Князі Київські Ігор та Ольга

Князі Київські Ігор та Ольга

   Щодо особистості князя Ігоря, то тут серед істориків немає єдиної думки. Згідно з літописами, Ігор князював 33 роки.. Судячи з усього, до моменту смерті Олега синові Рюрика було близько 35 років. Дев’ятьма роками раніше новий князь Києва обзавівся сім’єю: в 903 році Олег одружив вихованця на дівчині із Пскова, яка увійшла в історію як велика княгиня Ольга.

Князь з дружиною
image-7791

Князь з дружиною

Є підстави вважати, що Ольга була скандинавкою за походженням. Руські літописи стверджують, ніби Ольгу, дівчину рідкісної краси, привезли в Київ з Плескова (нинішнього Пскова), уродженкою якого вона і була. У житії княгині говориться, що вона була «простого варязького роду» і жила поблизу Пскова. Мовляв, княжич, часто навідуються в ті краї для полювання, познайомився з місцевою красунею, що опинилася до того ж на рідкість розумною і скромною дівчиною. Так що коли опікун натякнув княжичеві, що тому варто було б подумати про одруження, проблема вибору перед Ігорем навіть не стояла. Оскільки в ті часи князям не заборонялося шукати собі дружину навіть серед самого низького стану (краса в даному випадку, як не дивно, цінувалася значно більше високого походження), Олег заперечувати не став, і привіз дівчину в Київ. Опікун Рюриковича і сам, схоже, був зачарований обраницею вихованця. Та ж, швидко оцінивши ситуацію, прийняла ім’я Ольга – на честь самого Олега. Що й казати, велика княгиня дійсно виявилася мудрою …

   Олег залишив своєму вихованцю нову велику країну, що розкинулася на 1500 км від Ладоги до Переяслава і на 1000 км від Полоцька до Ростова. В цю державу входили не тільки слов’янські племена. Данина Русі справно платили чудь, меря, весь, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, лівонці. Давньоруська держава виникла як партнер Візантії і такою залишалася аж до 1204 року, коли Візантія загинула під ударами хрестоносців.

   Слід сказати, що в історію князь Ігор увійшов як щасливий чоловік і дуже невдалий правитель. Успіхи політики попередника спонукали його зібрати дружину і спробувати просунутися ще далі на південний схід, щоб прокласти торгові шляхи не тільки по Дніпру до Візантії, а й по Волзі і Каспійському морю. Останній шлях контролював Хозарський каганат, столиця якого, Ітіль, розташовувалася у пониззі Волги. Але воювати з хозарами Ігор не став, зумівши домовитися з главою каганату. Русичі вибалакали собі можливість безперешкодно проходити по Волзі, отримувати необхідне продовольство, здійснювати ремонт суден, наймати лоцманів. За це хазари мали отримувати частку прибутку. У 913 році 500 суден з Києва прийшли на Каспійське море. Однак тут пролунала загроза: після успішних нападів русів на Баку і Ширван договір з хозарами виявився порушений.

   На провал походу Велике князівство Київське не забуло відразу ж відповісти смутою. Першими в 914 році повстали древляни, які спробували повернути свою незалежність. Але воєвода Свенельд, якому відводилася роль глави уряду Ігоря, швидко поставив крапку на древлянських домаганнях, жорстоко придушивши смуту. Пізніше Свенельду довелося «напоумляти» незгодних з політикою русичів угличів: столицю непокірного племені київські ратники тримали в облозі три роки! У 940 році угличі все-таки скорилися Києву, і на них була накладена данина.

   Взагалі, з відходом Олега Давньоруська держава затріщала по швах. Справа в тому, що в Києві верх взяла партія, яку найправильніше було б назвати «партією осілих розбійників». Ці люди розглядали владу як засіб узаконеного розбою – і не більше того. Турботи про благо країни та її народу ніхто не хотів звалювати на свої плечі, тому нещодавно підкорені племена почали спішно згадувати, що раніше вони непогано жили і без Києва. Радимичі і сіверяни воліли знову платити данину хозарам, угличі і тиверці пішли під владу болгар, кинувши свої землі; на цьому місці незабаром взялися щосили господарювати кочівники-печеніги, назавжди поставивши хрест на домагання Київського князівства контролювати чорноморське узбережжя.

