Міста Лівобережної України в складі Російської держави в XVII ст.

На відміну від децентралізованої і ослабленої Польщі Росія була найбільш могутньою централізованою державою на сході Європи. Ще в XV — XVI ст. «російський народ у тривалій і самовід­даній боротьбі з татаро-монгольськими та іншими іноземними поневолювачами подолав феодальну роздроб­леність, відстояв свою національну незалежність і створив могутню централізовану державу».

Звичайно, що подолати опір феодальної знаті не можна було б без відповідного рівня розвитку міст і міщанства. Саме міста становили ті ланки, які зв’язу­вали країну в одне економічне і політичне ціле. Спи­раючись на дворянство і міста, російський уряд неу­хильно провадив свою політику зміцнення державної влади. В XVII ст. в Росії була підірвана економічна основа феодальної відособленості.

В Російській державі ніхто не наважився б заявити подібно до польського магната, що він в своєму маєтку почуває себе «як цар в своїй країні». Все підлягало вер­ховній владі.

Відмінність внутрішнього ладу Росії від внутріш­нього ладу Польщі обумовила і численні відмінності в становищі лівобережних міст. Юридично і фактично міське населення Лівобереж­жя опинилось в кращих умовах, ніж населення Право­бережжя. Російське законодавство на відміну від поль­ського не ставило міщан на останнє місце. Ставши на шлях протекціонізму торговельно-промисловій діяль­ності, російський уряд не міг не сприяти вихованню в усіх верствах населення зовсім іншого ставлення до міщанства, ніж те, яке було до нього у польської шляхти. Принаймні в певному відношенні він змушу­вав дворянство до проведення політики, продиктованої інтересами держави.

Адміністративно-політична система управління на Лівобережжі висвітлена в спеціальній праці В. А. Дядиченка. Ця праця, а також згадувана уже праця К. І. Стецюк в значній мірі полегшують справу висвіт­лення умов розвитку міст на Лівобережжі після возз’єднання. Немає потреби детально розглядати факти і явища, уже описані в названих працях. Залишається лише розширити коло відомостей, які стосуються без­посередньо міського життя.

Головна маса внутрішніх справ Лівобережної Укра­їни знаходилась в руках гетьманського уряду, що очо­лював цілу ієрархію козацько-старшинського апа­рату. Тут зберігався адміністративно-територіальний і разом з тим військовий поділ країни на полки і сотні, який виник ще в період визвольної війни. Кількість полків протягом другої половини століття мінялась вмежах 9 — 11. Це були полки: Чигиринський, Київський, Переяславський, Кропивенський, Миргородський, Пол­тавський, Прилуцький, Ніжинський, Стародубський, Паволоцький, Чернігівський. Полки ділилися на сотні, кількість яких була різною. їх могло бути приблиз­не до двох десятків у полку. Звичайно, і кількість лю­дей в сотнях не могла бути точно визначеною, але в середньому вона наближалась до сотні козаків у кожній.

Нижчою ланкою цього козацько-адміністративного поділу були курені, в яких нараховувалось від 30 до 40 козаків. Очолювали їх на селі курінні отамани, а в міс­тах городові отамани. Козацьке населення сіл і міст підлягало козацькій адміністрації, а некозацьке, яке звалося в селах і містах «вільними посполитими», — міському уряду і сільським війтам. Фактично ж і ті, і другі підлягали козацькій адміністрації, оскільки всі ра­зом були «під полками» і «під сотнями»

Гетьман, полковники і сотники очолювали ієрархічні групи урядів генеральної, полкової і сотенної старшини. Почет високих слуг оточував гетьмана. В певній мірі вони нагадували польських придворних вельмож. До генеральної старшини належали генеральний обозний, що відав артилерією, генеральний підскарбій, писар, осавули, здебільшого двоє, що виконували функції вій­ськових інспекторів, хорунжий і бунчужний, функції яких були близькі до осавулових. Початкова виборність цих урядів у кінці століття уже була номінальною. Вони затверджувались з числа найбільш багатої і впли­вової старшини.Резиденція генеральних старшин сотницьких урядів знаходилась у містах. Чим вищий був уряд, тим біль­шим і багатшим було місто, в якому він знаходився.

Таким чином, на Лівобережжі існувала своя фео­дальна ієрархія. Всі її представники були землевласни­ки. Гетьманські надання сільських і міських поселень старшині були типовими феодальними наданнями. Всі форми надань в основі своїй зводились до двох видів: «зупольного» володіння, тобто спадкового держання, і аналогічного правобережному лену умовного. В лен ма­єтності давалися «на ранг», тобто як плата за виконан­ня функцій того або іншого уряду. Одночасно відбува­лось поступове злиття обох цих видів надань в єдине спадкове володіння.

