Міста ХVII ст. на українських землях як осередки промисловості і торгівлі

Міста ХVII ст. на українських землях як осередки промисловості і торгівлі

Вигляд Києва середини XVII ст.
image-1133

Вигляд Києва середини XVII ст.

Основою розвитку міст, промисловості і торгівлі є поділ праці, рівень якого є рівнем розвитку економічного життя країни. Другий великий суспільний поділ праці — відокремлення ремісничої і торговельної діяльності від землеробської привів до виникнення феодальних міст як ремісничо-торговельних центрів. Розпочавшись десь в глибині віків, цей процес весь час зміцнювався.

Недослідженість цих питань породжує у істориків сумнів у тому, що українські міста XVII ст. були справ­жніми центрами ремесла і торгівлі. Початок цих сумні­вів заклали представники польської історіографії. О. Яблоновський свідомо применшував значення міст Східної України як економічних і культурних центрів. КонцепціяО. Яблоновського зводиться до того, що міста України до часу, як вони опинились під владою Польщі, мало чим відрізнялися від сіл. В них майже не розвивалась торгівля і промисловість. Всюди сільськогосподарське, уходницьке населення переважало над справжнім місь­ким. Лише після Люблінської унії, на думку Яблоновського, починає мінятися в цьому відношенні обличчя міст. Без зовнішньої допомоги «польської стихії» міста на Україні не справилися б із своїм завданням. На по­чатку XVII ст., згідно з Яблоновським, українські міста не були ще «вогнищами ремесла і торгівлі» і мали зем­леробський характер. Це твердження Яблоновського цілком відповідало його ж висновкам про надзвичайно малу заселеність України і особливо Київського воєвод­ства. Справді, якщо взяти до уваги теоретичне положен­ня про те, що важливою умовою для поділу праці між містом і селом є певна чисельність і густота населення в країні, то доведеться визнати, що цей поділ і процес виникнення міст, згідно з даними Яблоновського, були б неможливі. Нам уже відомо, що одне місто припадало приблизно на 20 сіл. Загальна густота поселень дорівнювала одному поселенню на 38 км. Якщо віри­ти твердженню Яблоновського, що ніби на Україні на по­чатку XVII ст. на 1 кв. км припадало не більше 4 осіб, а на Київщині — не більше 1,5 особи, то на кожне з ві­домих нам поселень припадатиме не більше 30 жителів.

Які ж могли бути міста при таких умовах?

Адже міста, крім всього іншого, являють собою осередки концентра­ції населення. Більш-менш значні міста не могли існу­вати при такому безлюдді. І Яблоновський оголосив їх «землеробськими». Визначення «землеробські міста» що­до окремих феодальних міст є дуже неточним з наукової точки зору. Справа в тому, що феодальні міста всі були в значній мірі землеробськими. Лише з народженням капі­талізму міста починають поступово втрачати аграрніриси. Середньовічне ж місто не могло існувати без своїх городів, пасовиськ, сіножатей, лісів і полів. Інша справа, що українським містам заняття землеробством було властиве в більшій мірі, ніж багатьом містам еко­номічно сильніших країн. Але вони також становили по відношенню до сіл осередки ремесла і торгівлі, бо як би слабо не були розвинуті в них останні. Незаперечним свідченням того є привілеї на ярмарки і торги, які надавалися разом з грамотою на заснування міста.

Отже, наявність землеробства не означає сама по собі ні відсталості міста, ні відсутності розвинутої для тих часів промисловості. Важливо правильно зрозуміти, якою могла бути в ті часи промисловість. Середньовічна салотопня або свічкарня мали тоді не менше значення, ніж сьогодні великий парафіновий завод, а залізна рудня, що працювала на болотяній руді і давала на рік щонайбільш 400 — 500 пудів крихкого заліза, принесла з собою цілий переворот у техніці, який на тому етапі означав в історичному плані не менше, ніж винахід су­часної доменної печі. Що ж до землеробства городян, то, як справедливо відзначає О. І. Баранович,воно було і в значних промислових центрах Західної Європи, але навіть при переважанні «сільської атмосфери» ці міста були центрами ремесла і торгівлі.

