима синагоги було встановлено позолочену таблицю. На ній — родовий герб Любомирських з ініціалами князя, а під ними – фраза «Ми знаходимось у Божому Домі» і дата новосілля.

Шлюб з Магдаленою Рачинською, що відбувся у червні 1782 р. у Варшаві, приніс князю поважні гроші, так лише в день шлюбу тесть поклав йому на банківський рахунок півмільйона злотих. Понад два з половиною мільйонів злотих внесли родичі нареченої. Єдина небезпека, яку приніс Михайлу шлюб, втілювалася в його тесті, а конкретніше – в його політичних інтересах. Займаючи промосковську сторону та отримуючи від Росії фінансову підтримку, Рачинський вирішив підірвати станово-посадові позиції Михайла. Вже невдовзі після шлюбу в 1784 р., Рачинський посилає зятя «на заїзд» волинських маєтків ненависного його маркграфа Великопольського.  Михайло, будучи людиною слабкої волі і піддатливим, безрозсудно вислав 40 солдатів та дві гарматки. Підкріплення, обіцяне тестем, не надійшло, а маркграф, будучи добре підготовленим, загін Любомирського розбив, взявши полонених та обидві гарматки. Ця справа могла б закінчитися в’язницею та кар’єрною деградацією для Михайла, але завдяки зв’язкам її було «затерто». Дивує не так помилка Михайла, як позиція польського короля Станіслава Августа, який зробив ту  справу ще менш вартою уваги, обдарувавши того ж року князя Орденом св. Станіслава, а через рік іменував генерал-майором. Новостворений генерал не мусив, на щастя, доводити свої міліарні здібності, спокійно жив у Дубенському замку і бавився з двома синами – Казимиром і Юзефом, втішався своєю замковою капелою та влаштовував на час контрактів пишні бали. Найкращий з них випав на 1787 р. Щодня під час балу згромаджувалося до 300 осіб, серед яких були найвищі світські посадовці Речі Посполитої. Забави тривали кілька тижнів, а найкращими були три останні дні: першого з них було показано криваву битву звірів, поставлено комедію і влаштовано бал; другого дня організовано карусель, під час якої стрункі кавалери на конях ганялися за перснями, потім – балет з пантомімою і бал з танцями; нарешті, третього дня ставилася друга комедія, влаштовувався великий прощальний бал, під час якого кільканадцять селянських пар співали принагідні пісні.

 Князь Михайло був великим любителем музики: займався грою на скрипці по декілька годин в день, а після обіду в замку завжди грав оркестр. Згодом у нього прибавилося дітей: дочка Тереза і син Марцелій. По народженню останнього якраз почалася російсько-польська війна. Тут уже довелося ставати на чолі військ, але, не маючи військового досвіду та будучи чоловіком слабким, Михайло не зумів завчасно підготуватися до військових дій. Командував невміло і не міг опанувати свою дивізію. У битві під Зеленцями його Волинська дивізія, поставлена в центрі польських відділів, не витримала натиску ворога і почала відступати. Хоча загалом ця битва закінчилася тактичною перемогою поляків, завдяки організації вдалої атаки Юзефом Понятовським.

 Про Любомирського в цей час розповсюджували різні плітки щодо прихильність до московської сторони, посилаючись, втім, на його  родинні зв’язки з Рачинським. Повернувши собі командування Волинською дивізією, Любомирський вже ніколи не віднайшов довіри у своїх сучасників та  істориків, які тлумачили навіть корисні діла князя не на  його користь.

В 1794 р. знову почалася російсько-польська війна. В одній із битв був поранений та взятий в полон головнокомандувач польськими військами генерал Костюшко. Деякий час він знаходився за декілька верств від Дубна, в с. Погорільці (нині Привільне), куди дружина Михайла Любомирського надсилала йому допомогу через посередництво Міклера.

