Основою розвитку міст, промисловості і торгівлі є поділ праці, рівень якого є рівнем розвитку економічного життя країни. Другий великий суспільний поділ праці — відокремлення ремісничої і торговельної діяльності від землеробської привів до виникнення феодальних міст як ремісничо-торговельних центрів. Розпочавшись десь в глибині віків, цей процес весь час зміцнювався.
Недослідженість цих питань породжує у істориків сумнів у тому, що українські міста XVII ст. були справжніми центрами ремесла і торгівлі. Початок цих сумнівів заклали представники польської історіографії. О. Яблоновський свідомо применшував значення міст Східної України як економічних і культурних центрів. КонцепціяО. Яблоновського зводиться до того, що міста України до часу, як вони опинились під владою Польщі, мало чим відрізнялися від сіл. В них майже не розвивалась торгівля і промисловість. Всюди сільськогосподарське, уходницьке населення переважало над справжнім міським. Лише після Люблінської унії, на думку Яблоновського, починає мінятися в цьому відношенні обличчя міст. Без зовнішньої допомоги «польської стихії» міста на Україні не справилися б із своїм завданням. На початку XVII ст., згідно з Яблоновським, українські міста не були ще «вогнищами ремесла і торгівлі» і мали землеробський характер. Це твердження Яблоновського цілком відповідало його ж висновкам про надзвичайно малу заселеність України і особливо Київського воєводства. Справді, якщо взяти до уваги теоретичне положення про те, що важливою умовою для поділу праці між містом і селом є певна чисельність і густота населення в країні, то доведеться визнати, що цей поділ і процес виникнення міст, згідно з даними Яблоновського, були б неможливі. Нам уже відомо, що одне місто припадало приблизно на 20 сіл. Загальна густота поселень дорівнювала одному поселенню на 38 км. Якщо вірити твердженню Яблоновського, що ніби на Україні на початку XVII ст. на 1 кв. км припадало не більше 4 осіб, а на Київщині — не більше 1,5 особи, то на кожне з відомих нам поселень припадатиме не більше 30 жителів.
Які ж могли бути міста при таких умовах?
Адже міста, крім всього іншого, являють собою осередки концентрації населення. Більш-менш значні міста не могли існувати при такому безлюдді. І Яблоновський оголосив їх «землеробськими». Визначення «землеробські міста» щодо окремих феодальних міст є дуже неточним з наукової точки зору. Справа в тому, що феодальні міста всі були в значній мірі землеробськими. Лише з народженням капіталізму міста починають поступово втрачати аграрніриси. Середньовічне ж місто не могло існувати без своїх городів, пасовиськ, сіножатей, лісів і полів. Інша справа, що українським містам заняття землеробством було властиве в більшій мірі, ніж багатьом містам економічно сильніших країн. Але вони також становили по відношенню до сіл осередки ремесла і торгівлі, бо як би слабо не були розвинуті в них останні. Незаперечним свідченням того є привілеї на ярмарки і торги, які надавалися разом з грамотою на заснування міста.
Отже, наявність землеробства не означає сама по собі ні відсталості міста, ні відсутності розвинутої для тих часів промисловості. Важливо правильно зрозуміти, якою могла бути в ті часи промисловість. Середньовічна салотопня або свічкарня мали тоді не менше значення, ніж сьогодні великий парафіновий завод, а залізна рудня, що працювала на болотяній руді і давала на рік щонайбільш 400 — 500 пудів крихкого заліза, принесла з собою цілий переворот у техніці, який на тому етапі означав в історичному плані не менше, ніж винахід сучасної доменної печі. Що ж до землеробства городян, то, як справедливо відзначає О. І. Баранович,воно було і в значних промислових центрах Західної Європи, але навіть при переважанні «сільської атмосфери» ці міста були центрами ремесла і торгівлі.