Навіть якщо в місті нараховувалося 10 — 20 родин, заняттям яких були ремесло і торгівля, то по відношен­ню до села, що як правило не мало такої кількості лю­дей, зайнятих ремісничо-торговельною діяльністю, місто було центром ремесла і торгівлі. До того ж місто тоді ставало справді містом, коли виникав обмін між містом і селом.

Ярмарок
image-1134

Ярмарок

Перші поселен­ня ремісників спочатку майже не відрізнялись від сільських, їх продукція, як і раніше в селі, не мала на меті ринок. Ремісничо-торговельне поселення стає містом в соціально-економічному відношенні лише тоді, коли між ним і селом виникає товарообмін. «Суспільний поділ праці, що намітився з самого початку втеч селян з-під влади сеньйорів, став фактом. Виникли молоді міста. Єдина сфера суспільно­го виробництва розкололася на дві сфери—аграрну і промислову. Виготовлені продукти стали товарами» Не маючи в своєму розпорядженні таких відомостей, які б дозволили з’ясувати в більш-менш значній частині міста процентне відношення між промислово-торговель­ним і сільськогосподарським населенням, ми, однак, маємо деякі можливості визначити загальний рівень розвитку міської промисловості і торгівлі. Щодо обміну між містом і селом, то важливу роль відіграє визначен­ня рівня розвитку ярмаркової торгівлі, яка на Україні в XVII ст. була дуже розвинена.

Відсутність скільки-небудь систематичних даних про чисельність ремісничого і торговельного населення по містах України змушує використовувати відомості найрізноманітнішого походження і характеру. Часом під­ставою визначення занять жителів міста служать їх прізвища, оскільки в ті часи прізвища ремісників, або купців утворювались від назви їх занять.

Таким чином, навіть за неповними даними, понад 25% жителів міст становило ремісничо-торговельне на­селення. По окремих містах цей відсоток був вищий. В Луцьку, згідно з люстрацією 1635 p., було 200 ремісників, у 1577 р. в Старокостянтинові— 120, в 1577 р. в Острозі — 138. Отже, в цілому ремісничо-торговельного населення в містах Волині було щонайменше 35 — 40%.

Подібну картину дають джерела і в містах Поділля. В люстрації королівських маєтків на Поділлі за 1665 р. зазначено, що в м. Смотричі від колишніх 90 димів лишилось а результаті розорення тільки 50 ди­мів, з яких 6 належало мельникам на двох млинах. Кількість торгових і ремісничих людей становила, очевидно, не менше 20 — 25% населення міста.

Число димів, яке називають податкові документи, як уже говорилось, часто є умовним, але оскільки в таких випадкам умовним е і число димів ремісників та купців, вони дають уявлення про спів­відношення ремісничо-торговельного населення і всього населення міст, зайнятим в торгівлі, що станови­ло 28%.

У містах правобережної частини Київського воєводства люстрації і подимні реєстри першої половиниXVII         ст. дають таку картину: в м. Овручі в 1571 р. було оподатковано 30 ремісників, у Києві —71, в Любечі — 30, в галицькому місті Рогатині в 1589 р. тільки одних пекарів було 60 чоловік, в Сокалі — 23, в м. Потиличі в 1578 р., крім інших ремісників, було 50 гончарів. У Фастові в 1628 р. податок сплатили 34 ремісники, у Білій Церкві в 1641 р,— 277 ремісників і 100 єврей­ських родин, яких також слід зарахувати до населення міського типу. Таким чином, в Білій Церкві, яка, згідно з податковими документами, налічувала 1 тис. сімей, лише одні ремісники і єврейське населення, зайняте в основному в торгівлі і всяких грошових операціях, без решти торговельного населення становили 37% жителів міста.