   Тим часом на світ Божий знову було витягнуто основне правило варязьких походів: пограбувати і піти. У 941 році руси висадилися на узбережжя Малої Азії і розграбували околиці Константинополя. Похід цей, судячи з усього, Ігор здійснив тому, що візантійці перестали виплачувати Русі данину, накладену на них Олегом Віщим. Але піддані василевса скинули десант в море, а потім спалили кораблі нападників «грецьким вогнем» – сумішшю невідомого складу на основі нафти. При цьому слід сказати, що флот Візантії в цей момент знаходився на Сході, так що проти ратників Ігоря були кинуті … кілька старих, ледь трималися на воді торгових суден. Перемога греків виявилася настільки повною, що в наступному поколінні імператор ромеїв використовував її для вмовляння сина Ігоря, Святослава: «Отець твій … знехтувавши клятву, приплив до столиці нашої з величезним військом на 10 000 суден, а до Кіммерійському Боспору прибув ледь лише з десятком човнів, сам ставши вісником своєї біди».

Княгиня Ольга. Худ. М.В.Нестеров, 1982. Ескіз розпису Володимирського собоу в Києві
image-7792

St_Olga_by_Nesterov_in_1892

  У 941-944 роках руси здійснили низку не надто вдалих походів у Крим. За новими умовами миру з Візантією (вже не настільки вигідним для Давньоруської держави, як договір, складений за участю Олега Віщого), в 944 році Київ повинен був почати забезпечувати видачу подорожніх всім, хто збирався в Константинополь торгувати або найматися там в армію. Такий поворот подій влаштовував далеко не всіх. Влада швидко знайшли управу на особливо буйні голови, почавши засилати незгодних в Тмутаракань, яка швидко перетворилася на якийсь аналог Запорізької Січі. Влада в цьому місті взяв ще один Хельг-Олег, згідно з літописом, людина княжої крові.

   Всі ці авантюри різко змінили настрій візантійських верхів, змусивши їх зрозуміти, що руси – це народ, з яким вигідно торгувати, але проти якого слід вживати заходів безпеки. Виходячи з цього, візантійський імператор серйозно турбувався налагодженням зв’язків з половцями, сподіваючись, що ті, спонукувані щедрими дарами, неабияк попсують кров як Ігоревім підданим, так і туркам, тим самим змусивши згадані держави забути про Візантію.

   У 944 році (історики вважають, що мова повинна йти про 942-943 роках) київський правитель нарешті почав проявляти ознаки росудливості: найняв нові загони варягів з півночі, провів мобілізацію серед слов’янських племен, уклав військовий союз з печенігами (раніше Ігор укладав з ними світ двічі – в 915 і 920 роках). Потім об’єднана армія рушила морем і сушею на Константинополь. Але ефект несподіванки не вдався: про похід русів повідомили херсоніти і болгари. У підсумку на Дунаї армію Ігоря зустріли посли греків, які запропонували відступного. Зібралася на раду дружина прийняла цей «безкорисливий дар» і повернулася в Київ. А половці, що рвуться в бійку, були потихеньку нацьковані Ігорем на болгар.