Михайло залишався в Дубні при дружині і п’ятьох дітях, не вірячи вже у свої військові здібності.  Порвавши тісні контакти зі світом, важко переживав свою роль у трагічній історії своєї батьківщини. Його сімнадцятирічний син Марцелій, який перебував у війську під командуванням Ю. Понятовського, загинув в 1809 р. під Сандомиром. В 1812 р. помер, не залишивши нащадків, найстарший син Казимир,  відданий в австрійського війська та заразившись тифом від хворих солдат Наполеонівської армії, котрих доглядав з дружиною в польовому шпиталі в Дубні. Через десять років після цього помер наймолодший син Едвард – дипломат, поет,  публіцист. Його твори: «Рицарські думи», «Гроби до дня смерті Тадеуша Костюшка», широкі описи Відня і Англії. Здається, що князь Михайло і не жив у той час, хоч усі дослідники подають дату його смерті 1825 р. В запрошенні на поминки по смерті Едварда фігурує лише мати, сестра і брат, без згадки про батька. Княгиня Магдалена пережила майже всіх своїх рідних: не тільки матір, батька, чоловіка, сестру, племінника, зятя, а й трьох синів і навіть єдину улюблену доньку Терезу, смерть якої і прискорила смерть самої княгині Любомирської.

Князь Юзеф Любомирський (1785-1870) – сенатор Конгресового Королівства, наступний спадкоємець Дубна і прилеглих до нього поселень, одружений з Доротою Стецькою.

Після смерті своїх братів князь Юзеф став власником усіх належних їм маєтностей. Місто деякий час перебувало в блискучому стані, хоча власне контрактові ярмарки були вже тоді перенесені до Києва. Юзеф, живучи разом з дружиною та малим сином Марцелієм у Невіркові, приїжджав до Дубна, щоб задовільнити свої слабкості, які намагався приховати від дружини. Головною принадою в Дубні була гра в карти, яка стала для князя Юзефа  найтривалішою і найбільшою звичкою. Любомирський був відомий своєю скупістю, яка виражалася навіть по відношенню до дружини та утримання садиби з прислугою. Ця його риса також в значній мірі була зумовлена надмірною пристрастю до картярських ігор. В Дубно і свій маєток ніяких вкладів не робив.  Капітали, заощаджені завдяки своїй скупості, до всього ж намагався примножити, позичаючи їх на високі відсотки, або вкладаючи в дохідні підприємства.  В 1825 р. він перебував у Варшаві, де не без підтримки свого швагра (чоловіка Терези, Максиміліана Яблоновського), був титулований сенатором-каштеляном  Польського Королівства. Але активна громадська діяльність не була властива обом князям, які завжди остерігалися всіляких патріотичних поривів, слідкували звідки «віє вітер», готові  до угоди із власним сумлінням. Життя в замку обмежувалося особистими прийомами і товариськими з’їздами. Поступово справи князя прийшли в занепад. Заборгувавши значну суму, князь Юзеф робив спроби продати маєток і місто. Минула слава Дубна  як значного торгово-економічного центру, достатня кількість мурованих будинків обумовили намір російського уряду обрати саме це місто губернським центром замість Житомира. Але князь Юзеф, намагаючись увірвати якомога більший шмат прибутку, заправив непомірну суму для можливостей казни, і влада відмовилася від купівлі. Збираючись залишити Дубно назавжди і виїхати до Західної Європи, Юзеф Любомирський таємно вивіз до Відня кілька найкращих меблів, срібний коштовний сервіз, а також трохи коштовностей і там ті предмети продав. Закінчити справу продажу міста було доручено сину Марцелію.

Князь Марцелій Любомирський (1810-1866) – спадкоємець Дубна

Своє ім’я отримав в честь свого дядька, який зовсім молодим загинув на війні. Виріс під пильним наглядом матері Дороти Любомирської  і з раннього дитинства не дотримувався поглядів і вчинків батька, а своїх дядьків. Від матері перейняв велику доброту і делікатність, а від двоюрідних братів Яблоновських навчився любові до батьківщини. Навчався в Парижі, потім перебував у Петербурзі ніби заручником і гарантом лояльності Любомирських по відношенню до Російської влади. У 1835 р. перебував у Відні і Варшаві, гостро критикуючи розкіш і розв’язність, яка там панувала.

