Козацьке повстання під проводом Тараса Трясила (1630)

Козацьке повстання під проводом Тараса Трясила (1630)

Найважливішим наслідком Куруківській договору був остаточний розділ козацтва на дві групи. До першої відносилися реєстрові, заможні, які офіційно отримували права, вольності і дотримувалися переважно угодовської позиції по відношенню до польського уряду. До другої групи належали нереєстрові, «виписчики», непримиренно налаштовані до магнатів, шляхті і польської влади. З 1628 року на Січі відбувається організаційне оформлення нереєстрового козацтва, незалежного від уряду Речі Посполитої. Першими його гетьманами були Іван Сулима та Левко Іванович. Саме нереєстрові козаки становитимуть у майбутньому найбільш боєздатну і організовану силу в боротьбі з Польщею. Після підписання Куруківській угоди ще більше посилився польсько-шляхетський гніт українського народу. Феодали збільшували податк  з селян. Багато козаків виявилося в кріпосній залежності, а їх майно і землі були віддані шляхті. Пограбовані і переслідувані польською владою селяни, міщани і козаки втікали на Запоріжжя. Уже влітку 1629 р. тут знаходилося близько 40 тис. утікачів – нереєстрових козаків, готових за першим покликом піднятися на боротьбу за соціальне і національне визволення. До запорожців приєднувалося чимало й реєстрових козаків, які також не уникли утисків, обмежень і різних образ з боку великих магнатів.

