З часів Древньої Русі на прикордонні півдня жили люди, яких називали по-різному: уходники, бродники, козаки, тощо. Йшли вони на Низ, щоб «ніхто голову не гриз». В степу вони полювали на дикого звіра, рибалили, збирали мед диких бджіл. Час ішов і їх ставало все більше і більше, вони об’єднувалися, укріплюючись на місцях стоянок,переважно на височинах над річками, які з двох – трьох боків оточені водою. Багато дослідників пов’язує цих відчайдухів збродами на річках, виводячи від цього і одну з їхніх назв – бровники. Історичні джерела, які збереглися до нашого часу дають нам пізнати смисл слова «козак» і у словнику половецької мови з 1303 року подається значення – вартовий, вояк. В кількох словниках турецької мови «козак» означав розбійника,незалежну людину, волоцюгу. Року 1492 татарський хан скаржився великому князеві Олександрові на киян та черкасців, що напали на татарський корабель під Тягинею. На це князь відповів, що він наказав «потрусити» козаків. Року 1499 в грамоті м. Києву згадується козаків… Цікаву і тісно зв’язану із Запорожжям подає версію виникнення козацтва краєзнавець Володимир Миколайович Шовкун: слов’яни, повертаючись з сільгоспробіт,чи ще звідкись, бачили пусті розорені татарами та іншими кочівниками села, вони недовго думаючи збиралися навздогін,аби відбити силою ясир, не рідко їм це вдавалося, але часто грабіжники встигали переправлятися на лівий берег Дніпра і зникали з виду. Дійшовши до порогів Дніпра слов’янин, навіть переправившись на лівий берег вже не міг вільно орієнтуватися в неозорому степу, втрачав впевненість в успіху погоні, а відтак лишалися біля броду, знайшовши найзручніше місце для стоянки, бо вдома їх чекала пустка. Поступово кількість цих людей збільшувалася, чому сприяли їхні успішні дії по відбиванню здобичі та ясиру у кочівників, а також вдалі напади останніх на слов’ян теж призводили до поповнення рядів низовиків. З плином часу козаки стають господарями південних степів низу Дніпра, вони добре знають місцевість та військове ремесло. Замирення з козаками стає запорукою успіху для різноплемінних торгових людей, а згодом і для військових формувань сусідніх держав.
Аби зрозуміти, чому козацтво було силою і успішно розросталося, окрім всього іншого, треба звернутися до історії права. Як відомо, на Слов’янщині споконвіку існувало звичаєве право, яке збереглося і пошановується й досі. Звичай – це усталений спосіб життя народу , який забезпечує йому успішний розвиток. Козацькі ватаги, а потім і січовик, міцно трималися предківських звичаїв: як то – правління віча повага до бувалих, та інше. Вивчаючи історію козацтва, впевнюєшся в тому, що саме суворість цих неписаних правил поведінки давала змогу товариству успішно зміцнювати свої позиції.
Ось як виглядало життя запорожців у творах краєзнавця Якова Павловича Новицького, складених зі свідчень місцевих старожилів : «…Колись степи були дикі, шляхів мало, та й то один от другого на 50 – 100 верст. По великих шляхах в Крим стяла запорожська сторожа, а по балках шлялася татарва та нагайва. Чумак тоді ходив валками (обозами) возів 100 – 200 і більше , щоб охітніше було (безпечніше та веселіше). Оце їде валка – аж ось над шляхом стоїть ратище (держак, руків’я списа) тут, значить клади, чумак, харчі сторожі. Інший кладе хліба,сухарів, торбину борошна, пшона, сала, солі, цибулі, тарані. Покладуть і далі собі. Їдуть вони – коли ось опьять ратище, і уже серед шляху. Тут уже випрягай чумак і стій, бо напереді залягли турки або нагаяки (ногайці). Пасуть чумаки волів, коли ось як вітер летять верхами запорожці. Запрягають тоді волів і їдуть, а попереду сторожа. Тоді ці вертаються а ті проводять чумака дальше. Чумак, було, дають запорожцям і гроші, і могорич, а інші і вола на махан (м’ясо для їжі). Скот тоді був ніпочім , жадний (кожний) чумак брав про случай пар дві – три зайвих (запасних). Були такі чумаки,що не слухали сторожі: скинуть з дороги ратиші і дальше поганяють. Зате їм і доставалось: або запорожці плечі нашмагають,або татарва поб’є а волів займе…»
Багато назв закріпилося за козаками: уходники, бродники, розбишаки, розбійники,гайдамаки, левенці, харцизяки, очередники, лугарі, дейнеки, братчики, запорожці, низовики, січовики…, як каже славний Предок наш Мамай: “як хоч називай – то все позволяю, а як крамарем назвеш – то зате полаю…”
Я сам, молод, понад Дніпром хожу,
Дев’ятеро коней вожу
На десятому розьїжаю,
Дніпра батьком називаю.