Сучасники Марцелія позитивно відгукувались про нього: Клементина Сангушко називала його «улюбленцем цілої Волині», Юзеф Карвицький писав, що «всі обходжують князя Марцелія», а в очах Генріха Стецького він назавжди залишився як «чоловік милий, вчений і улюбленець усіх».

Князь Марцелій став, разом з батьком, господарем Дубенських контрактів, котрі, для людей молодих і легковажних, ставали небезпечною школою, щоб зіпсуватись (а легковажність якраз і була головною вадою Марцелія). У пристрасті до карт батько став для сина фатальним прикладом. Марцелій швидко набрався боргів, які не міг покрити через хворобливу скупість старого Любомирського. Бажаючи повернути борги, Марцелій змушений був позичати гроші або в приятелів, або в професійних лихварів, платячи їм високі відсотки і знову сідаючи за гральний столик у погоні за примарним виграшем. Покращити фінансове становище міг би вдалий шлюб, який, хоч і відбувся, але не змінив матеріальної сторони. Дружиною Марцелія стала його вісімнадцятирічна двоюрідна сестра Ядвіга Яблоновська, донька Максиміліана Яблоновського та Терези Яблоновської – рідної батькової сестри. Цей шлюб погано відбився на їхніх дітях. Весілля відбулося у Варшаві, а оселилися молоді в Невіркові, де ними опікувалася княгиня Дорота. У 1839 р. в Парижі у пари народився син Юзеф – майбутній  мемуарист.  Це була друга дитина Ядвіги, бо перша дівчинка померла невдовзі після народження. Народження ж сина Юзефа цілком пригнітила тяжка хвороба княгині Ядвіги – параліч обох ніг. Все це вплинуло не лише на самопочуття княгині, а й спричинило до того, що любов подружжя через декілька років переросла в ненависть.

До важких сімейних відносин додалися проблеми матеріальні, бо старий князь Юзеф не сплатив боргів сина, і не передав йому у власність частину маєтків. Усе це мабуть викликало в Марцелія відчуття життєвої поразки і змусило все частіше звертатися до лихварів та гри, яка стала для нього і мукою і єдиною можливістю вціліти.

Ю. Карвицький, характеризуючи батька і сина писав, що наскільки батько був ощадний і скупий, настільки син Марцелій був марнотратний. Позичав, де тільки міг, платив великі відсотки, хапав гроші направо і наліво.

Оригінальною поляризацією тих двох характерів може стати такий приклад. Одного разу князь Юзеф, маючи кілька сотень злотих, доручив своєму фінансовому агентові знайти, кому б віддати їх у кредит під відсоток, але вищий, ніж звичні тоді шість від ста. Через декілька днів агент з’явився у Дубенський замок увечері і повідомив князя Юзефа про те, що зумів виторгувати вісім з половиною відсотків і вручив розписку  від власного сина. Можна тільки уявляти злість і невдоволення старого Любомирського.

Борги Марцелія росли з неймовірною швидкістю і досягли в 1844 р. 2.800.000 злотих, спричинені в значній мірі високими відсотками. Тоді ж він виїхав до Петербурга для розвідки про продаж міста Дубна. Та справа затяглася на декілька років. Тимчасом Марцелій в Петербурзі не тільки встиг примножити свої борги, а й наразився на переслідування царської політичної поліції. Тоді ж він закохався в акторку французького театру Елізою Тібольт, на якій хотів одружитися і назавше порвати з колишнім життям. Потрібні були немалі кошти, тому Марцелій взяв завдаток – 80 тисяч рублів сріблом (уся сума становила два з половиною мільйони)  і на початку 1848 р. виїхав з Петербургу морем спочатку до Бельгії, а пізніше – в Лондон. Ця подія стала цілою катастрофою для родини Любомирських, а передусім для хворої та гордої княгині Ядвіги, матері та батька. Таким чином давній «улюбленець цілої Волині» перетворився на «гуляку», «пропащого», «циніка», «марнотрата» і «облудника». Забуто про всі його задатки крім товариськості, про всі добрі вчинки, крім щедрості.