Навіть якщо в місті нараховувалося 10 — 20 родин, заняттям яких були ремесло і торгівля, то по відношенню до села, що як правило не мало такої кількості людей, зайнятих ремісничо-торговельною діяльністю, місто було центром ремесла і торгівлі. До того ж місто тоді ставало справді містом, коли виникав обмін між містом і селом.
Перші поселення ремісників спочатку майже не відрізнялись від сільських, їх продукція, як і раніше в селі, не мала на меті ринок. Ремісничо-торговельне поселення стає містом в соціально-економічному відношенні лише тоді, коли між ним і селом виникає товарообмін. «Суспільний поділ праці, що намітився з самого початку втеч селян з-під влади сеньйорів, став фактом. Виникли молоді міста. Єдина сфера суспільного виробництва розкололася на дві сфери—аграрну і промислову. Виготовлені продукти стали товарами» Не маючи в своєму розпорядженні таких відомостей, які б дозволили з’ясувати в більш-менш значній частині міста процентне відношення між промислово-торговельним і сільськогосподарським населенням, ми, однак, маємо деякі можливості визначити загальний рівень розвитку міської промисловості і торгівлі. Щодо обміну між містом і селом, то важливу роль відіграє визначення рівня розвитку ярмаркової торгівлі, яка на Україні в XVII ст. була дуже розвинена.
Відсутність скільки-небудь систематичних даних про чисельність ремісничого і торговельного населення по містах України змушує використовувати відомості найрізноманітнішого походження і характеру. Часом підставою визначення занять жителів міста служать їх прізвища, оскільки в ті часи прізвища ремісників, або купців утворювались від назви їх занять.
Таким чином, навіть за неповними даними, понад 25% жителів міст становило ремісничо-торговельне населення. По окремих містах цей відсоток був вищий. В Луцьку, згідно з люстрацією 1635 p., було 200 ремісників, у 1577 р. в Старокостянтинові— 120, в 1577 р. в Острозі — 138. Отже, в цілому ремісничо-торговельного населення в містах Волині було щонайменше 35 — 40%.
Подібну картину дають джерела і в містах Поділля. В люстрації королівських маєтків на Поділлі за 1665 р. зазначено, що в м. Смотричі від колишніх 90 димів лишилось а результаті розорення тільки 50 димів, з яких 6 належало мельникам на двох млинах. Кількість торгових і ремісничих людей становила, очевидно, не менше 20 — 25% населення міста.
Число димів, яке називають податкові документи, як уже говорилось, часто є умовним, але оскільки в таких випадкам умовним е і число димів ремісників та купців, вони дають уявлення про співвідношення ремісничо-торговельного населення і всього населення міст, зайнятим в торгівлі, що становило 28%.
У містах правобережної частини Київського воєводства люстрації і подимні реєстри першої половиниXVII ст. дають таку картину: в м. Овручі в 1571 р. було оподатковано 30 ремісників, у Києві —71, в Любечі — 30, в галицькому місті Рогатині в 1589 р. тільки одних пекарів було 60 чоловік, в Сокалі — 23, в м. Потиличі в 1578 р., крім інших ремісників, було 50 гончарів. У Фастові в 1628 р. податок сплатили 34 ремісники, у Білій Церкві в 1641 р,— 277 ремісників і 100 єврейських родин, яких також слід зарахувати до населення міського типу. Таким чином, в Білій Церкві, яка, згідно з податковими документами, налічувала 1 тис. сімей, лише одні ремісники і єврейське населення, зайняте в основному в торгівлі і всяких грошових операціях, без решти торговельного населення становили 37% жителів міста.