– Ой ти Дніпре, рідний батьку,
Скажи мені всю правдоньку:
Скажи мені броди свої,
Броди свої песчанії,
А переправи козацькії?!
З устья моря до вершини,-
Сімсот річок ще й чотирі
Та всі ж вони в Дніпр упали,
Дніпра правди не питали,
Одна річка Синявочка,
Та й тая в Дніпр упала,
Дніпра правди роспитала:
– Ой ти,Дніпре,рідний брате,
Скажи мені всю правдоньку,
Чим ти силен, чим ти красен?
А красен я все річками,
Та крутими бережками,
Жовтенькими пісочками;
Ой крен я коками,
Молодими рибалками
Вони мене звеселяють,
Вони з мене добич мають.
Жалуються Лиман морю
Що Дніпр узяв свою волю,
Що свої річки прочищає,
Лиман – море засипає…»
Повертаючись до витоків козацтва, відзначимо, що в його основі стали витязі Руської Землі, які після офіційної заборони князем Володимиром слов’ янької віри і хрещення киян, пішли на низ Дніпра, слідом за скинутим у нього образом Перуна, Бога війни та блискавки,покровителя воїнів. Минувши пороги Перун пристав до скелі , яка згодом стала островом з однойменною назвою. Тут , на цьому каменистому острові , де сучасними археологами віднайдені залишки зброярень давніх людей , образ Перуна постав удруге, знаменуючи зорю козацької слави. Хто ж були ті одчайдухи, що йшли за Перуном і ставали уходниками-козаками? Безсумнівно те , що більшість із них були людьми військовими. Візантієць Прокопій Кесарійський вказує на те, що вже у VI ст. головним покровителем панівної князівсько-боярської дружини в антів стає Перун-Громовик, а в Києві, перед забороною Володимиру сповідування Рідної Віри,Перуна вшановували найбільше. Отже, образ Перуна пристав до берега в Запорожжі,виразно позначивши Землю, де воїнські звичаї та ремесло стали головними.
Треба зазначити, що окрім слов’ян в степу жили інші народи: половці, печеніги, монголи, в історичних джерелах є згадки про татарських козаків, до XVI ст. запорожців називали ординськими козаками. Відтак поговоримо про два основні джерела притоку воїнів до Запорожжя, а саме про слов’янські і тюркські народи. Але ж як ці два могутні та самобутні джерела злилися в один повноводний потік під назвою запорізьке козацтво? Що стало основою об’єднання? На мою думку, головним об’єднуючим став світогляд ведизму , спільний для всіх,тобто віра в єдиного і багато проявного та багатоіменного Бога,який поєднує в собі Богів всіх племен і народів. Беззаперечно відичний світогляд зцементував козацтво, став запорукою міцного військового союзу. Ще в І-ІІ ст. н. ери грек Плутарх в трактаті «про Ізіду і Озіріса» писав про основну суть ведизму… Ми не відрізняємо численних Богів у різних народів,ні варварських,ні еллінських,ні південних,ні північних. Як сонце,небо, земля і море вони є спільними для всіх… Всюди діють одні й ті ж сили, а змінюються лише імена й обряди культів…»
Ведизм є витоком усіх духовних знань ,першим світовим віровченням, з якого розвинулись всі інші гілками ведичного древа є індуїзм, буддизм, зороастризм, тангріанство, православне християнство, сикхізм, ламаїзм та інше… Отже, козак – це ведичний воїн, захисник Рідної Землі, Предківського Звичаю. Розглядаючи давні, перед християнські звичаї козаків виділимо найпринціповіший з усіх,з огляду на успіх в бойових діях: це звичай першості,бо в іншому випадку не бачити удачі козаку… моя хата скраю – перший ворога стрічаю. Звичай – це збережений родами козацькими спас, тобто спосіб виживання і перемоги. Ще, важливо для козака було знаходитися в єдності з природою,аби ,як вони грозилися ворогам «землею і водою битися з ними». Ми знаємо зі славної минувшини родів слов’янських козаків, як воїнів порубіжних, тобто сучасною мовою – як прикордонників. Так було, так є, козаки є першопрохідцями – піонерами в нових землях, охоронцями кордону. Змінюючи частіше за інших місце проживання, вони вміли пристосуватися, «пустити коріння», тобто поріднитися із землею і оточуючим середовищем. Використовували для цього знання які передавалися з покоління в покоління. Широко впроваджували поміж себе корисні для життя звичаї своїх ворогів (багатомовних запозичень, носили зручну одіж на ворожий манір, користувалися вдалими зразками ворожої зброї,розводили в себе худобу та коней тих порід,які були поширені серед сусідніх ворожих племен,запозичували спосіб ведення бойових дій у своїх ворогів та багато іншого). Ой, якби здивувалися сучасні адепти психології та інші зацікавлені особи, дізнавшись про козацькі «викрутаси».