Цікаво, що на Лівобережній Україні так само, як і на Правобережній, ми зустрічаємося з термінами «староство», «волость», «ключ», а також з невідомим на Правобережжі терміном «дворец». Всі ці терміни озна­чають тут групи рангових і особистих володінь старши­ни і духовенства. Так, в Ніжинському полку були Городиське і Ямпільське старшинські староства. Гетьма­ну Брюховецькому належала Шептаківська волость з групи сіл і хуторів (за винятком козацьких дворів).

Важливою особливістю адміністративно-політичної системи Лівобережжя насамперед було те, що тут над центральним органом влади стояв царський уряд.Насправді ж «Україна становила час­тину Російської держави, хоч порівняно з іншими окраї­нами Росії вона зберігала в кінці XVII — першій чвер­ті XVIII ст. в державному відношенні незрівнянно більшу автономію — гетьманську владу, особливий ад­міністративно-політичний устрій, суд; окремі збройні сили — козацьке військо та ін.» Царській владі Украї­на підлягала в адміністративно-політичному і воєнному відношенні.

Центральною установою, що відала справами Украї­ни після 1654 р., був Посольський приказ, а з 1663 р. — новозаснований Малоросійський приказ, щоіснував до 1667 р. В 1667 р. цей приказ увійшов до складу Посольського, потім на деякий час відокремив­ся від нього, а в 1671 р. знову ввійшов до Посольського приказу. Після цього до кінця XVII ст. це був один приказ під віданням одного боярина Поряд з Мало­російським і Посольським приказами українськими справами відали і інші, наприклад Розрядний приказ, що відав дипломатичними зв’язками та збройними си­лами. йому були підпорядковані всі найважливіші міста-фортеці на Україні. Малоросійський приказ призна­чав у міста воєвод, вживав заходів для будівництва укріплень, організації поштового зв’язку, будівництва мостів тощо. Отже, чіткого розмежування функцій приказів не було. Так само не було його і між окремими урядами козацької та міської адміністрації.

На підставі вивчення документів В. А. Дядиченко прийшов до висновку, що навіть в кінці XVII і на по­чатку XVIII ст. царський уряд ще порівняно мало втру­чався у внутрішні справи Лівобережної України, хоч, звичайно, і спрямовував діяльність гетьмана і старшини в потрібному йому напрямі. Цар мав право зміщати гетьмана, дозволяти його вибори і затверджувати ново­обраного. Гетьман підлягав царю насамперед як воє­начальник козацького війська. На кінець століття пол­ковники призначались уже також за санкцією царського уряду, а у XVIII ст. ними були нерідко російські офі­цери.

Царські грамоти, що стосувалися України, оголошу­вались на торгах і ярмарках, а також вивішувались на спеціальних стовпах по містах.У Києві, Ніжині, Полтаві, Переяславі та поперемін­но в інших великих містах знаходились представники російської влади — воєводи. Головним їх обов’язком була воєнна безпека країни. Вони відповідали за гарні­зонну службу і постачання гарнізону всім необхідним, стежили за виконанням царських наказів.

Протягом всієї другої половини XVII ст. воєводське управління так і не поширилось на всі міста. Цьому заважав опір з боку майже всіх верств українського народу, який намагався зберегти свою автономію в ме­жах Російської держави. Як представники російського уряду, воєводи повинні були здійснювати поступово більш тісне зближення між Росією і Україною, готува­ти ліквідацію автономії і повне злиття України з Ро­сією. В наказах першим воєводам у Києві в 1654 р. і озорилось, що «воєводи повинні жити в містах «с ве­ликим бережением», «неоплошно», обмінюватись вістя­ми з козацьким гетьманом і полковниками як місцевою державною владою Воєводи повинні стежити за впорядкованістю ки­ївської фортеці і в разі потреби побудувати нову, зобо­в’язавши до роботи все населення, в тому числі міщан та служилих людей. Воєводи також відповідають за сторожу, вживають заходів проти пошестей, нагляда­ють за зайшлими людьми з-за кордону, за втікачами і шпигунами, дбають про плату служилим людям. Воє­води повинні діяти згідно з наказними грамотами Разом з тим робилось застереження, що в разі потреби воєвода міг чинити, «пристосовуючись до міс­цевих умов і до справи, так, як йому бог підкаже»². Таким чином, повнота влади воєводи в україн­ських містах не була чітко визначена, і розмежуван­ня між воєводською і місцевою старшинською вла­дою не було. Більше того, воєводам робився натяк, що вони повинні здійснювати нагляд за місце­вим козацьким управлінням. Навколо питань про функ­ції воєвод на Україні, про кількість їх і права протя­гом всього досліджуваного нами періоду велась напру­жена боротьба.