   Через 6 років після рішення російської влади відмовитися від купівлі Дубна, у 1844 р. князь Марцелій пише прохання до Міністра Внутрішніх справ, не втрачаючи надії завершити справу, почату його батьком. Крім просторих кам’яних будівель, він вказує на палац, дві православні церкви, три католицькі костели, млини, пивоварний і цукровий заводи, дві аптеки, чотири великих шпитальних будівлі, побудовані в різних частинах міста, провіантський великий магазин і інші будівлі, додаючи до цього зростання прибутків, зручне розташування на місцевості та проведення ярмарків. Перші торги по продажу м. Дубна відбулися в Житомирі, 1867 р., але безуспішно. Наступні планувалося провести в Санкт-Петербурзі в 1869 р. Але знову ж таки, посилаючись на нестачу коштів в казні, пропозицію було відхилено. В 1869 р. м. Дубно з передмістями і прилеглими фільварками було продане княгині Єлизаветі Барятинській, залишившись таким чином ще на деякий час приватновласницьким містом.

Княгиня Ядвіга Любомирська (1819-1894) – дружина князя кн. Марцелія Любомирського

Донька Максиміліана Яблоновського та Терези Яблоновської – рідної сестри Юзефа Любомирського. Княгиня Ядвіга взяла від матері її вроду, делікатність та інтелігентність, а від батька – холод та політичний опортунізм. Граціозна, «естетична» брюнетка, одержала прекрасне домашнє виховання, знала кілька мов, у світських колах відзначалась особливою вишуканістю. Її идали заміж за двоюрідного брата Марцелія, не взявши до уваги небезпеки з приводу раннього материнства та загрози нащадкам через те, що вони з чоловіком були близькими родичами. Наслідки були фатальними: перша дитина померла при пологах, а після других у княгині стався параліч обох ніг. Потім княгиня все своє життя провела на спеціальній канапі, яку при потребі можна було переносити. Каліцтво, нервові зриви і моральне терпіння стали нелегким випробуванням, зважаючи на те, що жінка мала всього двадцять років і не мала часу ані натішитися, ані знудьгуватися світом. Відтоді Ядвіга стала все і всіх ненавидіти і намагалася нав’язати свою волю оточуючим. Її перевезли до палацу в Кривині під опіку матері та лікаря, але вона змушувала опікуватися собою не лише чоловіка Марцелія, а й свого старшого брата Владислава та інших домашніх. Лікар Ожехович почав лікувати її магнетизмом, вводити у стан гіпнозу, під час якого до неї приходили видіння. Чоловік і домашні записували її вислови і враження після тих сеансів. Подібні експерименти посилювали нервовість Ядвіги і вроджене прагнення панувати над усіма. Чоловіка вона теж намагалася «залізною рукою» тримати біля себе. Здавалося б, що втіхою мав би стати єдиний син, але це було далеко не так. Юзеф став для неї причиною особистих нещасть, тому й ріс без належної материнської любові. З роками прірва між ними лише поглиблювалась. Самопочуття Ядвіги погіршилися також через родинні нещастя: в 1846 р. помер у Кривині її батько, а через рік її осиротила мати, яка лікувалась у Венеції. Чоловік Марцелій у 1845 р. виїхав до Петербурга у справах продажу Дубна, і до княгині стали доходити чутки про його тамтешнє життя і роман з французькою акторкою. Палац у Кривині, позбавлений господарів, все рідше приймав гостей, і молода мати терпіла в ньому самотність, не вміючи радіти власному синові.

Коли до Ядвіги дійшли відомості про зради Марцелія, вона і тут змогла зберегти контроль над ситуацією. Новий лікар Михаловський порадив їй оздоровчу подорож до Константинополя, на що Ядвіга охоче погодилась.