Про зменшення проценту ремісників і торгових людей в містах правобережної Київщини після війни відомостей немає. За неповними даними в містечку Іванкові в 1683 р. з 71 родини 29 займались ремісничою і торговельною діяльністю, тобто 40% зазначених родин містечка. В м. Коростишеві в 1665 р. серед 64 пограбованих шляхетською хоругвою родин налічувалось 27 родин ремісників різних спеціальностей, тобто 42%Можливо, що в Коростишеві жило ще багато різного люду, зв’язаного з ремеслом і торгівлею, не зазначеного у списку пограбованих. Безперечно, що там було багато бідноти, зайнятої в ремеслі і торгівлі, — підмайстри, учні, чорнороби, у яких або не було чого брати, або їх не вважали навіть за потрібне згадувати серед заможних міщан. В цьому ж м. Коростишеві в 1678 р. підчас поділу міста між його власниками було записано чомусь тільки 56 прізвищ міщан, з них 31 віднесене до людей, зайнятих в ремеслі і торгівлі, тобто понад 50%.
Свідченням того, що правобережні міста як промислово-торговельні центри продовжували функціонувати, незважаючи на дуже трудні умови, може бути справа 1685 р. про пограбування норинських міщан шляхетською хоругвою, що стояла в місті 33 тижні. Крім грошей, продуктів і різних речей, шляхта забрала у міщан значну кількість їх ремісничих товарів, а також експлуатувала ремісничу «челядь», тобто підмайстрів, і, можливо, найманих робочих. Згідно з заявою, у орендаря міста і власника винокурні «товариші» хоругви забрали і попсували винокурні казани, а його челядь змусили працювати на себе, завдавши йому збитків на 150 злотих. У іншого міщанина — власника броварні шляхта змусила челядь варити пиво і возити з лісу дрова, завдавши йому збитків на 200 злотих. Місцевому ювеліру хоругвяна шляхта не заплатила за взятий товар 232 злотих, двом крамарям за чоботи і різне «коріння» — 140 злотих. У одного .з винників вона мобілізувала на свої потреби «винницю разом з винником і дровами». Збитки, включаючи і попсоване начиння, визначено в 300 злотих. Чинбарю за 28 вичинених шкір шляхта не заплатила 30 злотих, Прокопу-рибалці за роботу — 115 злотих, ковалеві — 100 злотих; у міщанина Кушніра було забрано 40 злотих, 10 возів сіна, вепря, а самого Кушніра примушено без оплати виконувати всю зиму на хоругов «кравецьку роботу». У рудника під Норинськом було забрано залізо, 200 кварт горілки та інші різні речі. Шляхта назбирала незаконного возового під час торгів 1200 злотих і примусила міщан разом з навколишніми селянами виготовити горілки на 900 злотих — величезну як на той час суму. Звичайно, ремісники могли перебільшувати свої збитки, але в певних межах, бо занадто велике перебільшення могло б викликати недовіру до їх скарг. Перераховані міщани-ремісники і власники промислів становили заможну частину норинських жителів. Там жили і менш заможні ремісники і торгові люди, які в даний список не потрапили. Збитки міщан, вирахувані в заяві в злотих, самі по собі говорять про поширеність грошових відносин і про виробництво товарів.
На Лівобережній Україні, наприклад, на Полтавщині, у 1631 р. 44% міського населення було зв’язано з промислами і ремеслом.
За другу половину XVII ст. найбільш повні відомості дають переписні книги 1666 р. На підставі матеріалів цього перепису В. Романовський прийшов до висновку, що з 65 міст, опис яких зберігся в документах, 36 можна вважати «справжніми містами», бо в них «помітна частина населення» займалась ремеслами або торгівлею. Романовський вважає справжніми містами, тобто торговельно-ремісннчнми центрами, такі: Батурин, Баришівку, Бориспіль, Борзну, Березну, Басань, Бобровицю, Варву, Воронків, Гоголів, Жигимонтів, Золотоношу, Ічню, Київ, Кобижчу, Козелець, Конотоп, Кролевець, Носівку, Ніжин, Нові Млини, Остер, Остап’є, Почеп, Глинськ, Прилуки, Переяслав, Стародуб, Сосницю, Срібний, Чернуху, Пирятин, Погар, Лубни, Миргород. Необхідно зазначити, що «помітною частиною» промислово-торговельного населення В. О. Романовський часто вважає фактично переважаючу частину. Так, за його підрахунками ремісники і торгові люди становили в Стародубі — 60%, Києві — 43%, Ніжині — 37,5%, Батурині — 45%, Острі — 65%, Козельці — 29%, Соснині — 29%, Нових Млинах — 40%, Переяславі — 73%.
