Міське ремесло та його цехова організація на українських землях

Не будучи обов’язковим атрибутом ремесла, цехова організація є свідченням певного рівня розвитку міст, товарно-грошових відносин, зокрема товарності ремісни­чої продукції. Соціально-економічна природа цехового устрою викликає чимало суперечок се­ред вчених-істориків. Головна причина великої плутанини в цьому питанні полягає в тому, що цехи не розглядалися як певний історичний етап в організації промисловості, що відповідав певному рівню розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. В дореволю­ційній історіографії існувала думка, що цехи на Украї­ні, як і магдебурзьке право, були штучною організацією, привнесеною і насадженою силоміць на зовсім невідпо­відному грунті. Зокрема, такої думки дотримувався Владимирський-Буданов. В радянській історіографії ця точка зору неодноразово піддавалась критиці в працях, які зачіпали в якійсь мірі історію ремесла на Україні, зокрема в працях К. Г. Гуслистого.

Цехи становили корпоративну власність у мі­стах, яка відповідала феодальній структурі земельної власності тих часів. Кожна феодальна країна в свій час потребувала такої або подібної організації ре­месла. При цьому меншу по­ширеність ремісничої організації та інші її форми не завжди слід вважати за ознаку відсталості країни в цілому. П. І. Лященко говорить про відсутність в Росії XV — XVII ст. цехів як про наслідок відсталості міського життя. Це твердження правильне, оскільки внаслідок відсталості Росія змушена була наздоганяти своїх сусідів, користуючись іншими шляхами.

Більшість українських цехів виникла в XVI — першій половині XVII ст. — тоді, коли на Заході цехи занепа­дали і їм на зміну приходило вільне виробництво, роз­чищаючи дорогу мануфактурі. Відомо, що перші цехи виникли в італійських містах десь в IX — X ст., у Фран­ції — в XI ст., Німеччині — XI — XII ст. Починаючи з XVII ст. в Західній Європі держава все більше втру­чалась у справи цехів, а вже у XVIII ст. в більшості країн цехи були підпорядковані їй. Цехи були очищені від багатьох старих елементів, які гальмували дальший  розвиток промисловості. На Україні в складі Росій­ської держави цехи також зазнали змін. Дозволяючи ремісникам організацію цехів, російський уряд, однак, зробив такі застереження, згідно з якими російські ре­місники могли «промышлять своим ремеслом вольно». Користуючись цією «вольністю», промишляло і чимало українських ремісників. У Росії чимдалі автономія цехів все більше обмежувалась. Росія, твердить Я. Пахонський, на початку XVIII ст. прийняла цеховий устрій в його, так би мовити, останньому виданні, з дуже обме­женим самоуправлінням, підпорядкованістю головному ремісничому урядові, міській раді і губернатору. Про­те цехи в Росії існували ще навіть в кінці XIX ст., в той час як, наприклад, в Англії XVIII ст. цехи втратили уже практичне значення. У Франції їх знищила Фран­цузька революція. В середині XIX ст. в Німеччині зна­чення цехів було повністю підірване.

В історії розвитку продуктивних сил цехи відігравали прогресивну роль.

Все це говорить про те, що цехи на Україні XVII ст. не могли мати тих класичних форм, які мали вони в Нідерландах або Франції в період розквіту феодалізму. Те, що уже почало гинути в західноєвропейських мі­стах, могло не мати тих самих форм в країнах, де органі­зація ремісників стала на порядок денний з великим запізненням. Не ізольована від впливу нових форм економічного життя в інших країнах, Польща і залежні від неї країни прийняли цехову організацію із змінами, які відповідали новим потребам життя і спе­цифічним умовам їх історичного розвитку. Це ж мало місце і в Росії, де насаджувані Петром І цехи мали зовсім інші завдання, ніж в свій час західноєвропейські. В той час як середньовічні цехи повинні були об­межувати виробництво, цехова організація в Росії XVIII — XIX ст. мала на меті підвищення продуктивності праці і впорядкування дрібного виробництва в загаль­нодержавному масштабі, підпорядкування його урядо­вим органам.

