Компроміс з Росією і піднесення Лівобережжя в 70-90-х рр. XVII ст. Гетьмани Д.І. Многогрішний, І.С. Самойлович, І.С. Мазепа

Перед обличчям наступаючої російської армій, Д. Многогрішний пішов на переговори з Москвою. Вони були тривалими, йшли всю осінь 1668 р., що можна пояснити як таємними консультаціями з П. Дорошенко, так і складністю самих переговорів. Погіршення позицій Дорошенко не вселяло надії на об’єднання України, і угоду з Москвою було досягнуто. На генеральній раді в Глухові 9 березня 1669 р. Д. Многогрішний був обраний гетьманом Лівобережжя (1669-1672) і прийняв нові договірні статті. Згідно з ними автономія України була розширена:

• воєводи залишалися тільки в Києві, Чернігові, Ніжині, Острі, Переяславі, і не могли втручатися в місцеві справи;
• збір податей повертався гетьману; встановлений реєстр в 30 тис. чол.;
• гетьман отримав право утримувати 1 тис. найманців (компанійців);
• резиденцією гетьмана став Батурин; зовнішньополітичні відносини перебували у віданні царя.
• Затверджувалися соціальні зміни: був заборонений перехід селян в козаки; за поданням гетьмана цар зводив «гідних» козаків на дворянство і стверджував земельну власність, яку жалував гетьман. Відносини України (Лівобережжя) і Росії набували компромісний і стабільний характер. Гетьманщина, наприклад, не підтримала повстання С. Разіна, хоча на Слобожанщині той мав чимало прихильників.

Першорядним завданням Д. Многогрішного як гетьмана стало зміцнення влади: роздавав уряди (посади) своїм родичам і прихильникам, зміняв і навіть карав смертю супротивників з числа старшини, жорстоко карав повстанців, і все більш відсував старшинську раду від ведення справ в країні. Разом з тим, він підтримував стосунки і узгоджував дії з П. Дорошенко, готував нове повстання проти Росії, а також чинив опір поверненню Києва Польщі і, всупереч Андрусівськії угоді, не поступився Гомельщиною Польщі. У березні 1672 р. частина старшини, побоюючись за уряди, звинуватила гетьмана в зраді і, таємно схопивши Дем’яна та його брата Василя Многогрішного, відправила їх до Москви. Многогрішного катували і, звинувативши у зв’язках з Дорошенко, засудили до страти, яку замінили засланням до Сибіру.

Після 3-х місяців боротьби всередині старшини за владу 16-17 червня 1672 р. в с. Козача Діброва поблизу Конотопа відбулася генеральна рада, яка обрала гетьманом генерального суддю Івана Самойловича (1630-1690). Тут же після переговорів з російськими посланцями відбулося нову угоду з 10 пунктів на додаток Глухівських статей. Принципове значення мала стаття, що обмежувала гетьманський сваволю: він не мав відтепер права позбавляти урядити і карати без згоди старшинської ради або вироку військового суду. Окремо підкреслювалося, що Україна (Лівобережжя, Гетьманщина) не могла мати самостійних зовнішньополітичних відносин. Піднесення ролі старшини було викликано внутрішніми подіями, але було також зручно і Москві, так як дозволяло обмежити владу гетьмана, а разом з тим і самостійність Гетьманщини, дозволяло грати на протиріччях козацьких старшин. Разом з тим, І. Самойлович як гетьман (1672-1687) протистояв «українському злу» – старшинської олігархії, продовжив монархічну лінію Б. Хмельницького та Д. Многогрішного і домігся значущих успіхів.

16 жовтня 1672 р. Польща за Бучацьким договором відмовилася від прав на Правобережну Україну, куди вторглася Туреччина. Це дозволяло Росії боротися за приєднання Правобережжя, і Самойловичу довірили переговори з П. Дорошенко, який розчарувався у жорстокому турецькому протектораті, про перехід під царську руку. Між тим, два гетьмани не хотіли поступатися владою, хоча обидва бажали єдності всієї України. Саме підтримка Москви, заснована на визнанні значних прав автономії України, забезпечила перемогу Самойловича над Дорошенком, який у взаєминах ні з Туреччиною, ні з Кримом, ні з Річчю Посполитою не зміг досягти подібних гарантій українського самоврядування. У лютому 1674 р. 60-тисячна армія І. Самойловича та російського воєводи Г.Г. Ромодановського вступила на Правобережжя. Незабаром були взяті Черкаси, Канів, Корсунь. 25 березня 1674 р. представники 10 правобережних полків провели раду в Переяславі. На цій раді вони обрали І. Самойловича «гетьманом обох берегів», позбавили влади П. Дорошенка і перейшли під владу царя. Були прийнято новий Переяславський договір, який гарантував козакам права і вольності за зразком Лівобережжя і засновував 20-тисячний реєстр для Правобережжя. Також Росія обіцяла захист українцям від ворогів – турків, татар і поляків. Характерно, що колишній польський ставленик гетьман М. Ханенко також перейшов на бік Москви і добровільно склав гетьманство на користь Самойловича. Саме владні амбіції П. Дорошенко, що залишився гетьманом одного лише Чигирина, дали формальний привід його сюзерену – турецькому султану вторгнутися на Україну.