Становище населення Східної України, особливо Київщини, ще більше погіршився після розміщення тут наприкінці 1629 р. частини польського війська, що вернувся після закінчення війни Речі Посполитої зі Швецією і не отримав за звичаєм плати за службу. Вперше уряд вирішив розташувати своїх солдат на землях, заселених переважно козаками і вільними селянами. Безчинства і свавілля жовнірів (польських солдатів) викликали протест і обурення населення, що переростали в стихійні збройні виступи. Приводом до нового козацько-селянського повстання стала сутичка між реєстровими козаками на чолі з гетьманом Григорієм Чорним і нереєстровиками, гетьманом яких був тоді талановитий козацький ватажок Тарас Федорович (Трясило). Чорний, поклявшись полякам вести непримиренну боротьбу проти запорізьких нереєстрових козаків, зажадав від останніх прибути з артилерією «на волость», визнати його владу і приєднатися до реєстровому війську для несення військової служби. Сам же в цей час став виписувати з реєстру тих, хто втік на Січ. В середині березня 1630 р. 10 тис. запорожців на чолі з Федоровичем виступили з Січі «на волость». Чорного вони обдурили, запевнивши, що йдуть до нього з повинною. Але, підійшовши до Черкасам, січовики захопили в полон гетьмана реєстровців, звинуватили його в зраді і стратили за вироком козацького суду. Дізнавшись про це, реєстровці кинулися бігти в Корсунь, де знаходилось польське військо. На початку квітня запорожці, підійшовши до Корсуня, пішли на його штурм. Міське населення зі свого боку прийнялося громити поляків. Під час бою більшість реєстрових козаків перейшло до запорожців, а інші втекли разом із залишками польського гарнізону і шляхтою в Бар, де розміщувалася ставка коронного гетьмана Конєцпольського. Так почалося повстання. Федорович звернувся з універсалами до українського народу, закликаючи його вступати в повстанське військо, боротися за козацькі вольності і захищати православну віру. Швидко поширюючись, повстання незабаром охопило Полтавщину, Київське Полісся і Запоріжжя. Селяни і міщани, створюючи загони, проголошували себе козаками, нападали на поміщицькі маєтки, вбивали їх власників, управителів, орендарів, захоплювали майно, вводили козацькі порядки. Частина цих загонів приєдналася до запорожців, а інші продовжували діяти самостійно. Після Корсуня повстанці оволоділи Каневом, а потім переправилися на Лівобережжі. Цей маневр був обумовлений необхідністю об’єднання окремих загонів і використання Дніпра як природного оборонного рубежу. Крім того, Федорович сподівався на допомогу з боку Московської держави. Він розташував свій табір під Переяславом. Ряди повсталих постійно поповнювалися і налічували понад 30 тис. осіб. Вести про те, що повстання охоплює все нові території, змусили Конєцпольського прискорити виступ свого війська в Придніпров’ї. Попереду основних сил коронний гетьман відправив загони шляхти під командуванням коронного стражника Самуїла Ляща, який на шляху до Переяслава жорстоко розправлявся з мирним населенням багатьох сіл і містечок. Переправившись на лівий берег Дніпра біля Києва, Конєцпольський, маючи більше 12 тис. добре озброєного і навченого війська, зайняв бойові позиції поблизу табору повстанців. З початку травня на протязі трьох тижнів підлогу Переяславом тривали кровопролитні бої. Найбільш велике і запеклий бій, назване «Тарасової ночі», відбулося 15 травня 1630, коли кожна зі сторін втратила до 2 тис. осіб. В ніч з 19 на 20 травня невеликий загін козаків непомітно проник в табір Конєцпольського і знищив «Золоту роту» та особисту охорону коронного гетьмана, яка складалася з 150 шляхтичів найбільш знатних родів. Напади козаків на польський табір були постійними і виводили з ладу багато солдат шляхетського війська. В тилу поляків активно діяли невеликі повстанські загони, котрі знищували ворога, його обози і т. д. Коронне військо швидко тануло. Його загальні втрати становили близько 10 тис. осіб. Навіть отримавши підкріплення, Конєцпольський, проте, вирішив укласти мир і направив відповідну пропозицію повстанцям. Козаки, завдавши полякам відчутних втрат, не змогли закріпити своєї перемоги. Причиною тому стала боротьба в самому козацькому таборі. Частина старшини і багато колишніх реєстровці були згодні підписати мирну угоду, взявши за основу Куруківській договір. Але Федорович і його прихильники не бажали припиняти боротьбу. Не досягнувши згоди між собою, повстанське військо розділилося. 10-тисячний загін козаків на чолі з гетьманом пішов на Запоріжжя, а що залишилися почали переговори з Конєцпольським. 29 травня 1630 р. вони підписали з поляками Переяславську угода, умови якого передбачали: збільшення козацького реєстру до 8 тис. осіб; визнання козаками своєї провини перед урядом і оголошення їм амністії; повернення військовополонених і гармат, захоплених у поляків; повернення учасників повстання, що не увійшли до реєстру, до своїх поміщикам. Нереєстрове козацтво, селяни і міщани з обуренням зустріли умови угоди. Тисячі учасників повстання відмовлялися знову бути в кріпосної залежності, створювали нові повстанські загони або втікали на Запоріжжя. Влітку і восени 1630 р. стихійні збройні виступи відбулися на Чернігівщині та Брацлавщині. Але заклики Федоровича до продовження боротьби не привели до нового масового повстання, так як позначалися серйозні розбіжності між реєстровим і нереєстровим козацтвом – провідною силою українського народу. У 1632 р. помер король Сигізмунд III, який був фанатичним прихильником католицизму. Козацька старшина направила своїх представників на сейм з вимогою дозволити їм разом зі шляхтою взяти участь у виборах нового короля і послабити національно-релігійні утиски українського православного населення. До участі у виборах короля старшина не була допущена, але в релігійному питанні, вносять найбільший гостроту у взаємини поляків і українців, новообраний король Владислав IV пішов на поступки. Це було зроблено, насамперед, з метою залучення на бік поляків козацької верхівки і православного духовенства, а через них і козацьких мас, вкрай необхідних в розпочатої в 1632 р. війні Речі Посполитої з Московією. Незабаром Владислав IV видав так звані «Статті заспокоєння», відповідно до яких православна церква отримувала законний статус і тим самим була скасована заборона на її існування після Берестейської церковної унії. Православні отримали право мати свою вищу ієрархію на чолі з митрополитом, вільно здійснювати церковні обряди, будувати церкви, відкривати школи, друкарні, братства, займати різні посади. Православної церкви повернули частину храмів, монастирів та земельних володінь, захоплених уніатами. Здавалося, що була усунена одна з важливих причин, що обумовлювали народні рухи в Україні проти польсько-шляхетського панування. Однак «Статті заспокоєння» не принесли спокою на українські землі, так як противники свободи віросповідання, в особі католицьких священиків і багатьох впливових діячів Польщі, перешкоджали їх реалізації.

Поділитись

Схожі записи

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

Пошук

Оголошення

Шукаємо авторів

Шукаємо авторів

Ми на Facebook