Інколи російському урядові вдавалося значно збіль­шити кількість воєвод. У 1666 р., каже Самовидець, в зв’язку з умовою, підписаною Брюховецьким в Моск­ві, по українських містах було збільшено кількість воє­вод. Нові воєводи були призначені в Прилуки, Лубни,Гадяч, Миргород, Полтаву, Батурин, Глухів, Сосницю, Новгородок, Стародуб. Але незабаром під натиском городового козацтва і міщан кількість воєвод знову скоротилась, хоча в 1669 р., за глухівськими статтями, воєводи були знову введені в Києві, Чернігові, Переяс­лаві, Ніжині². Внаслідок боротьби українського насе­лення воєводська влада на Лівобережжі була обмеже­на. На початку XVIII ст. воєводський уряд був замінений губернаторським.

Воєводи здійснювали нагляд і керівництво у ввіре­них їм населених пунктах за допомогою боярських слуг, писарів, дяків, різних воєнних чинів, що стояли на чолі розташованих по лівобережних містах росій­ських військових частин, а також за допомогою уря­довців українського адміністративного управління: ко­зацько-старшинського, міського і сільського.

Подвійна влада, що стояла над містами, — росій­ського царя і українського гетьмана — була владою феодалів і насамперед відбивала їх інтереси. Але вер­ховна влада російського уряду з його прагненням до зміцнення централізму в багатьох випадках стримувала українську старшину і російське боярство в їх зазіхан­нях па свободу і власність міст.

Протягом другої половини XVII ст. міста Лівобе­режної України в переважній більшості були вільними містами в тому відношенні, що не становили власності окремих феодалів. Безпосередньо після возз’єднання міста стали називатися в документах «государевими містами», а практично підлягали як царській, так і гетьманській владі.

Однак вже під час війни ряд міст був відданий геть­манською владою окремим особам з числа старшини. Самому гетьману Хмельницькому належали рангові во­лодіння Чигирин і Мліїв, а також в особистому воло­дінні були Гадяч, Медведівка і Кам’янка. Після війни кількість надань почала збільшуватись. В 60-х роках серед маєтностей, розданих старшині і духовенству, а також взятих на гетьманський уряд, були такі міста і містечка, як Домоятіїв, Гадяч, Бубнів, Ромни, Лохвиця, Шишак, Сміла, Грунь, Мрин, Яблонів, Мліїв. Ка­м’янка, Борки, Паволоч, Медведівка, Салтйкова Дівиця та інші. Всього таких міст і містечок було близько 20, що становило приблизно 12% всіх міст Лівобережжя. До кінця століття кількість міст, наданих старшині, зросла мало. Не можна сказати, щоб старшина, яка прагнула зайняти місце шляхти, не докладала зусиль до цього. Але на перепоні стояла відсутність давніх прав, подібних тим, які мала стара аристократія — шляхта і магнати в Речі Посполитій або бояри і дворя­ни в Росії. Старшина не мала ні привілеїв, ні традицій, які б надали її заходам вигляду законності. Потрібно враховувати також і те, що сильна рука царського уряду, який не міг не зважати на вимоги поспільства, стримувала домагання старшини. Тому більш-менш сильні в економічному відношенні міста могли проти­стояти зазіханням на їх свободу і права з боку стар­шини. Кількість загарбаних старшиною та духовен­ством міст зростає в першій половині XVIII ст. Згідно з ревізією 1729 — 1730 рр., в їх руках поряд з численни­ми селами опинилось близько 80 міст і містечок, тобто приблизно половина нарахованих нами міст Лівобе­режжя.

Очевидно, що у XVIII ст. старшина загарбала го­ловним чином ті міста і містечка, які не були промис­лово-торговельними осередками, а являли собою фак­тично сільські поселения. Коли граф Г. Воронцов у 1760 р. одержав на Полтавщині Нові Санжари. Білики і Кобеляки, то ці містечка майже нічим не різнилися від навколишніх сіл. В усіх трьох нараховувалось лише 300 дворів і бездворних хат посполитих. Навряд чи40 містечок, наданих Петром І Києво-Софійській ка­федрі, були центрами промисловості і торгівлі, при­наймні скільки-небудь значними. Царський уряд, який санкціонував надання маєтностей, був зацікавлений в розвитку ремісничо-торговельних поселень і через це не міг не обмежувати апетити феодалів щодо справж­ніх міст.