Про зменшення проценту ремісників і торгових людей в містах правобережної Київщини після війни відо­мостей немає. За неповними даними в містечку Іванкові в 1683 р. з 71 родини 29 займались ремісничою і торго­вельною діяльністю, тобто 40% зазначених родин мі­стечка. В м. Коростишеві в 1665 р. серед 64 погра­бованих шляхетською хоругвою родин налічувалось 27 родин ремісників різних спеціальностей, тобто 42%Можливо, що в Коростишеві жило ще багато різного люду, зв’язаного з ремеслом і торгівлею, не зазначеного у списку пограбованих. Безперечно, що там було багато бідноти, зайнятої в ремеслі і торгівлі, — підмайстри, учні, чорнороби, у яких або не було чого брати, або їх не вважали навіть за потрібне згадувати серед за­можних міщан. В цьому ж м. Коростишеві в 1678 р. підчас поділу міста між його власниками було записано чомусь тільки 56 прізвищ міщан, з них 31 віднесене до людей, зайнятих в ремеслі і торгівлі, тобто понад 50%.

Свідченням того, що правобережні міста як промисло­во-торговельні центри продовжували функціонувати, не­зважаючи на дуже трудні умови, може бути справа 1685 р. про пограбування норинських міщан шляхет­ською хоругвою, що стояла в місті 33 тижні. Крім гро­шей, продуктів і різних речей, шляхта забрала у міщан значну кількість їх ремісничих товарів, а також експлуатувала ремісничу «челядь», тобто підмайстрів, і, мо­жливо, найманих робочих. Згідно з заявою, у орендаря міста і власника винокурні «товариші» хоругви забрали і попсували винокурні казани, а його челядь змусили працювати на себе, завдавши йому збитків на 150 зло­тих. У іншого міщанина — власника броварні шляхта зму­сила челядь варити пиво і возити з лісу дрова, завдавши йому збитків на 200 злотих. Місцевому ювеліру хоругвяна шляхта не заплатила за взятий товар 232 злотих, двом крамарям за чоботи і різне «коріння» — 140 злотих. У одного .з винників вона мобілізувала на свої потреби «винницю разом з винником і дровами». Збитки, вклю­чаючи і попсоване начиння, визначено в 300 злотих. Чинбарю за 28 вичинених шкір шляхта не заплатила 30 злотих, Прокопу-рибалці за роботу — 115 злотих, кова­леві — 100 злотих; у міщанина Кушніра було забрано 40 злотих, 10 возів сіна, вепря, а самого Кушніра при­мушено без оплати виконувати всю зиму на хоругов «кравецьку роботу». У рудника під Норинськом було забрано залізо, 200 кварт горілки та інші різні речі. Шляхта назбирала незаконного возового під час торгів 1200 злотих і примусила міщан разом з навколишніми селянами виготовити горілки на 900 злотих — величезну як на той час суму. Звичайно, ремісники могли пере­більшувати свої збитки, але в певних межах, бо занадто велике перебільшення могло б викликати недовіру до їх скарг. Перераховані міщани-ремісники і власники про­мислів становили заможну частину норинських жителів. Там жили і менш заможні ремісники і торгові люди, які в даний список не потрапили. Збитки міщан, вирахувані в заяві в злотих, самі по собі говорять про поширеність грошових відносин і про виробництво товарів.

На Лівобережній Україні, наприклад, на Полтавщині, у 1631 р. 44% міського населення було зв’язано з промислами і ремеслом.

За другу половину XVII ст. найбільш повні відомості дають переписні книги 1666 р. На підставі матеріалів цього перепису В. Романовський прийшов до висновку, що з 65 міст, опис яких зберігся в документах, 36 можна вважати «справжніми містами», бо в них «помітна ча­стина населення» займалась ремеслами або торгівлею. Романовський вважає справжніми містами, тобто торговельно-ремісннчнми центрами, такі: Батурин, Баришівку, Бориспіль, Борзну, Березну, Басань, Бобровицю, Варву, Воронків, Гоголів, Жигимонтів, Золотоношу, Ічню, Київ, Кобижчу, Козелець, Конотоп, Кролевець, Носівку, Ніжин, Нові Млини, Остер, Остап’є, Почеп, Глинськ, Прилуки, Переяслав, Стародуб, Сосницю, Срібний, Чер­нуху, Пирятин, Погар, Лубни, Миргород. Необхідно за­значити, що «помітною частиною» промислово-торговель­ного населення В. О. Романовський часто вважає фактично переважаючу частину. Так, за його підрахунками ремісники і торгові люди становили в Стародубі — 60%, Києві — 43%, Ніжині — 37,5%, Батурині — 45%, Острі — 65%, Козельці — 29%, Соснині — 29%, Нових Млинах — 40%, Переяславі — 73%.