У той час, коли князь Марцелій знаходився в Лондоні і проводив час у диспутах із героями недавнього угорського повстання, його дружина надіслала лист до царя Миколи І в Петербург із застереженням перед замахом, який готували на його життя польські революціонери. Про цей замах Ядвіга ніби довідалася в стані ясновидіння. У  тому застереження була частина правди, і цар Микола прийняв його з належною увагою, а саму княгиню запросив до Петербурга. Десь у 1850 р. княгиня Ядвіга прийняла запрошення і приїхала туди в супроводі лікаря Михаловського. Цариця знала її матір, а сам цар був із нею упереджено чемний і уповноважив звертатися до нього у кожній важливій справі. Прагнучи якнайбільше винагородити Ядвігу за проявлену лояльність, цар скасував (що було просто нечувано!) укладену угоду про продаж Дубна, яке наказав повернути старому князеві Юзефу Любомирському, якого було терміново викликано з Парижу.

Княгиня Ядвіга залишилася, з перервами на подорожі разом з царським двором, на п’ять років у Петербурзі, тішачись увагою царя, який відвідував її в апартаментах Англійського палацу. Вона вміло змогла використати ту увагу і ласку, домовившись, що її одинадцятирічного сина Юзефа візьмуть до Кадетського Корпусу, і зроблять  з нього доброго росіянина.

Яким же було місто Дубно в період занепаду дубенської лінії Любомирських? Про нього все ще згадували як про одне з «найгендльованіших, у певні пори року велелюдних містечок». Сюди все ще з’їжджались на контракти, хоч перед львівськими і київськими контрактами Дубно потроху втрачало свій блиск, а самі ярмарки слабли… Під час Петропавлівського ярмарку та контрактів тут «важко протиснутись». «Спішать сюди не тільки ті, що мають тут справи, але й молодь, щоб забавитися… Дубенський замок навіть влітку сумний, а взимку розпачливо пригноблює монотонністю. Вбоге жидівське містечко оживало літом завдяки Ікві… Прийшли в занепад парки, закладені Д.Міклером».

У костелі монастиря бернардинів у Дубні знаходилась родинна усипальниця Любомирських. У частково збереженому документі можна розібрати імена лише чотирьох похованих: князь Михайло, Костянтин (онук Станіслава), Казимир та Марцелій (сини Михайла) Любомирські. Під час перебудови католицького комплексу монастиря для пристосування його під православний собор у 1875р., княгиня Ядвіга звернулась до вищих православних сановників за дозволом вивезти останки Любомирських, але її прохання відхилили, гарантуючи недоторканність поховань. Поховання зберігалися у криптах костелу до 1986р., коли згідно розпорядження голови міськвиконкому, підземелля очистили, а домовини і людські кістки вивезли на сміттєзвалище.

Княгиня Ядвіга опікувалася також долею величезних архівів князів Острозьких, Збаразьких, Заславських, Конєцпольських та іншої шляхти, які зберігалися в замку. Дубенський архів, однак, незважаючи на старання Ядвіги, ніколи не був упорядкований і досить важко оцінити його вартість. Після передачі Дубна за борги князя Юзефа урядові Російської імперії, документи перевезли в Дермань, у маєток княгині Любомирської, а після її смерті ті цінні папери розпорошилися. Частину перевидав її син Юзеф, а частина, цілком ймовірно, була знищена. Зрештою деякі документи цього архіву потрапили до бібліотеки Оссолінських у Львові. Окремі папери потрапили до бібліотеки Польської Академії Наук у Кракові. Частина дубенських архівів ще у ХVІІІ ст. потрапила у власність князів Сангушків у Любартові, а потім – у  Славуті, а звідти остаточно осіла у Вавелі. Після смерті княгині Ядвіги спадкоємцем Дубна став її єдиний син Юзеф.