   Цікаво, що історики вважають, ніби даний похід на Візантію був зовсім не війною, а повномасштабною її імітацією, спрямованою на відновлення торгових відносин з греками. Очолював військо навіть не сам князь, якому після авантюри 941 року кияни вже не особливо довіряли, а його воєвода Свенельд (даний пост ця людина займала надалі як при Ользі, так і при її синові Святославові). Армія вирушила «на завоювання» по землі, а супроводжував її флот тільки видавався за бойовою. Насправді, сотні суден везли чотирирічні торговельні запаси! Так що керівникам авантюри в обов’язок ставилося аж ніяк не розорення Константинополя, а забезпечення доступу на його ринки руських товарів. Саме з цієї причини дружина з такою легкістю погодилася на ведення переговорів з противником. Адже навіть подарунків, запропонованих візантійцями, на всіх не вистачило. Якби Свенельд і його підручні пішли на укладення миру тільки заради цих жалюгідних крихт, вони б відверто зганьбилися, перетворившись із шановних конунгів в недостойних поваги розбійників. Про те, що даний похід спочатку замислювався Ігорем і його оточенням як відверта «липа», говорить і той факт, що справжні рубаки – тмутараканські руси Хельга-Олега – в ньому участі не брали, вважаючи за краще воювати на Каспії.

   Після повернення русів в Київ почалися інтенсивні переговори для укладення миру. Якщо вірити Несторові-літописцю, то спочатку посли візантійського імператора побували у Ігоря, провівши додаткові консультації, а потім київський князь направив до Візантії своїх людей для укладення остаточного договору. Те, що сталося далі нагадує справжнісінький історичний анекдот: згідно з хроніками, русичі примудрилися привести до присяги самого василевса і його співправителів. Потім візантійці знову прибули в Київ, побажавши у відповідь привести до присяги Ігоря та його бояр. Всі формальні атрибути договору свідчать про дату його укладення та ратифікації не пізніше 16 грудня 944 року. Історики, які висували версію відсторонення Ігоря від влади після невдачі 941 року, змушені визнати, що дане припущення в корені невірно. Навіть якщо відсторонення і мало місце, то воно було фактичним, але при цьому юридично Русь продовжувала вести дипломатичні зносини виключно іменем сина Рюрика (візантійські дипломати на іншу пропозицію просто не погодилися б, вбачаючи в ньому черговий підступ).

   Далі – суцільні загадки. І справа тут не в економічній стороні питання, з приводу чого дослідники сперечаються й донині. За договорами 907 і 911 років Київ обіцяв надавати Константинополю військову підтримку; це було цілком зрозуміло і подиву не викликало. А ось договір 944 року фіксує щось, для Візантії майже немислиме. Вона взяла на себе зобов’язання  військової допомоги варварам! Але про яку допомогу тут могла йти мова? Усі військові сили Херсонеса вичерпувалися кількома сотнями солдатів-громадян і однією-двома сотнями імперських солдатів у свиті стратега, який надсилався з Константинополя. Ніяких інших військових сил імперія не надсилала, та й просто не могла послати в Крим. Так що ж виходить: з цих сил Херсонес і повинен був надавати Ігорю допомогу ?! Нонсенс, особливо якщо врахувати один цікавий момент: київський князь сам щорічно направляв тисячі своїх ратників служити до Візантії … Може, імператор обіцяв свою підтримку не великому князю, а одному з його «підручних» князів, наприклад того ж Хельга? Але навіщо в цьому випадку треба було вносити цей, загалом-то приватний, пункт в договір між державами?

Памятник княгине Ольге в Киеве. Скульптор И.Кавалериадзе (вид начале ХХ в.)
image-7793

Памятник княгине Ольге в Киеве. Скульптор И.Кавалериадзе (вид начале ХХ в.)

   У 945 році, за свідченням літопису (сучасні дослідники називають іншу дату – близько 944 року), Ігор Рюрикович був убитий повсталими древлянами. Сталося це під час збору данини. Якщо називати речі своїми іменами, князя згубила звичайна жадібність. Дружина неодноразово скаржилася Ігорю, що ратники Свенельда живуть в розкоші (мабуть, стягуючи данини, ушлий воєвода не ображав ні себе, ні своїх воїнів), а вони чи не жебракують. Правда, спочатку виїжджати з Києва Ігорю не дуже-то й хотілося: більше всього на світі він бажав закінчити життя в мирі і спокої. Але ратникам все ж вдалося підбити князя самого піти в полюддя [7] на деревлян, щоб поправити свої фінансові справи. Рюрикович, забувши, що помірність є чеснотою влади, зажадав з древлян дуже багато. Вони, хоч і знехотя, але данину виплатили. Однак, повертаючись в Київ, Ігор раптом вирішив відіслати велику частину дружини, а сам з малим числом воїнів повернувся назад. Князю прийшла в голову «світла» думка про те, що непогано було б обібрати древлян вдруге. Посли, яких сильно поріділа дружина зустріла на шляху, зрозуміло, обурилися, спробували звернутися до Ігоревої совісті, але марно. Тоді древляни постановили вбити київського правителя: «Якщо вовк унадився в стадо, то він не заспокоїться, поки всіх овець НЕ перетягав», – так мотивували вони своє рішення.