Централістична політика царського уряду не могла миритися з існуванням вотчинних міст, з правом фео­дала розпоряджатися їх долею. Отже, тенденція до уніфікації законів на всій території Російської держа­ви, в тому числі і на Україні, включала в себе і лікві­дацію приватних міст на Україні. В цих умовах і фео­дальна влада старшини в наданих їй містах повинна була мати дещо інший характер, ніж нічим не обмежена влада польського магната або шляхтича у власному місті.

Більшість міст, які підпали під владу старшини, ста­новила не її власність, а рангові володіння, або, як во­ни ще називалися, «надання до ласки войскової», «в держання» тощо. Таке держання було умовним і зна­ходилось під контролем вищих інстанцій. Доти, доки держання не перетворилося за давністю в спадкове і не було визнане з боку уряду спадковим, становище населення рангових володінь було значно легшим, ніж в маєтностях «особових», які стали або були з самого початку спадковими. Проте і в спадкових міських воло­діннях при умові, що вони становили протягом кількох десятиліть незначну частину по відношенню до вільних міських поселень, визиск посполитих не міг відразу на­брати колишніх розмірів.

Як і на Правобережжі, ряд міст на Лівобережжі до кінця століття і навіть у XVIII ст. користався магде­бурзьким правом. Це були: Київ, Ніжин, Переяслав Стародуб, Чернігів, Новгород-Сіверський, Почеп, Погар. Ґлухів, Короп, Мена, Остер, Гадяч і Полтава. Білішість одержала це право ще до війни і тепер лише домагалася періодичного підтвердження старих прав. Важливо відзначити, що в середині XVII ст. тут було більше міст з магдебурзьким правом, ніж в кінці століття. Серед них документи називають Лубни, Мирго­род, Гоголів, Пирятин, Кролевець, Липове, Городище, Остер, Козелець, Борзну. Втрата магдебургії останні­ми в наступні роки свідчила про те, що в нових умовах це право не задовольняло потреби часу. Якщо на Пра­вобережжі магдебурзьке право було в інтересах як власників міст, так і міщан, то в межах Російської держави, де міста в більшості своїй, а з часом усі на­лежали державі, воно втрачало свою головну функ­цію — захист міста від свавілля феодалів. Чисто фео­дальне явище, властиве періоду феодальної роздріб­неності, магдебурзьке право в умовах посилення ролі центрального російського уряду і поступового обмежен­ня влади старшини і гетьмана було приречене на від­мирання. Позбавлені магдебурзьких привілеїв міщани в своїй заможній частині починали активніше шукати захисту від старшини у царської влади. Останню ж, вірну своїй політиці — спиратись на посад і служиле дворянство, — таке становище речей цілком влаштову­вало. Але на початку російський уряд діяв обережно, і більшій частині міст Лівобережжя залишив їх давні магдебурзькі привілеї. Підтверджуючи права і вольності українських міст, він визнав права на зберігання за ними їх давніх і нових гербів. Так, у грамоті 1654 р. переяславським міщанам зазначалося: «И герб свой держать им прежний».

Згідно з висновками В. А. Дядиченка, повнота само­управління по містах була неоднакова. Часом по окремих містах самоуправління за магдебурзьким правом завми­рало і поступалось місцем звичайному ратушному, яке було по всіх непривілейованих містах. Найбільш еконо­мічно сильні міста мали більше можливостей відстоюва­ти свої інтереси. До таких міст відносились, наприклад, Стародуб і Ніжин, які користувалися найбільшою пов­нотою прав.

Щодо виборності міських посад, то уже в кінці сто­ліття вони були фактично привілеєм міської верхівки і козацької старшини.

Структура і склад магістратського і ратушного управління Лівобережної України мало відрізнялись від Правобережжя. Деяка специфі­ка полягала в тому, що тут замість шляхти поряд з представниками міської влади засідали представники козацьких урядів — полковники, сотники, отамани. Останні чим далі, тим більше втручались в усі міські справи, особливо в менших містах. Тут навіть городові отамани намагались диктувати свою волю. В листуван­ні міських властей уже в роки визвольної війни зви­чайним було звертатись або стверджувати щось від імені як міського, так і козацького управління. В 1650 р. в листі з м. Зінькова до ольшанського воєводи про вільний проїзд російських купців на Україну було за­значено, що це рішення зіньківського отамана, війта і бургомистра.