Князь Юзеф Любомирський (1839-1911) – письменник-публіцист

З самого дитинства Юзеф був позбавлений материнської любові. Між дев’ятим і одинадцятим роком життя його вихованням займалися французи, що не дозволило йому близько перейнятися традиціями власного народу, які також були байдужі його матері і діду. Цьому сприяло і  навчання в царському кадетському корпусі, де традиції його народу висміювалися, натомість нав’язувалися зовсім чужі. Тому Юзеф загалом виріс холодним циніком та космополітом, байдужим до польської справи, легковажним до батьків і взагалі до родинних зв’язків. Від батька у ньому прижилися риси марнотратства і легковажності, до яких ще додалася малодушність. Можна було б думати, що ті риси спадкові, коли б не той факт, що вони проявилися під час його навчання в Петербурзі. Мати Ядвіга не могла, та й не прагнула займатися вихованням сина і зробила одного разу те саме, що свого часу зробив старий князь Юзеф по відношенню до сина Марцелія: визначила йому щомісячну плату сто рублів. Ядвіга, таким чином переслідувала педагогічну мету, знаючи, що успадкувавши великий маєток, Юзеф може повністю стати на шлях діда і батька. Цього було б цілком достатньо для звичайного урядовця, але  юнкеру з княжим титулом, який залишався ще й спадкоємцем чималих маєтків, навряд чи можна було догодити цією допомогою, тим більше, що, будучи у полку, він був змушений «мірятися» з деякими багатими російськими товаришами. Спадок невдовзі приніс Юзефу 200 тис. російських рублів сріблом, з яких він отримав лише половину. Гарний початок знайшов ще краще продовження. З настанням повноліття перед ним відкрилася нова можливість витягувати гроші з Дубна. Та справа була зумовлена тим, що по смерті царя Миколи, давнім претендентам на власність Дубна, було дозволено провести велику вирубку лісів, що дало можливість Юзефу до 1866 р.  заробити кілька мільйонів тодішніх франків, перед тим як він остаточно втратив свої права на місто. У своєму щоденнику він пізніше хвалився і на хвилину не допускаючи, що таке «витягування» тих великих сум, як і пізніше їх розпускання, було ганебною річчю, гідною осуду. Ті гроші не пішли на якусь важливу громадську справу, чи для тих, хто їх потребував, як це міг зробити його батько Марцелій, а виключно на своє власне розкішне життя.

У своїх щоденниках Юзеф Любомирський дуже цікаво відобразив найближчих членів своєї родини: діда Юзефа, батька та матір. Завдяки ним ми і можемо скласти враження про відносини в родині та дізнатися про історію її занепаду. Опублікований його щоденник називається «Історія однієї руїни». Він закінчується зі смертю діда в липні 1870 р., коли у зв’язку з початком франко-пруської війни та пов’язаними з нею судовими труднощами, Юзеф нетерпляче чекав, коли стане власником належного йому багатомільйонного спадку. Наступні його записи присвяченні боротьбі з «противною долею» та життям у Парижі.

В адресу своєї матері крізь численну критику проступає між рядками щоденника придушене і правдиве почуття прив’язаності та незаповненої туги за її любов’ю. Найбільшою повагою в тих щоденниках обдарований його однойменний дід. По відношенню до нього не згадано жодного докору і не наведено жодної вади характеру, хоч саме він був винуватцем тієї «руїни», чого внук не зрозумів ніколи. Щодо батька, то Юзеф у відмінний спосіб оцінював його шляхетну легковажність і писав, що він з ним схожий. Марцелій забрав на якийсь час сина до Італії, де познайомив з багатьма революціонерами, а пізніше, в Парижі, впровадив його в кола емігрантів-бойовиків за польську народну справу. Ті наміри Марцелія пробудити в синові любов до батьківщини сприймалися Юзефом як замах на його маєток та особисту безпеку. У своєму щоденнику,  наприклад, повстання проти Російської імперії князь Юзеф називає «ідіотичним» і «злочинним». В рядках його щоденників можна знайти ту погорду, яку він плекав по відношенню до себе. Виражалася вона як у способах здобування грошей (позички і «витискання»), так і у різноманітних способах їх виплати. Скільки щирого задоволення відчувається, наприклад, коли він пише про грошові транзакції, що проводились в Дубні, або величезні суми, викладені ним на одну прекрасну французьку куртизанку. З власною погордою були пов’язані також такі вчинки, які входили в гру: його таємні втечі з неоплачених готелів, авантюрні транзакції з ювелірами. Кожен такий випадок закінчувався боязливою втечею від відповідальності, а особливо перед приниженням підвищеної «гідності». У своїх записах Юзеф інколи обминав або викривлював події, які демонстрували приниження його персони. Зокрема це стосується випадку в Петербурзі. Тоді  Юзеф був зловлений на умисному втиканні голок і шпильок в стопи паралізованої матері. Це помітив доктор Михаловський, почалася сварка, і Юзеф ударив його в обличчя. В ту мить увійшов цар Микола і, дізнавшись у чому справа, розказав про вчинок Юзефа перед кадетським корпусом і наказав позбавити належної йому відпустки. Юзеф же в рядках щоденника нічого не згадує про голки, натомість пише, що мати Ядвіга, наче б то сказала царю, що син її вдарив, за що цар наказав висікти Юзефа 25 ударами різок. Потім мати зізналася цареві у неправдивому свідченні проти сина, і його було реабілітовано перед кадетами.