Однак, більш ніж 150-тисячна армія Мехмеда  IV явилася не визволителем, а спустошувачем Правобережжя. Самойлович і  Ромодановський з військами змушені були перед натиском величезної турецько-татарського армади відступити на лівий берег. У вересні 1677 р. 30-тисячна українсько-російська армія повернулася до Чигирина. Ще 1675 р. положення Петра Дорошенка стало безнадійним, тоді ж польський король Ян Собеський раптово почав вторгнення на Брацлавщину. Тому у вересні 1677 р. Дорошенко добровільно поступився гетьманськими клейноди Самойловичу, присягнув царю і оселився в с. Сосниці на Чернігівщині. Українці та росіяни спробували відстояти Чигирин від турок, але знову перед натиском переважаючого супротивника змушені були відступити на Лівобережжі в серпні 1678 р. Величезні маси населення з Правобережжя йшли на лівий берег. Одночасно Іван Самойлович довірив своєму синові Семену, наказному гетьманові, «великий згін» населення в Гетьманщину.

За Журавнінскому угодою РП та Туреччини в жовтні 1676 р південне Правобережжя залишалося пустельній буферною зоною між державами. 23 січня 1681 в Бахчисараї між Росією і Туреччиною було укладено перемир’я, за яким Порта визнавала владу російського царя над Лівобережжям, Києвом і прилеглої округою, Запоріжжям. Ті ж умови були затверджені «вічним миром» 6 травня 1686 між Росією і Річчю Посполитою в Москві. У підсумку, колишній осередок України перетворився майже на пустелю, і залишався такий понад півстоліття.

Зокрема, в 1678 році він пропонував виселяти мешканців Правобережжя на Слобожанщину, яку сподівався підпорядкувати Батурину. Москва, проте, відмела претензії українського гетьмана. У внутрішній політиці гетьман узяв курс на зміцнення старшинського землеволодіння і старшини як нового привілейованого стану за зразком дворянства. Так, згідно Глухівських (1669 р.) і Коломацьких статтей (1687 р.) було заборонено вписувати в козацький реєстр посполитих (селян) – таким чином, привілейований козацький стан замкнувся. Проблему, однак, склало те, що до 80% населення вважали себе козаками. Так, незважаючи на статті, 1688 р. гетьману Мазепі довелося видати універсал, який забороняв записувати нових людей в полки. Старшина ж все більш уподібнювалась дворянству, завдяки наживанню «рангових маєтностей» (службових маєтків) та утриманню їх і урядити в спадковому користуванні. Якщо 1654 р. тільки гетьман мав право спадкового володіння, то надалі ця сфера розширюється – завдяки зусиллям старшини, а також царським і гетьманським пожалування. Якщо на середину XVII ст. повинності селян землевласникам зберігалися тільки в монастирських володіннях, то в подальшому, з зміцненням землі в рангове спадкове тримання, і посполиті, і міщани, і навіть козаки все більш піддавались повинностям («примусам»).

Самойловичем було припинене скликання генеральних рад, і державні справи гетьман став вирішувати з опорою тільки на старшинську раду, прагнучи перетворити уряди в спадкові посади, Самойлович заснував інститут «бунчукових товаришів»: діти старшини перебували на спеціальній службі при гетьмані, виконуючи його доручення, готувалися зайняти «уряди» отців. Також і своїм синам він роздавав важливі полковницькі уряди і багаті маєтності. Основою адміністративного устрою залишалася полкова система, породжена епохою Б. Хмельницького. Всього на Лівобережжі було 10 полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Київський, Гадяцький, Переяславський, Полтавський, Лубенський, Миргородський, Прилуцький. Всі полки ділилися на сотні, яких наприкінці XVII ст. налічувалося 163.

Значною подією епохи Самойловича стало вирішення питання про новий статус київського митрополита і перехід його під юрисдикцію московського патріарха. У вересні 1675 р. помер митрополит і близький радник П. Дорошенко Йосип Нелюбович-Тукальський, після чого до 1685 р. сан київського митрополита був вакантним. 8 липня 1685 р. собор в Києві обрав на кафедру луцького єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського (? -1690), прихильника І. Самойловича. Новий митрополит, під тиском В. В. Голіцина, погодився перейти з-під юрисдикції Константинопольського Патріарха у відання Москви. У травні 1686 р. константинопольський патріарх санкціонував цей перехід. Поступившись в цьому, однак, І. С. Самойлович активно підтримував Києво-Могилянську академію.