   Схопивши наближався до міста Ігоря, піддані князя Мала прив’язали його до стовбурів двох пригнутися дерев і розірвали надвоє. Там же, біля Іскоростеня (центру древлянській землі), поховали останки князя.

   Після загибелі Ігоря на чолі уряду стала його дружина Ольга, на руках у якої залишився дворічний син Святослав. Слід сказати, що ця жінка була особистістю одіозною, характер мала дуже жорсткий (якщо не сказати жорстокий) і вбивство чоловіка спускати з рук древлян не збиралася. До того ж вбивство глави держави вважалося тоді найтяжчим злочином, який не мав пом’якшуючих обставин і заслуговує самої жорстокої кари. При цьому ні характер, ні вчинки самої жертви в розрахунок не приймалися.

   Древляни швидко зрозуміли, якого сильного ворога нажили, і спробували виправити ситуацію, відправивши у Київ своє посольство на чолі з князем Малом. Ользі було запропоновано … стати дружиною вбивці Ігоря. Але за наказом княгині древлян на їх же човні віднесли на княжий двір, де і закопали живцем в заздалегідь викопаній ямі. Тим часом Ольга відправила послів в Іскоростень зі звісткою, що шлюб відбудеться. Для створення свого почесного ескорту жінка зажадала в Київ найвпливовіших осіб древлянській землі. Приїжджих, яких запросили попаритися в лазні, спалили в ній живцем. Але Ольга на тому не заспокоїлася. Вона поїхала до Іскоростеню, насипала курган над могилою Ігоря, справила покладену тризну та поминальний бенкет, на який запросила древлян. Коли ж 5000 городян неабияк упились, київська дружина перебила їх. Потім мстива княгиня обложила Іскоростень, але, не зумівши взяти місто, запропонувала виплатити їй данину: по три голуби і три горобці з двору. Згодом до кожної птиці прив’язали по шматочку сірки, підпалили її і в сутінках випустили нещасних пернатих. Місто загорілось, як сніп сухої соломи, з усіх боків. Біжать древлян частково перебили, а частково звернули в рабство.

   Про те, що сталося з князем Ігорем і як княгиня Ольга помстилася древлянам за вбивство свого чоловіка, ми знаємо з переказів і легенд. Але чи було це насправді? Якось погано в’яжеться така жорстокість з образом княгині-християнки, мудрої правительки. Хоча хто знає? Адже в давнину на багато речей люди дивилися інакше …

   Так чи інакше, але Ольга – аж ніяк не регентша при малолітньому наступнику престолу, а повноправна володарка як фактично, так і юридично, – відновила порядок і втримала своїх дружинників від внутрішніх і зовнішніх авантюр, провела адміністративну реформу, спрямовану на внутрішню консолідацію країни. Ця жінка, як старша в роду, не була суперником Святослава; тому належало знайти повноту влади природним шляхом, зважаючи старості матері. Для зміцнення власної держави дружина Ігоря Рюриковича, що стала чи не більш знаменитою, ніж її чоловік, вирішила вдатися до вже не раз випробуваним сусідніми правителями і прекрасно виправдав себе засобу – зміні релігії. І тоді навколо великої київської княгині Ольги стали гуртуватися представники християнської громади.

Поділитись

Схожі записи

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

Пошук

Оголошення

Шукаємо авторів

Шукаємо авторів

Ми на Facebook