Свою літературну кар’єру Юзеф Любомирський почав як французький журналіст в газеті «Корреспондант» (1868 р.) анекдотичними спогадами козачка про царя Миколу. Згодом полюбив щоденниковий стиль і написав «Спомини про Паризьку Комуну». На початку 70-х років фінансове становище князя Юзефа в Парижі було важким. В 1873 р., після семи років останнього побачення і після трьох від останнього листування, мати і син знову зав’язали контакт через посередництво польської черниці, яка перебувала тоді в Парижі. Невідомо, хто перший шукав того контакту: Юзеф казав, що вона, але через декілька років та кореспонденція завмерла, очевидно з ініціативи княгині Ядвіги, яка боялася, щоб син не просив грошової допомоги. Однак, Юзеф не лише утримався на поверхні паризького життя, але й поволі почав здобувати власне, скромне місце в тамтешньому літературному промислі. Твори, що друкувалися паризькими видавцями, принесли Любомирському трохи грошей і зробили можливим його існування. Однак, у високих колах тогочасної французької еліти він уже не міг віднайти свою давню «княжу»  славу. Коло його знайомих тоді дуже розширилося і включило не лише такі особистості як князь Наполеон, або князь Оранії, наступник голандського трону, який називав Любомирського «старим диваком», але також багатьох літераторів і паризьких редакторів. Любомирський пишався своїми відносинами з «голубою Паризькою Полонією», зокрема з Владиславом Чарторийським, хоча високий суспільний і політичний ранг останнього завжди був як «сіль в оці»  для Любомирського.

Якось Любомирський написав статтю, в якій намагався переконати співвітчизників в марності їхніх старань повернути Польщі незалежність і закликав об’єднатись піл російським орлом. Статтю було надруковано в «Париж Журнал» в кінці листопада 1876 р., а потім опубліковано окремою брошурою. Реакція поляків-емігрантів була дуже гострою, і багато з них порвали стосунки з князем Любомирським. Відповідь на статтю Любомирського дав Владислав Міцкевич, який на сторінках того ж «Париж Журнал» написав, що «єдиним титулом для Любомирського, щоб  звертатися до поляків є кінцівка його прізвища». Десять днів по тому Любомирський написав «Минуле Польщі і моя особиста минулість». Тут він писав, що Польща була потужна і славна, але що внутрішні незгоди та взаємна ненависть не дозволили утворити нормальну державу, відповідну до вимог ХІХ ст. «Моє минуле було минулим чесної людини, але я легковажно розпустив маєток, в молодості бавився більше, ніж випадало. Мав право розпоряджатися багатством, яке належало мені, розпустив його. Але коли сам те терплю – маю право про це говорити… Погодився зі «злою долею», працював чесно, щоб заробити собі на щоденний хліб. Раджу моїм землякам, щоб також погодилися з долею, бо інакше вчинити не можуть». Як видно з цих рядків, Юзеф Любомирський тісно пов’язував долю Польщі зі своєю власною долею, зокрема з бездумними молодими роками і не був прихильником ідей відродження польської державності. Його передусім хвилювала лише власна, тодішня «зла доля», на якій замикався весь світ. Далі він писав: «Не можу зрадити однієї тільки особи на світі, а саме – царя Росії, котрому присягав і від тієї присяги, як відомо, ніхто не в силі мене звільнити…Признаюсь, що пан Міцкевич роздивляється справу з лицарської сторони, але думаю, що моя точка зору практичніша. Розумію, що син найбільшого поета Польщі хоче жити минулим, але маю надію, що мені дозволять жити сучасним». Не дивно, що після довгих років марнотратства та життя за рахунок родинного статку, щоденна праця письменника була дійсно «гіркою нивою», але і єдиним способом вижити. Любомирському докоряли і надалі, що розпустивши батьківський маєток, нічого не вклав в патріотичну мету і продовжував хвалити Миколу І за те, що скасував борги батька Юзефа. Але князь продовжив жити власним життям, що врешті-решт робив завжди.