36 міст, названих В. О. Романовським, — це найбіль­ші, але далеко не всі «справжні міста». Так, хоч Чернігів і не названий тут, є підстави думати, що в ньому також було чимало ремісників і купців. Під час розгляду од­нієї справи в 1650 р. виявилась причетність до неї одно­часно 33 чернігівських ремісників, що свідчить про наяв­ність значного числа ремісників у місті.

В. О. Романовський підрахував, що в зазначених найбільших містах Лівобережної України в 1666 р., згідно з переписними книгами, в середньому було не менше 34% промислово-торговельного населення

Траплялись і такі міста, в яких населення землероб­ством зовсім або майже не займалось через відсутність землі. В м. Олишівці на р. Смолянці, заснованій ще на початку століття одночасно з Козельцем і Мрином, на грунті, мало придатному для хліборобства, населення з самого початку зайнялось переважно ремеслом, про­мислами і торгівлею.

За даними В. О. Романовського, 36 міст з 65, тобто 55,4%, були справжніми містами. Якщо припустити, що подібна картина мала місце не тільки на Лівобережжі і процент справжніх міст поширити на всю досліджува­ну нами територію, то з 756 міст 419 будуть містами у вищезазначеному розумінні. Цифра, безумовно, разюча, але небезпідставна. Можна навести ще чимало прикла­дів досить високого проценту ремісничо-торговельного населення в містах як Правобережжя, так і Лівобережжя в XVII ст. Проте залишається ще велика кількість міст, про які ми або нічого не знаємо в цьому плані, або ремісничо-торговельний елемент в них не становив скільки-небудь помітної кількості. З приводу цих міст слід відзначити, що більшість з них не могла займа­тись тільки землеробством. Важко собі уявити кілька десятків міст зі значним процентом ремісничо-торго­вельного населення у вигляді окремих оазисів серед ма­си чисто землеробських міст.

Наявність у місті постійного ринку або кількох рин­кових днів на тиждень та періодичні ярмарки також свідчать про міський товарний, а не сільський, нату­ральний, характер життя. Не можна забувати і того факту, що відсутність феодального визиску в тій мірі, в якій це мало місце на селі, також не могли сприяти росту товарно-грошових відносин в місті. Вона надавалайому більше можливостей для міського, а не сільського способу життя, полегшувала розвиток в ньому ремесла ї торгівлі.

Дослідники міст Західної Європи багато уваги при­діляли містам-фортецям, замкам і питанню їх переро­стання в міста — торговельно-промислові центри. По­трібно зазначити, що дослідити сьогодні питання, чи були і скільки було міст-замків на Україні XVII ст., дуже важко. Незаперечним є лише те, що більшість ві­домих нам описів міст свідчить про наявність в них укріплень. Замки існували, як правило, в містах — резиденціях королівського і магнатського урядів, причому міста, які мали замки, являли собою і найбільші тор­говельно-промислові центри. Найбільш часто історичні джерела згадують замки Поділля, бо тут їх було біль­ше, ніж по інших воєводствах. Відомо також, що по­дільські міста з замками і «замочками», а саме: Кам’янець-Подільський, Бар, Язловець, Жванець, МогилівПодільський, Новий Костянтинів, Уланів, Сатанів, Стуїдениця, Скала, Проокурів, Меджибіж, Бедрихів, Смотрич, Городок (на р. Смотрич), Гусятин, Летичів, Хмільник та інші — були не тільки містами-фортецями, а й торговельно-промисловими центрами.

Поділитись

Схожі записи

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

Пошук

Оголошення

Шукаємо авторів

Шукаємо авторів

Ми на Facebook