Цікаво, що, будучи менш численними і економічно слабшими, цехи в Росії і на Україні, однак, продержа­лись довше, ніж в тих країнах, де вони зазнали особли­вого розвитку. Млявість, уповільненість розвитку, розпливчатість і невиразність форм і зв’язана з цим три­валість їх існування були властиві тут цеховому ладу в тій самій мірі, що і всій економіці.

На Україні, як і в Польщі, цеховий устрій був близь­кий за формою до західноєвропейського. Але на Украї­ні він ніколи не набирав такого поширення, як у Фран­ції, Німеччині, Австрії і навіть Польщі. Відома нам найбільша кількість цехів перед визвольною війною була у Львові — 33, Кам’янці-Подільському — 18, Меджибожі — 6, Білій Церкві — 12, Ніжині — 8. Про­тягом 1637 р. в Переяславі було засновано 5 цехів, в Києві — близько 10. Якщо порівняти чисельність цехів найбільших міст України з чисельністю їх в містах ін­ших країн, то побачимо, що в Парижі вже в XIII ст. було приблизно 100 цехів, Нюрнберзі — 50, Любеку— 50, Відні — 77, у Кракові в середині XVII ст. — до 44. Ця, на перший погляд, величезна різниця в поширеності цехів дещо зменшиться, якщо взяти до уваги співвідно­шення числа цехів по названих містах з кількістю на­селення. Вже говорилося про значно меншу чисельність населення великих міст України порівняно із західно­європейськими. Якщо у Львові 33 цехи припадали на 18 тис. міського населення, то в Парижі 350 цехів при­падали приблизно на 200 тис. населення.

Необхідність захисту православної релігії і україн­ської національності від денаціоналізації та покатоли­чення українського народу викликала до життя пара­лельну цехам організацію ремісників — братства, в яких брали участь й інші категорії населення міст. Як цехи, так і братства чинили опір феодалам, захищаючи інте­реси міських ремісників і купців. На Заході братствами називалися здебільшого ремісничі цехи і купецькі гіль­дії. Історичні джерела називають «цехи, або братства» і в польських містах. Злиття братств і цехів в одне ціле відбувалось і на Україні. Антифеодальне, визволь­не і національне спрямування діяльності українських братств відбивало інтереси молодого українського бюр­герства, що формувалося з ремісничого і торговельного середовища. Свідченням цього є те, що налякана постій­ним втручанням «різних шевців-кравців» Львівського ставропігіального братства в справи епіскопів церковна феодальна верхівка схилилась до унії, шукаючи в ній захисту від «черні». Недарма братства були особливо поширені на Україні в період найбільш напруженої антифеодальної і визвольної боротьби. Невипадковим також е і те, що роль братств у житті міст все меншає протягом XVIII ст. і зовсім занепадає в XIX ст., втра­тивши свій первісний зміст.

Отже, існування братської і цехової організацій в XVII ст. було цілком природним для тих часів, оскільки наявність уже готової ремісничої асоціації сама підка­зувала об’єднання ремісничого і торговельного населен­ня в братства. Близькість же завдань і занять сприяла об’єднанню братств і цехів в одне ціле. У 1660 р. в це­ховій книзі кравців та кушнірів м. Кролівця було зро­блено запис, що кравці і кушніри цеху об’єднуються в кількості 40 чоловік в «кравецьке брацтво». В 1689 р. в Чернігові існувало об’єднання «в цеху і братстві» шаповалів, пивоварів, коцників, панчішників і рукавич­ників.

В 1706 р. в Кам’янці було затверджено магістратом церковне братство з «підмайстрів та челяді» кушнір­ського цеху. Тут же і при шевському цеху існувало святотроїцьке братство. На Волині в містечку Степані братства виникали в середині XVIII ст. з представників тих ремесел, що були об’єднані в цехи ще з початку

XVII ст.