36 міст, названих В. О. Романовським, — це найбільші, але далеко не всі «справжні міста». Так, хоч Чернігів і не названий тут, є підстави думати, що в ньому також було чимало ремісників і купців. Під час розгляду однієї справи в 1650 р. виявилась причетність до неї одночасно 33 чернігівських ремісників, що свідчить про наявність значного числа ремісників у місті.
В. О. Романовський підрахував, що в зазначених найбільших містах Лівобережної України в 1666 р., згідно з переписними книгами, в середньому було не менше 34% промислово-торговельного населення
Траплялись і такі міста, в яких населення землеробством зовсім або майже не займалось через відсутність землі. В м. Олишівці на р. Смолянці, заснованій ще на початку століття одночасно з Козельцем і Мрином, на грунті, мало придатному для хліборобства, населення з самого початку зайнялось переважно ремеслом, промислами і торгівлею.
За даними В. О. Романовського, 36 міст з 65, тобто 55,4%, були справжніми містами. Якщо припустити, що подібна картина мала місце не тільки на Лівобережжі і процент справжніх міст поширити на всю досліджувану нами територію, то з 756 міст 419 будуть містами у вищезазначеному розумінні. Цифра, безумовно, разюча, але небезпідставна. Можна навести ще чимало прикладів досить високого проценту ремісничо-торговельного населення в містах як Правобережжя, так і Лівобережжя в XVII ст. Проте залишається ще велика кількість міст, про які ми або нічого не знаємо в цьому плані, або ремісничо-торговельний елемент в них не становив скільки-небудь помітної кількості. З приводу цих міст слід відзначити, що більшість з них не могла займатись тільки землеробством. Важко собі уявити кілька десятків міст зі значним процентом ремісничо-торговельного населення у вигляді окремих оазисів серед маси чисто землеробських міст.
Наявність у місті постійного ринку або кількох ринкових днів на тиждень та періодичні ярмарки також свідчать про міський товарний, а не сільський, натуральний, характер життя. Не можна забувати і того факту, що відсутність феодального визиску в тій мірі, в якій це мало місце на селі, також не могли сприяти росту товарно-грошових відносин в місті. Вона надавалайому більше можливостей для міського, а не сільського способу життя, полегшувала розвиток в ньому ремесла ї торгівлі.
Дослідники міст Західної Європи багато уваги приділяли містам-фортецям, замкам і питанню їх переростання в міста — торговельно-промислові центри. Потрібно зазначити, що дослідити сьогодні питання, чи були і скільки було міст-замків на Україні XVII ст., дуже важко. Незаперечним є лише те, що більшість відомих нам описів міст свідчить про наявність в них укріплень. Замки існували, як правило, в містах — резиденціях королівського і магнатського урядів, причому міста, які мали замки, являли собою і найбільші торговельно-промислові центри. Найбільш часто історичні джерела згадують замки Поділля, бо тут їх було більше, ніж по інших воєводствах. Відомо також, що подільські міста з замками і «замочками», а саме: Кам’янець-Подільський, Бар, Язловець, Жванець, МогилівПодільський, Новий Костянтинів, Уланів, Сатанів, Стуїдениця, Скала, Проокурів, Меджибіж, Бедрихів, Смотрич, Городок (на р. Смотрич), Гусятин, Летичів, Хмільник та інші — були не тільки містами-фортецями, а й торговельно-промисловими центрами.
Залишити коментар