В 1877 р. дійшло до одруження князя Юзефа. Його обранкою стала сорокап’ятирічна Францішка-Ангеліка Боєр, вдова по фабрикантові туалетної води, якій залишилися мільйонні статки. Найважливішою умовою, яку поставила наречена, була така, щоб до вівтаря її супроводжував справжній князь. З цим було трохи клопоту, тому що ніхто з польських князів не погодився брати участі у тій виставі. Однак, в кінці на те зголосився один з князів Орлових.  Серед поздоровлень був лист і матері Ядвіги, яка не була в захваті від майбутньої невістки. Їхня кореспонденція знову перервалася до1879 р.

Роки після шлюбу князя Юзефа з «королевою туалетної води» для обох були довгим святом, яке проводили в Парижі або виїжджали в улюблену Ніццу. Час від часу відбувалися їхні довші подорожі, зокрема в Африку та «Святу Землю». Князь міг тепер не журитися за прожиття, однак і справи письменника не залишив – випустив у світ декілька повістей і оповідань, враження від подорожей.

В середині 80-х років відродилась його кореспонденція з матір’ю, приводом до якої були побоювання Юзефа, що Ядвіга не передасть йому у спадок Дерманський маєток. Княгиня його заспокоїла, відписавши, що ніколи не думала залишити сина без спадку.  Всі сумніви, щодо цього зникли на початку 1895 р., коли в Париж надійшла звістка про смерть княгині (грудень1894 р.). Якийсь час по тому, Любомирський востаннє виїхав до Росії і став володіти Дерманем. Продаж того маєтку приніс йому чотири мільйони франків.

Через декілька років померла княжна Францішка-Ангеліка, і князь Юзеф через рік вдруге одружився. Новою дружиною Любомирського стала княгиня Северина Розалія Вільгельміна Анна Констанція з дому Лювенталь, п’ятидесятисемирічна вдова міністра закордонних справ.

Решта життя щасливого князя пройшла між Парижем і Ніццою, розбавлена частими балами, раутами, фестивалями і доброчинністю, бо на старість князь Юзеф став філантропом, і його прізвище фігурувало на всіх доброчинних листах. За кілька років до смерті йому ампутували ногу, що, однак, не зіпсувало його доброго гумору. Його можна було бачити в невеликому візку з неодмінною сигарою в роті і з «милою усмішкою, яка не зникала». Ходили чутки, що за тим візком їхав другий з запасом свіжого грудного молока, яке йому приписали лікарі.

Помер князь Юзеф в 1911 р. Того ж року вийшов перший том його щоденника, який йому не пощастило побачити. Особливістю його заповіту став великий внесок в паризьку поліцію. Мабуть то був вираз вдячності «представникам закону», котрі наказували натовпу розступитись, коли Юзефа несли до ложі театру. Перед смертю він, мабуть, був цілком щасливим, бо за декілька років до того його перестав навідувати нічний кошмар, який мучив  більше тридцяти років: йому снилося, що він не може залишити готель через брак грошей. Цей кошмар і дійсно був достойний останнього пана на Дубні, зі смертю якого засохла гілка Любомирських, пов’язана зі старовинним містом на Волині.