Козацький і міський уряди вирішували разом різні міські справи, зокрема комунального обслуговування. Так, у челобитній стрільця Федорова говорилося, що йо­го підряжали у Глухові для риття колодязя «полковий отаман, війт і всі міщани». Як бачимо, на перше місце поставлено назви урядів представників козацького управ­ління. Вся політика гетьмана була спрямована на під­порядкування міст старшинській адміністрації. Праг­нення старшини займати керівні позиції в міських уря­дах пояснювалось прибутковістю деяких посад. Всі мі­ські уряди забезпечувались досить значним утриманням грошима і натурою. Як і на Правобережжі, до війтівств належали різні маєтності, в які входили цілі поселен­ня. Після війни війти обиралися з міського населення, але чим далі більше цю справу брав під контроль геть­манський уряд. З гетьманського універсалу 1699 р. мі­щанам Києва можна скласти уявлення про умови обрання війта. В ньому говориться, що в Київ надсила­ються від гетьмана два «войськові товариші», щоб «без жодних звад, ссоров и галасов, на кого по совету и со­гласию вас всех голос будет, на того и от высланные наши изволение наше декларовали». Потрібно враховувати, що обрання війта в цей час відбувалось виключ­но з заможного середовища.

Суперечності між масою міського населення і міськи­ми урядами проявлялися часто і з різних причин. Так, наприклад, в 1697 р. міщани >м. Києва подали скаргу, в якій говорилося, що магістрат порушує давнє правило, згідно з яким міщани обирали священика за своїм розсудом, і нав’язує їм свою кандидатуру — ча­сом навіть з числа зайшлих людей з Правобережжя. Поступово виборне самоврядування вироджувалось в олігархію, в привілеї заможних родин міщан і старши­ни. Ця група тримала в своїх руках посади війта, бурми­стрів, райців та різні менші магістратські посади. В цьо­му полягала причина того, що коли царський уряд робив спроби насадити нову, російську адміністрацію, то маса міщан мало була зацікавлена в захисті старих поряд­ків, бо міська знать перекладала весь податковий тягар на її плечі. Більше того, траплялося так. що міщани і самі виступали проти свого магістрату.

У нас немає відомостей про перехід війтівств у руки старшини до кінця століття. Інша справа, що ділами міста війт керував разом з представниками старшин і чим далі, тим більше під її впливом.

Особливо прибутковою функцією міських урядів бу­ло судочинство. Ще за часів Хмельницького були зни­щені гродські суди над міщанами. Виникла нова систе­ма судів: генеральний суд, полкові і сотенні суди. По­ряд з ними по містах функціонували магістратські та ратушні суди. Дуже швидко ці міські суди почали зли­ватися з козацькими. На чолі міського суду стояв війт. В ньому брали участь бурмистри, райці, представники полкового або сотенного урядів. Нерідко бували ви­падки, коли до міських судів надсилались представники козацьких урядів з інших міст, вищих за рангом. Так. в 1683 р. в полтавський суд був надісланий представ­ник від київського полковника. На суді могли бути присутні представники поспільства, «зацні» горожани, цехмистри, а також козаки. Міські суди розглядали не лише справи міщан, а й селян, приймали на апеляцію у справі сільських судів; при цьому селяни могли звер­татись до міського суду, обминаючи сільський. В поєд­нанні з місцевим магістратським або ратушним сотенні суди могли надсилати свої справи прямо до генераль­ного суду, обминаючи полковий. Але на практиці кож­на з цих судових інстанцій боролась за своє право ви­носити рішення, оскільки з цим були зв’язані прибутки членів суду від штрафів, хабарів, конфіскації майна тощо. До кінця століття засідання суду були відкриті, і їх охоче відвідувало населення. Якщо на суді мова йшла про духовну особу, то на суд запрошувались і представники духовенства. Присутні на суді міщани могли звернутись до суду з заявою про свою незгоду з приводу вироку. Зрозуміло, що суд брав до уваги думку заможних міщан, а не міської бідноти.

Не можна, звичайно, перебільшувати значення цих елементів демократизму. В основі своїй це був суд представників феодальної і міської верхівки, який не нехтував жодним із засобів свого збагачення. З метоюзбільшення кількості хабарів і штрафних сум міський уряд спільно з старшиною інспірували різні злочини. Ще О. Лазаревський відзначав велику кількість інспі­рованих справ по обвинуваченню в перелюбстві. Остан­ні було особливо легко фабрикувати, оскільки для цьо­го часом потрібно було лише підкупити лжесвідків. Судді не раз зовсім розоряли господарство підсудного. Бували випадки, коли полковник, даруючи життя, зобов’язував винного довіку служити йому.