Таким чином, ремісничі корпорації на Україні не були штучним насадженням. Вони мали тут свої завдан­ні: і свої особливості, обумовлені специфікою розвитку країни.

Функціонування цехів по­казує, що, незважаючи на дуже складні умови життя українського народу і в певній мірі зруйнованість на­родного господарства, основа життя міст — ремесло і торгівля — продовжувала існувати.

Можна назвати багато цехів, як тих, що існували тут раніше, так і тих, що виникли після війни, особливо в містах Волині. В м. Ковелі на Волині існувало цехо­ве братство, яке здаївна об’єднувало римарів, сідлярів, столяріїв, токарів, склярів, хутряників, і пасочників (ремінників), канатників і мішечників. На початку 60-х років цех одержав нове підтвердження свого ста­туту

В 1660 — 1663 рр. люстрації Луцького староства зга­дують тутешні цехи, які активно втручаються в обгово­рення міських справ разом з усім поспільством. У Ко­велі цехмистри усіх цехів входили до складу міської ради і брали участь в усіх її рішеннях. В засіданнях міського уряду брали участь цехмистри в Барі і Кам’янці-Подільському.

В цей час помітно зростає чисельність членів окре­мих цехів за рахунок ремісників «чужих» спеціально­стей. Так, в Кам’янці-Подільському деревообробний цех, в якому працювало 72 майстри, об’єднував суміжні спе­ціальності столярів, бондарів, стельмахів, колодіїв. Май­стри лучники, сідлярі і теслярі були об’єднані в спіль­ному цеху в Барі та в гончарному цеху в Сатанові у

XVIII ст.

В 1701 р. кам’янецький суд розглядав скаргу Андрія Вільчека на цехмистра шевського цеху Себастьяна Гіеральського. В скарзі говорилося про те, що цехмистр приймав до цеху кравців і кушнірів для того, щобзбільшити кількість прихильних до нього людей. Зви­чайно, пояснення це не вичерпує питання про причини об’єднання різних ремесел в один цех, хоч цехмистри могли і використовувати наявну ситуацію в цілях збільшення своїх можливостей наживатися за рахунок членів цеху. Можливо, такі об’єднання були викликані наявністю великого числа позацехових ремісників. У цих умовах цехові ремісники повинні були розраховувати не тільки на свої привілеї, а і на свою чисельність.

Про нові риси в розвитку цехів свідчить ухвала кам’янецького магістрату в 1713 р., згідно з якою оштрафо­вано кількох цехмистрів за допущення в їхні цехи ре­місників, що не належали до міської общини.

В зв’язку з цим питанням цікаві дані про розшару­вання селян Галичини в середині XVIII ст. знаходимо в дослідженні В. Ф. Інкіна, де доведено, що ремісники тікали з цехів у села і там продовжували займатися своїм ремеслом без тих обмежень, яких зазнавали в мі­сті. Партачі переманювали до себе підмайстрів, а зали­шені збезлюднені цехи мусили об’єднуватись в один цех. У Самборі, наприклад, в першій половині XVIII ст. бондарі, столяри, токарі, гребінники, стельмахи, сідлярі і колодії об’єднались в один бондарський цех. «Занепад цехової організації, що вичерпала себе, супроводжу­вався ростом сільського промислового виробництва, яке несло в собі здорові зародки капіталістичних відносин… Але консерватизм феодальних інституцій в Речі Поспо­литій гальмував утворення капіталістичної мануфактури і формування буржуазії…».

Переселення ремісників з міст у села спостерігалось не раз в історії різних країн. Цілком можливо, що по­дібне явище мало місце на Правобережній і Лівобе­режній Україні в другій половині XVII ст. Та з’ясуван­ня цього питання вимагає окремого дослідження ста­новища в селах.