Іван Самойлович здійснював, за словами сучасників, «самовладдя» в Малоросії, як тоді стали називати Лівобережжя (Гетьманщину). Це дозволило стабілізувати соціально-економічну ситуацію в країні. Завдяки притоку втікачів зросло населення. Число жителів Києва за другу половину XVII ст. зросло з 10 до 15 тис. чол. Всього на Лівобережжі наприкінці XVII ст. в більш ніж 2 тис. поселеннях проживало 1,5 млн. чол. На території Гетьманщини було 11 міст, 1800 сіл і 126 містечок. Будувалися нові поселення, росло землеробство і промисли. Сприятливі грунт і клімат дозволяли успішно займатися сільським господарством. Активно розвивався борошномельний промисел, який старшина намагалася монополізувати. Розвиток отримали також варіння селітри, смолокурні на Сіверщині, солевидобуток, винокуріння. На Чернігівському Поліссі набуло розвитку розробка болотної руди і вичинка з неї заліза. У 70-80-е рр. XVII ст. на території Чернігівського та Стародубського полків було 40 рудень (підприємства з переробки болотної руди). Тоді ж відновилась торгівля Лівобережної України з країнами Західної Європи, перервана з 1648 р.

Результатом 15-річного правління І. Самойловича стала стабілізація ситуації в Гетьманщині. Багато в чому це було досягнуто завдяки довготривалому компромісу з Москвою, а також встановленню закону і порядку на українських землях, про цінність яких Самойлович як виходець із духовенства мав чіткі уявлення. Разом з тим, сам учасник старшинських інтриг проти Д. Многогрішного, він також став 1687 р. жертвою змови старшин, в т.ч. найближчого друга Самойловича – генерального осавула Івана Степановича Мазепи (1639-1709). сприяло падінню

Після укладення з Річчю Посполитою  «вічного миру» Росія в квітні 1686 р. увійшла до складу Священної ліги (Австрія, Венеція, Польща, Росія), спрямованої проти Туреччини, і докладала зусиль з захопленняя чорноморського узбережжя. У травні – червні 1687 р. 100-тисячна російська армія на чолі з фаворитом регентші-царівни Софії В. В. Голіциним і 50-тисячна армія І. Самойловича намагалися дістатися до Криму, але не зуміли, оскільки татари підпалили весь степ на підступах до півострова. Царівнин фаворит прийняв хабара від І. Мазепи і донос, який зводив наклеп на Самойловича як винуватця невдач російсько-українського походу. У липні 1687 р. в таборі на р. Коломак змовники, за участю російських воєвод, заарештували гетьмана і з сім’єю заслали в Сибір, а старшого сина – чернігівського полковника Григорія – підло вбили, розграбувавши його майно. Характерно, що слідом за цим пішли кліматичні аномалії, які погіршили становище жителів Гетьманщини – в 1688 р.  і 1690 р. спостерігалося велике нашестя сарани, 1690 р. на р. Самарі вибухнув жорстокий мор населення (епідемія чуми), а в другій половині 90-х XVII ст. Україну вразив ряд неврожаїв, що співпали з активізацією розбою кримчаків.

27 липня 1687 р. на раді гетьманом було обрано Івана Мазепу  (1687-1709) і прийняті нові Коломацькі договірні статті України та Росії. В основному вони повторювали умови Конотопських статей 1672 р., за винятком того, що гетьман міг постачати на уряди, а старшина позбавляти гетьманства – лише за царським указом. Характерно, що до 1708 р. Г.Мазепа продовжував курс свого попередника, виявляючи вже навіть не просто промосковську орієнтацію, але справжні симпатії. Також не довіряв гетьман Польщі, негативно ставився до Туреччини та Криму. Навесні 1689 р. Мазепа на чолі із 40-тисячною українською армією брав участь у Другому Кримському поході. В результаті його В. В. Голіцин не наважився захопити Перекоп, що звело нанівець всі зусилля союзників. Для протидії Криму та свавільним грабіжницьким вилазкам запорожців 1688 р. на р. Самарі І. С. Мазепа збудував Новобогородицьку фортецю.

Незабаром, у 1692 р., на Січі спалахнуло повстання Петра Іваненка (Петрика). У своїх претензіях на гетьманство Петрик спирався на незадоволених запорожців, посполитих і простих козаків, а також Крим. Підтримки в Гетьманщині, однак, кримський агент не знайшов і в 1696 р. був спійманий і страчений козаками.

Тим же монархічним курсом, що і попередник, слідував шляхтич за походженням Мазепа і у внутрішній політиці. При ньому інститут бунчукових товаришів був доповнений значковими і «значними» військовими товаришами. Відомо, що на початку XVIII ст. йому належало 120 тис. селян на Україні і в Росії. При Мазепі ж посилилося закріпачення посполитих. Як і Самойлович, Мазепа підтримував Києво-Могилянську академію. Він заснував Чернігівський колегіум і направляв значні кошти на будівництво храмів (церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі, Богоявленський собор в Києві та ін.; всього побудував 26 храмів).