Потребою в робочих руках пояснювався той факт, що в Прилуцькому полку нерідко милували засуджених до довгого ув’язнення або страти з тим, щоб вони від­робили певний строк в якомусь з монастирських ма­єтків.

Якщо сторони на суді мирилися, вони влаштовували «їднанщину» — своєрідний могорич, банкет, в якому брали участь і судді.

Суд був справжнім джерелом наживи для міської і старшинської верхівки. Сучасник зазначав, що заради грошей на Україні було багато охочих позивати людей «і хліба збавляти».

Міські уряди привілейованих і непривілейованих міст, крім членів лави і ради, мали ще багато різних підпорядкованих їм посад. Функції останніх перепліта­лися з функціями представників козацького уряду. Різ­ні доручення, в тому числі кур’єрські, виконували осавульчики. Всякими господарськими справами магістра­тів і ратуш займалися шафарі. Вони мали чимало ро­боти, особливо по великих містах, де міське управління тримало різні промисли, ремісничі майстерні, платні лазні, салотопні, «гостинні двори», важниці тощо. При­бутки від всього цього господарства повинні були йти на різні витрати міського уряду і благоустрій міста, але насправді були в основному джерелом поповнення багатства членів уряду. Можна здогадуватись, що горо­дова старшина, яка засідала в міських урядах, докладала всіх зусиль, щоб загарбати більшу частину цих прибут­ків до своєї кишені. Цілком можливо, що для цього вона вступала в угоду з міськими шафарями. Можливо, що саме такого роду була угода між стародубським шафарем Дмитром в 1683 р. і стародубським полковником. Дмитро відмовився виконувати розпоря­дження магістрату, заявивши, що він визнає тільки владу «пана полковника».

До міської адміністрації і господарчого апарату на­лежав ще цілий ряд різних дрібних урядів і посад — ключників, сторожів, дзегармистрів, що заводили і ре­монтували великі годинники на ратушних баштах, та ін. В незначних містах штат обслуги, як і склад самого уряду, був менш численний.

Внаслідок зростання міської адміністрації з стар­шинською населення почало ототожнювати міське управ­ління з сотенним і полковим². Але яких би розмірів не набуло втручання старшини в міські справи, його не можна ототожнювати з втручанням шляхти. Різниця полягала в тому, що старшина, незважаючи на свою приналежність до феодальної верхівки, в багатьох від­ношеннях не була схожа на шляхту. Це був новий, або, вірніше, клас феодалів, що заново формувався. Він ще тільки почав утверджувати за собою права і позиції феодальної аристократії, в той час як шляхта їх мала здавна. Він був обтяжений забобонами старої аристократії, і його спосіб життя більш відповідав умовам і потребам часу. Городова старшина, як представниця заможного козацтва, зайнятого в основному торговель­но-промисловою і лихварською діяльністю, не станови­ла зовсім чужий міському життю елемент. Названа ді­яльність старшини була значно активніша за ту, яку провадила шляхта. Отже, вона в якійсь мірі навіть сприяла розвитку загальних основ міського життя. До козацької старшини другої половини XVII ст. можна застосувати слова Маркса про англійських дворянXVII ст. як про «дітей свого часу». Це означало, що нова аристократія, намагаючись зберегти за собою численні давні привілеї панівного класу феодалів, ра­зом з тим не нехтувала ні торгівлею, ні промислами, ні лихварством, ні жодною з тих грошових операцій, які б могли приносити прибуток.

Юрисдикція міського уряду не була єдиною і в міс­тах Лівобережної України. Але такої великої роздріб­неності міської території, яка була в правобережних містах, тут не помічається. За винятком Ніжина, зда­ється, не було міст, де б функціонувало одночасно дві або три національні юрисдикції. Не було в містах Ліво­бережжя і поділу на католиків і православних. Основни­ми групами населення були міщани, козаки і духо­венство. Відповідно до цієї соціальної структури міського населення існували і своєрідні юридики. Але термін «юридика» на Лівобережжі не зустрічаєть­ся. Не згадується тут і російський термін «беломестцьі». Згадки про групи дворів неміської юрисдикції зустрічаються в документах під іншими назвами. При­кладом фактичної юридики може бути маєтність вдо­ви шаповальського сотника Небаби в м. Шаповалівці. Гетьман Скоропадський в 1712 р. затвердив їй «в зупольную посесію» двори, придбані нею в цьому місті, і заборонив будь-кому обкладати людей цих дворів по­датками або обтяжувати роботами.

Можливо, що «підсусідки» в містах в деяких випад­ках також були жителями відомих нам юридик. При­наймні в кінці XVII і на початку XVIII ст. ми маємо чимало прикладів того, як власники дворів з «сусіда­ми» в містах вимагають, щоб цих «сусідів» не змушу­вали відбувати звичайні повинності посполитих на ко­ристь міст.