В той час, коли на Заході уже розквітало мануфак­турне виробництво, на Україні не міг зберегтися ста­рий цеховий лад в недоторканному вигляді, особливопісля визвольної війни, коли населення ще користува­лося деякими завойованими в боях свободами. Цехові обмеження, які завжди були досить слабкі, тепер ще більше ослабли. Виявилось це в збільшенні членів цеху за рахунок різнорідності їх складу.

В другій половині XVII ст. цехи Правобережжя одержували від польського уряду і власників міст під­твердження уставів, наданих цехам при їх заснуванні. Потрібно відзначити, що ці устави ставали все більш формальними моментами в житті цехових ремісників. Надані окремим цехам при заснуванні в XV—XVI ст., вони продовжували бути зразком для уставів інших по­дібних цехів, що засновувались у XVII ст. Багато уста­вів українських цехів XVII ст. було списано з уставів старих польських цехів. Так, в 60-х роках згаданий ко­вельський цех одержав підтвердження уставу, який був копією, зробленою в свій час з уставу польського цеху м. Каліша. Устав Кам’янецького цеху кравців був мов дві краплі води схожий на такий же ковельський. Ча­си мінялися, а цехові устави залишались одні й ті ж. При всій консервативності феодального життя устави XIV ст. не відбивали потреб і інтересів ремісників XVII ст.

Для нас особливий інтерес мають порушення норм цехових уставів щодо масштабів виробництва і вико­ристання додаткової робочої сили в майстерні цехового ремісника. Записи в книзі кам’янець-подільського цеху бондарів, стельмахів та інших ремісників говорять про численні випадки конфліктів серед ремісників з приводу використання ними додаткової праці найманих реміс­ників або різних порушень цехових правил з метою до­даткового прибутку³. Порушення норм цехових уставів виявлялося в недодержанні давніх вимог щодо форм, розмірів і способів виконання продукції. Як відомо, по цехах зберігались описи «майстерштіків», тобто зразків, за якими кожний ремісник повинен був виготовляти туабо іншу річ. Згідно з такими зразками ремісничі учні підготовляли свої екзаменаційні роботи. Копії названих описів речей, як і статути, могли передаватися з цеху в цех. У Ковелі в 60-х роках XVII ст. разом із цеховим статутам Каліша був вписаний до тройських книг і опис «майстер штіка», яким користувались цехові ре­місники в Каліші і в Ковелі. Цей опис має характерні для феодального ремесла правила, розраховані виключ­но на ручну працю, навик ремісника і точне око. Ре­місник повинен був не тільки виконувати досконало своє завдання, а й вміти відразу на око визначити, скільки і якого матеріалу йому для цього знадобиться. Так, пре­тендент на звання майстра склярського ремесла одер­жував від своїх екзаменаторів 100 різних скелець, з яких він повинен був на око вибрати 50 саме таких, яких вистачило б на багатогранний коробок. Приймаючи ро­боту, майстер повинен був провести шматком матерії по гранях і пересвідчитись, що вони зроблені без жод­ної зазублини.

Учні-«міховщики» повинні були вміти пошити теплі рукавиці так, щоб не було помітно шва ні зовні, ні все­редині, а майстер по дереву повинен був уміти зробити ліхтар з шістьма трояндами і листям «такий же кра­сивий, як і вилитий з міді», та за який би покупці «дали І таляр» При виготовленні ремінного пояса майстер сам повинен був уміти вичинити і пофарбувати потрібну шкіру. Пояс мав бути різнокольоровий, плетений, з за­лізними або мідними окрасами. Коли вчитуєшся в скру­пульозно деталізований опис ремісничих «майстер штіків», стає особливо зрозумілою фраза, якою майстри, відпускаючи своїх учнів по закінченні науки на «всі чо­тири сторони світу», напучували їх: «Маєш вчитися ремесла, доки житимеш».