Приймаючи світ таким як він є – як єдиний і багатопроявний, розуміючи силу рідної землі, рідного слова, рідного звичаю, козаки діяли справедливо, наслідуючи в цьому своїх давніх предків скіфів, в яких Богиня Справедливості була найшановнішою. Отож діяли козаки в інтересах більшості, навіть коли це було їм не на користь (встановлювали і підтримували добросусідські відносини з татарами в степах Запорожжя,бо хоч для них це було й часто не вигідно, але для решти українців це давало можливість спокійно жити і господарювати, до прикладу кавказькі козаки після встановлення царатом в їхніх землях подвійного військово-цивільного управління, сплачували податки на рівні з цивільним населенням,та ще й виконували свої суто військові наряди,хоч як не було важко,але вони розуміли тим часовість цієї ситуації і важливість швидкої розбудови громадського життя на нових територіях).
Окремо згадаймо козаків-смертників, які своєю смертю багато разів спасали основне військо від загибелі. Може і 1775 року запорожці поступили, чи точніше поступилися своїми вольностями москалям заради збереження життя іншим родичам-землякам, бо ще не загоїлася рана в душі козацькій від зробленого в 1709 році московськими злодіями… А ще козаки вміли гніватися, бо вели праведне життя, від того і гнів мали праведний, і з ним перемагали значно сильнішого ворога.
Незважаючи на те, що часто переходили з місця на місце, йшли на неосвоєні території, козаки не втрачали зв’язку зі своєю колискою, з родовою землею роду козацького – Запорожжям. Через багато віків нащадки запорожців , як і їхні славні предки ,йдучи в похід,брали з собою пригоршню землі рідної, дехто насипав трохи землі у чоботи, аби стояти твердо і на чужині, аби в разі смерті мати при собі своєрідне свідоцтво про народження, про входження до небесного Полку Перунового.
Гарно написано Дмитром Іванивичем Яворницьким про запорожців: «…для людини, яка живе за звичаєм, відступитися від нього, це все одно що втратити честь і накликати не лише на себе, а й на весь свій рід і навіть на всю громаду, серед якої вона живе вічну руїну і безслав’я… В основі всього козацького товариства лежав Звичай: за звичаєм вони не допускали на Січ жінок, за звичаєм провадили суд і розправу, за звичаєм розділялися на курені та паланки, за звичаєм збиралися в умовний час на загальні ради…» Збір на загальну раду є давнім звичаєм, доки козацтво керувалося рішеннями Ради, або Кола чи Круга, доти козацтво було самостійним політичним гравцем.
В 1602 році поблизу містечка Старої Самари в дубовому лісі був заснований Самарсько-Миколаївський монастир, на мою думку від того часу у Запорожжі почався занепад ведизму. Християнство пропагувало не загальноприйняті цінності, воно розділяло світ та людей, впроваджувало серед козацтва релігійну нетерпимість та фанатизм. У 1656 році документально підтверджено будівництво ще однієї християнської церкви в землях Війська Запорозького в місті Старий Кодак. Союз з Московією поглибив протистояння запорожців з іншими своїми сусідами на релігійному підґрунті. З початком занепаду ведичного світогляду, інші звичаї втрачали теж свою значущість, козаки все дужче і дужче втягувалися в «болото» Московії. А що на Гетьманщині? А на Гетьманщині керував Іван Мазепа, який на довго залишився в пам’яті людській як впроваджувач кріпосництва і як ревнивий захисник і розповсюджувач християнства. До чого привело його гетьманування відомо всім: в 1709 році війська московитів зруйнували Чортомлицьку Січ, навіть порозривали козацькі могили, а запорожці пішли з насидженого місця на південь…
Славні хлопці – запорожці
Вік звікували – попа не видали,
Як забачили та й у полі цапа,
Отаман каже: «Оце , братці, піп,піп!»
Осавул каже: «Що я й причащався!»
Славні хлопці – запорожці
Вік звікували, церкви не видали,
Як забачили та й у полі скирту,
Отаман каже: «Ото, братці, церква!»
Осавул каже: «Я в їй сповідався».
Ось таку вдачу мали справжні запорожці. Через це й називав їх Петро Могила «ребелізантами», тобто відступниками,його сучасник шляхтич Адам Кисіль говорив про них, як про людей «ніякої віри», уніатський митрополит звав їх людьми без релігії, а московські думні дяки трактували запорожців як людей «не маючих страха божія».
Козаки не цуралися молитися і до моря, і до ріки, і до лісу, бо відчували, що все те, як і вони самі є частинами Бога. Надважливим було вміння козаків дохристиянських часів було знімати будь-які протиріччя, цьому вчили їх характерники – козаки з надзвичайними здібностями. Вони були рішучими воїнами, але в основі їх військових дій і життя була любов до людей та пошана до життя…
Залишити коментар