У 1688 р. ігуменя Макошинського жіночого мона­стиря скаржилася, що «сусіди», які живуть в монастир­ських дворах у м. Сосниці та в с. Хвеськові в кількох хатах при монастирі, притягаються городовою старши­ною Сосниці і Мени до виконання різних повииностей. У відповідь на цю скаргу полковник Юхим Лизогуб заборонив будь-кому оподатковувати або використовувати на роботах вищезгаданих монастирських підданих. В місті Полтаві в кінці 90-х років місцевий священик зумів взяти під свою зверхність 20 дворів, «до города на­лежачих». Юриднками, мабуть, були і згадувані вище «дворцьі». В 1709 р. свої «дворцьі» мав Максаковськиймонастир в містечках Мені і Кисілівці. Населення цих «дворців» було звільнене від усіх войськових і поспо­литих податків та повинностей в скарзі київських мішан 1689 р. говорилося про те, що на Подолі ко­зацькі і монастирські двори нічого не давали на ра­тушу.

Привілейоване становище козацького населення ста­вило його в особливо вигідні умови у міському вироб­ництві і торгівлі. Козаки були сильними конкурентами міських ремісників і купців, що не могло не приводити до загострення відносин між ними. Київські міщани го­ворили про загарбання на Підгородді та Кожум’яках 200 дворів козацьким полковником І. Коровченком, а урочища Преварки — козаками. Київські сіножаті і вигони загарбав ігумен Київського монастиря, острови Муромець і Труханів — «ратні люди з начальством». Шкодили місту своїм хазяйнуванням і незалежні «ста­рицы» Фролівського монастиря. Не підкорялися владі міста греки, які «всякими промыслы промышляя» та­кож нічого не давали на ратушу. В результаті значної кількості подібних юридик на міщан припадали великі «тягари». Вони почали виходити з міста і розселятися «під монастирі і кожум’яцьку слободу» або впису­ватись в козаки і «магістрат в ніщо ставити». З при­воду цих фактів П. Клименко каже, що їх допускала гетьманська влада, яка «не розуміла державної ваги міста».

Це положення Клименка не вірне тому, що справа була не в розумінні чи нерозумінні ваги міст у державі, а в соціальному характері гетьманської влади, як в основі своїй влади феодальної, що захищала інтереси феодальної верхівки. Російському уряду в процесі зміц­нення централізації влади належало з часом важливе завдання — знищити поділ міст України на окремі юридики.

В самій Росії грунт для розвитку різних юрисдик­цій по містах уже віджив свій час. Політика російсько­го уряду починаючи з XV ст. була спрямована не тільки на знищення приватних міст, а й на знищення прав «беломестцев», тобто власників груп поселень, анало­гічних юридикам в Речі Посполитій. Згідно з «Собор­ным уложением» 1649 р., «белые слободы» в посадах були конфісковані і віддані посадам. Тоді ж таки на них було поширено посадське тягло. Політика знищен­ня приватновласницьких слобід по містах завжди нахо­дила підтримку у городян і в XVII ст. в основному увінчалась успіхом

Отже, і на Лівобережній Україні міські юридики в межах Російської держави були приречені. Цей процес поступового знищення юридик в умовах централізованої держави в цілому слід розглядати як явище (Прогресив­не, тому що з переходом міст на становище «государевих» відпадала потреба в шуканні міщанами захисту від одного феодала у іншого або від одної феодальної уста­нови у другої. Середньовічна система такого патронату, як віджила, поступово втрачала своє раціональне зерно. Але в умовах другої половини XVII ст. на Лівобережжі вона ще мала місце, і так само, як на Правобережжі, ми знаходимо в ній деякі позитивні моменти, які поля­гають в тому, що жителі юридик мали кращі умови для промислово-торговельної діяльності. Одним з яс­кравих прикладів цього може бути діяльність київсько­го жителя, «підданого Києво-Печерського монастиря» Максима Рандаря. Цей «підданий» володів поблизу Києва луками, сіножатями, селітроварницямн, збирав мито на дніпровському перевозі і наймав для косовиці та для роботи на своїх промислах десятки людей.

Не можна також не згадати ще одного яскравого факту, коли, як свідчить сучасник, сховавшись під про­текцією монастиря, група селян, що оселилася в Києві на Печерську, розгорнула тут жваву промислово-торго­вельну діяльність.

У світлі наведених фактів видно, що проблема юридик заслуговує на спеціальне всебічне дослідження.