Та в другій половині XVII ст. не всі цехові ремісни­ки дотримувались в своїй роботі старих зразків. Вироби мануфактури, що проникали на Україну з-за кордону, не могли не ламати старих навиків у роботі і старих зразків продукції. Партачі першими вносили удосконалення в процеси виробництва і міняли вигляд продукції відповідно до смаків і потреб часу. Порушувались норми поведінки членів цеху. Нерідко учні залишали майстерні своїх майстрів до закінчення строку навчання, передба­ченого цеховими правилами, і тікали до партачів, на село, в інші цехи. Не стало й тієї дисципліни, якою характеризувалося життя цеху раніше. Документи лу­бенського магістрату свідчать про те, що зростала кіль­кість партачів. Партачі сварилися через «челядників», а цехові челядники нерідко працювали на стороні на замовлення і на ринок. Підмайстри і майстри свари­лися і судилися з своїми цехмистрами. Учні і підмай­стри тепер не дорожили своїм місцем в цеху, як раніше. Вони, як говориться в тогочасних документах, стали більш свавільними. З другого боку, майстри затягува­ли строк навчання, щоб використовувати учнів як без­платну робочу силу. Отже, є підстави гадати, що на Правобережжі після визвольної війни відбувалась бо­ротьба нових форм виробництва з старими цеховими.

Збільшення числа партачів само по собі ще не було новим моментом. Чисельність позацехових ремісників помітно зростала уже в XVI ст. Як відомо, партачів було багато на Україні з самого початку існування це­хів. Важливо визначити інше, а саме: коли цехи почали здавати позиції монополістів в тих або інших галузях ремесла або коли мало місце порушення цехових обмежень самими членами цехів.

Зрозуміло, що в основі порушень цехової організації лежав дальший розвиток продуктивних сил в країні.

Занепаду цехів сприяв також і вплив тих країн, які стояли на вищому рівні соціально-економічного розвит­ку. Відомо, що на Україну проникали окремі нові спе­ціальності і нові способи виготовлення ремісничої про­дукції. Так, наприклад, серед українських ремісниківджерела називають кордибанників. Кордованом, або кордибаном, називалася козяча шкіра, виготовлена особливим способом вперше в іспанському місті Кордо­ві. Якщо спосіб виготовлення кордибану міг проник­нути на Україну і поширитись тут, то так само могли проникати й інші форми організації ремесла і навики праці ремісників, а разом з ними і переконання в тому, що цехова організація не є чимсь непорушним і обо­в’язковим для всіх часів. Розвиток товарно-грошових відносин був причиною того, що тепер нецеховому ре­місникові, більш рухливому та ініціативному, було ча­сом легше збути свою продукцію, ніж цеховому. В цих умовах за цехами в основному залишилась функція захисту прав ремісників від зазіхань феодалів. У зв’яз­ку з цим знаходиться і ще одне пояснення об’єднання на Україні в цехи найрізноманітніших ремесел. Обме­жуючи дедалі зростаючу ініціативу ремісника, цех, однак, був потрібний як організація, що допомагала йому вистояти в боротьбі з феодалом. В результаті відбувалась відповідна деформація цехових порядків.

Обов’язки цехових ремісників нерідко були настіль­ки обтяжливими, що останні намагалися вийти з цеху. Широкої практики набув перехід ремісників під юрис­дикцію духовенства і шляхти на умовах більш вигід­них, ніж були в цехах. Ця практика згубно відбивалась на становищі і без того ослабілих цехів. У люстрації Луцького староства 1660—1663 рр. була записана скарга «бурмистрів з райцями, цехмистрами і поспіль­ством» на те, що на ринку і на вулицях міста з’явилося багато «домів і дворів» міщан і різних ремісників, які «шинки і ремесла різні роблять», а податків жодних не дають, чим шкодять місту і цехам.

Окремо подали скаргу луцькі цехові кушніри і кравці на місцевих торгових людей, які шкодили цехам тор­гівлею кушнірськими і кравецькими виробами, а також на ремісників, що ховалися під чужою юрисдикцією від цехових повинностей. Аналогічну скаргу подали і різни­ки. Та даремно скаржились цехові ремісники, посилаю­чись на права і привілеї, надані їм ще у XVI ст. при заснуванні цехів.

