Експансія польської шляхти і католицької церкви вела не тільки до втрати політичної самостійності українських земель, а й загрожувала в перспективі повним ополячення і покатоличенням православного українського населення, втратою ним своєї національної і культурної самобутності. Втративши свою еліту (українська знать полонізувалася, зрікалася мови, культури і віри предків), український народ, здавалося, був приречений на асиміляцію і виродження. Але цього не сталося. На південному пограниччі наприкінці XV – початку XVI ст. виникла нова соціальна група – козацтво, якому судилося зіграти «гучну роль» в історії українського національно-визвольного руху та відродженні національної державності. В умовах іноземного панування козацтво виступило захисником українського етносу перед загрозою фізичного знищення і духовної асиміляції. Козацтво, що сформувалося з представників різних соціальних верств, стало виразником загальнонародних інтересів, мало визначальний вплив на становлення національної свідомості українців. Аналоги козакування на українських територіях відомі давно, але тільки з другої половини XV в. захисники південного пограниччя та уходники-промисловики отримали назву козаків. Різні суспільні процеси мали безпосередній вплив на джерела формування козацтва. Необхідність відсічі татарської агресії зумовила створення в прикордонному регіоні збройної сили. Уходництво покликало на широкі степові простори значна кількість людей, вихідців з заселених регіонів. Польська експансія і посилення соціального та національно-релігійного гноблення вели до покозачення широких верств селян і міщан, частина яких набувала козацькі права. Ряди козацтва поповнювалися представниками шляхти українського та польського походження. Вагомим чинником зростання чисельності козацтва стала Запорізька Січ як форпост боротьби проти татар, а з часом – центр визвольного руху в Україні. Запорізька громада поповнювалася вихідцями з різних соціальних верств українського населення та представниками інших народів. Адекватним її відображенням стало реєстрове військо, що знаходилося на державній службі. За реєстровими козаками закріплювався цілий ряд прав і привілеїв – «вольностей». До середини XVII ст. кожен четвертий житель Центральної України належав до козацтва. У процесі його розвитку склалися два прошарки: старшина і рядові козаки, матеріальне і суспільне становище яких істотно відрізнялося. Польська влада вбачали в козацтві реальну загрозу своєму пануванню в Україні, через участь козацтва у повстаннях в кінці XVI – першій половині XVII ст. Звідси рішення уряду і сейму, якими суттєво обмежувалися і навіть ліквідовувалися права козаків. Незважаючи на те, що козацько-селянські повстання зазнали поразки, вони відіграли значну роль в історії національно-визвольної боротьби. Збройні виступи українського народу підривали підвалини Речі Посполитої, широкі маси гартувалися в цій боротьбі, збагачувалися безцінним досвідом. Доречно звернутися до періодизації цього процесу, яку пропонують сучасні вчені.
- Перший етап охоплював час з другої половини XV ст. до 50 – 60-х рр. XVI ст., коли на території південного прикордоння виникла окрема група населення з певним видом занять і специфічним способом життя.
- Другий етап – 70 – 80-і рр. XVI ст., протягом яких постановами уряду Речі Посполитої козакам надавалися права і привілеї. Останні почали поширюватися і на інші контингенти запорожців, які залучалися урядом до участі у військових кампаніях. Це зумовило зародження у суспільній свідомості козацького ідеалу – вільної людини з певними правами і привілеями.
- Третій етап пов’язаний з боротьбою козаків за відстоювання «вольностей». У ньому чітко проглядаються два періоди: з часу козацько-селянського повстання під проводом К.Косинського (1591 – 1593 рр.) До середини 20-х рр. XVII ст., Коли переважали дипломатичні методи.
- Наступний період характеризувався серйозними збройними конфліктами з владою. Логічним завершенням цього періоду стала Національно-визвольна війна 1648 – 1657 рр.
Залишити коментар