Відзначаючи в цілому кращі умови розвитку міст Лівобережжя порівнюючи з Правобережжям, не слід,однак, забувати, що тут також було чимало труднощів і суперечностей. Не минули Лівобережжя другої поло­вини XVII ст. такі стихійні лиха, як сарана, посуха, го­лод. Великих страждань і втрат зазнали села і міста в зв’язку з війною, яка точилася ще досить довго. Не­зважаючи на оборонні заходи російського уряду проти турецько-татарської агресії, татари проривалися на Лі­вобережжя, вбиваючи і беручи великий полон. На пів­день від Києва люди не могли працювати в полі, не сподіваючись щодня біди. В і 667 р. під час жнив тата­ри напали на жителів містечка Василькова, які працю­вали на своїх полях. Тоді чимало людей загинуло і бу­ло забрано в полон в містечку Новосьолки. В 1658 р. татарська орда, яка допомагала Виговському в його чорній справі, розорила міста Прилуки, Пирятин, Жовнин, Красне, Карабутів з навколишніми селами і забра­ла в полон багато людей. Коли весною 1661 р. Чарнецький з військом вдерся на Чернігівщину, міщани разом з селянами вчинили йому героїчний опір. Серед тих міст і містечок, які опинилися в центрі подій, були Козелець, Ніжин, Березань, Бобровиця, Бориспіль, Басань, Баришівка, Воронкове.

Періодичні напади на Лівобережну Україну поль­ських військ, а також татарська агресія, безперечно, завдавали містам великої шкоди. Але Російська держа­ва уже зробила неприступними для татар свої кордони і вживала заходів, щоб припинити агресію на території України. Всередині українського суспільства існували гострі соціальні суперечності, проявом яких була нестихаюча боротьба між різними групами населення, зокре­ма між селянством і старшиною, міщанством і старши­ною, селянами і міщанами, між різними угрупованнями всередині старшини тощо. Проте основним змістом бо­ротьби був опір народних мас феодалам, апетити яких весь час зростали.

В кінці XVII ст. старшина ще визнавала право за гетьманом позбавляти її маєтностей, але вже в середи­ні XVIII ст. «новоявлене шляхетство» цього права не визнавало.

Суперечності існували і між міщанами та представ­никами воєводського управління. Найбільше незадово­лення міщан викликало бажання воєвод поширити свою владу за межі воєнного і політичного догляду за населенням. Воєводи нерідко зловживали своїм стано­вищем і чинили всякі несправедливості і образи насе­ленню. Випадок пограбування воєводою переяславської міщанки, яка назбирала жебракуванням певну суму для виплати боргу купцеві, що викупив її з татарської неволі, красномовно свідчить про моральне обличчя воєвод як представників вищої влади на Лівобережжі. Не раз траплялось, що воєводи для власного збагачен­ня продавали хліб і фураж, зібрані з населення або прислані російським урядом для утримання гарнізон­ного війська. Часом замість хліба і солі, які міщани повинні були давати на ратних людей, воєводи збирали відповідну кількість грошей і присвоювали їх. Так бу­ло, наприклад, в містечку Дашківцях. В одному з лис­тів у Розрядний приказ говориться про воєводу, що ро­бив так в той час, як «ратние люди без соли в месте помирали». Питання про поведінку воєвод на Україні досить докладно висвітлене в спеціальному розділі мо­нографії К. І. Стецюк.

Мали місце і зловживання з боку різних воєнних чинів. У 1698 р. в одному з царських наказів зазнача­лось, що капітана Арістова за присвоєння частини хлі­ба, призначеного для ратних людей в Києві, необхідно заарештувати і покарати, щоб надалі «і іншим з його братії» не кортіло так робити.

Всі ці махінації з провіантом і спорядженням для російських гарнізонів по українських містах призводили до загострення стосунків між міським населенням і сол­датами гарнізонів. Погано одягнені і завжди голодні, солдати намагалися доповнювати свій раціон за рахунок звичайного грабежу місцевого населення. Були випадки навіть грабежу церков. Крім того, живучи тривалий час по українських містах, солдати почали заводити тут свої промисли, займалися торгівлею, перекупництвом тощо, що також не могло не зачіпати інте­ресів міщан. Командний склад ратних людей безчинству­вав аж до торгівлі людьми. Торгували, наприклад, людьми, взятими «в полон в измену Брюховецкого».

Чимало непорозумінь і справжніх конфліктів вини­кало в зв’язку з оподаткуванням населення, в тому чис­лі міщанства.Розміри і форми податків не були раз і назавжди визначені і могли мінятися кожного разу.