У 1659 р. в Кам’янці війт польського магістрату Томаш Воєводка був обвинувачений міщанами в тому, що він переховував у себе ремісників-партачів. Оскільки Воєводка мав свої солодовні і винниці, цілком можливо, що партачі працювали у нього згідно з договором. Про характер діяльності самого Воєводки говорить передача ним в оренду євреям своїх будинків під синагоги і видача за хабар дозволу на заснування аптек на ринку. Зро­зуміло, що багатство і вдача дозволяли легко здійсню­вати вигідну йому опіку над партачами.

Скарги на прийняття під високу протекцію партачів подавали представники уряду і ремісники, що об’єдну­вались в цеху теслярів, малярів, різників та шевців. Луцькі шевці даремно підтверджували своє виняткове право займатись шевством аж дев’ятьма привілеями. Перестали підлягати загальним цеховим правилам чле­ни рибальського цеху.

Порушення цехових норм життя приводило до су­перечок і боротьби між цехами. Прикладом такої бо­ротьби є справа львівських малярів і сідлярів. У 1682 р. малярі подали скаргу на сідлярів, в якій розповідали, що сідлярі, найнявши підмайстрів малярського ремесла, доручали їм розмальовувати сідла і таким чином самі вчились цій справі. В результаті сідлярі хоч і «не навчи­лись малювати як слід, але робили це на згубу ху­дожників». «Якщо дозволити їм і надалі так чинити, то нащо ж тоді привілеї малярам дано?» — запитували ма­лярі. «Нехай кожний робить своє ремесло, — говорили вони, — а не так, як по менших містах, де цехів немає і кожний може два ремесла робити».

Цей приклад, хоч і взятий з історії міста, яке не входить в досліджувану нами територію, є дуже харак­терним для життя ремісників того часу взагалі. Скарги не врятували львівський цех малярів, його розхитала підривна діяльність партачів, «втікачів і недоуків», які не бажали дотримуватись цехових правил, продукували «пагані картини» і, «бігаючи з ними по вулицях» або обходячи менші міста і села, продавали по низьких ці­нах. Погіршення якості картин справді могло мати місце; воно було викликане бажанням ремісників більше зробити і продати, а оскільки у великому місті люди краще розумілися на мистецтві, то вони розносили свої твори по менших містах і селах. Внаслідок дезорганіза­ції цехового порядку цехова скринька з документами і грошима опустіла і «знаходилась в заставі». В зв’язку з цим хитрий партач, обвинувачений цеховими майстра­ми, говорив на своє виправдання, що цех малярів не справжній, бо не має належних документів. Поступово художники, не витримавши конкуренції партачів і змен­шення попиту на їх картини в місті, можливо, в зв’язку з високими цінами, почали тікати з цеху. У XVIII ст. вени навіть самі уже виступають проти цеху і від­стоюють «свободу творчості». Цех перестав існувати в 1780 р. В першій половині XVII ст. у Львові «розпав­ся» збірний цех ковалів, слюсарів, мечників, котлярів, панцирників, бляхарів, ливарників, ножівників, дротярів, голкарів та різних інших ремісників. Цікаво, що ремісники, які виробляли голки і ножі, виходячи з цеху, виправдовувались тим, що в цеху їм доводилось відігра­вати другорядну роль. Зрозуміло, що якби ситуація для роботи поза цехом для названих ремісників була гірша, вони б з цеху не вийшли. Найбільш переконливо про розхитування цехового ладу в Речі Посполитій го­ворять сеймові ухвали та королівські універсали, спря­мовані проти партачів. Виявляється, що партачі підри­вали силу навіть найбільш старих цехів в Речі Посполитій, зокрема краківських.

Цехові устої підривала і широко розвинута ярмарко­ва торгівля, що не вкладалася в рамки цехової регламентації. Цехова система взагалі «не витримувала на­тиску ярмаркової стихії».