Міста України в адміністративно-політичній системі Речі Посполитої в XVII ст.

Міста, як відомо, становлять елементи загальної по­літично-адміністративної системи країни. Становище міщанства у великій мірі залежало від того, якою саме була ця система. Річ Посполита, до складу якої в дру­гій половині XVII ст. входила Правобережна Україна, так само як і Росія, до складу якої в результаті воз­з’єднання України з Росією ввійшло українське Ліво­бережжя, були феодальними країнами. Проте в бага­тьох галузях життя і організації управління в обох країнах були серйозні відмінності.

Річ Посполита являла собою країну з дуже слабкою централізацією політичної влади. Відомо, що на певно­му етапі розвитку продуктивних сил в країні створю­ються умови для централізації політичної влади. Остан­ня в свою чергу сприяє дальшому розвитку продуктив­них сил. У Польщі XVII ст. необхідність централізо­ваної влади була очевидною, але могутність феодальної верхівки в особі магнатства сприяла збереженню тут порядків раннього феодалізму. Слабка королівська вла­да не могла примусити магнатів коритись їй, шляхта ж плелася в хвості магнатської політики.

В масі феодальних володінь губилися окремі королівщини. Перетворення королівщин, тобто старост і держав, у звичайні шляхетські, дідичні володіння від­бувалось протягом XVI—XVII ст. по всій Речі Поспо­литій. Це був цілком закономірний процес для такої країни, якою була Польща тих часів. Тут відбувався процес, зворотний тому, який мав місце в цей час у Ро­сії. Там міста поступово збирала під свою руку царська влада, а тут над містами зростала анархічна влада шляхти. В 1626 р. в Люблінському воєводстві в Польщі ксролівщини становили 10%, а в Краківському воєвод­стві.

Процес декоролізації маєтків на Україні відбувався, можливо, навіть дещо швидше, ніж у самій Польщі, оскільки цьому сприяла віддаленість українських воє­водств від адміністративно-політичного центру Речі Посполитої.

Згідно з реєстром подимного Київського воєводства за 1640 р., а також відомостями за 1655 р., міста-королівщини в польській частині воєводства становили не більше 6%. Кілька міст і містечок належали духовен­ству. До війни міські володіння православного і като­лицького духовенства становили не більше 3,2%. Отже, шляхетські і магнатські міста в польській частині Київ­ського воєводства в другій половині XVII ст., згідно з неоднорідними і несистематичними даними, становили близько 90%.

У Волинському воєводстві в 1629 р. до королівщин належало всього 6 міст, тобто близько 5%. Згідноз   подимним реєстром 1682 р., королівщини становили до 7% усіх міст і містечок.

Шляхті, магнатам і духовенству на Волині в другій половині XVII ст. належало близько 88% міст У ма­єтках духовенства в першій половині століття міст не було, вони з’явилися в другій половині століття.

У Подільському воєводстві, завдяки колись дуже розвиненій системі боярських служб в організації обо­рони краю, а також розвитку ленного права, королівщин збереглося більше, ніж в інших трьох воєводствах. Ллє і тут міста-королівщини становили не більше 9%.

Міста, які належали духовенству, становили макси­мум 5,4% всіх міст. Таким чином, юридично в руках шляхти на Поділлі знаходилось приблизно 85% міст і містечок. Але в другій половині століття це не озна­чало, що шляхта фактично володіла цими містами. Вза­галі на території всього Правобережжя досить часті були випадки, коли шляхта боялася і поткнутися в ма­єтки, надані їй королівськими грамотами. Ще поширенішими були випадки, коли шляхтич, залишаючись в своєму маєтку, боявся своїх підданих, і міське насе­лення тут не виконувало і частини тих повинностей і шарварків, які лежали на ньому до війни.

У Брацлавському воєводстві в першій половиніXVII        ст. міста-держави становили 5,6% всіх міст.Духовенство на Брацлавщині не мало міст. Таким чином, до війни в руках шляхти і магнатів на Брацлавщині знаходилось близько 94% міських поселень. Від­сутність даних не дозволяє зробити більш конкретні висновки про приналежність міст і містечок Брацлавщини після війни. Думається, що в цей час права шляхти і королівського уряду на тутешні міста мали тільки номінальний, юридичний, а не фактичний характер. Опір селян і міщан, а також боротьба численного козацтва не дозволяли тут здійснити владу феодалів щодо еконо­мічного визиску населення ні в містах, ні в селах.

Взагалі війна і післявоєнний період внесли певні зміни в управління як королівськими, так і панськими містами. Держання розореного і зубожілого під час війни незначного містечка не приносило само по собі те­пер великих зисків, а часом і зовсім нічого не давало, крім клопоту. А тому шляхта не дуже прагнула одер­жати таку державу. Натомість деякі міщани охоче бра­лися за це, сподіваючись з часом здобути собі дідичні і шляхетські права. В зв’язку з цим в другій половині століття ми нерідко бачимо державцями міщан. Під час війни багато документів на право володіння тією або іншою маєтністю було знищено, самі власники загину­ли або вмерли, що полегшувало багатим міщанам при­власнювати собі разом із забутою всіма маєтністю і ім’я її колишнього пана. В 1683 р. державцями м. Чорнобиля були київські міщани Максим Василькевич і Ян Корневич. Подібні випадки частішали. Від­значаючи це, однак, не можна забувати, що тенденція до повернення старих порядків з часом знаходила свою реалізацію. Міста поступово втрачали відвойовані сво­боди.

Міста, як і села, здавались у заставу, оренду, суб­оренду. В таких випадках становище міщан було особ­ливо тяжким. Тимчасовий посесор дбав лише про те, щоб витиснути з міста якнайбільше користі для себе і в зв’язку з цим ставав справжнім хижаком, сприяв «всякому злу і руїні міста».

Характер і численність панівного класу в Речі Пос­политій наклали свій відбиток на всі форми життя країни, в тому числі і на адміністративно-політичну систему управління. Це була складна і суперечлива система із значними рисами анахронізму і відсталості.

Правобережжя в другій половині століття, як і ра­ніше, було поділене на воєводства. Останні ділилися на повіти і волості. Окремі частини воєводств стано­вили староства, тобто королівщини. В поділі на повіти і волості не було чіткості,_/ і ці терміни вживалися як дуже неокреслені, орієнтовні по відношенню до при­близно визначеної території з більш-менш значною групою поселень. Потреба в такому поділі виникла в кінці

XVI   — на початку XVII ст. в зв’язку з катастрофічним скороченням кількості староств, тобто королівських во­лодінь, адміністрація яких раніше здійснювала певнийконтроль над всією країною. Оскільки ж час був неспо­кійний і займатись періодично уточненням і перевіркою кордонів повітів не було кому, то поділ цей міг бути лише грубо орієнтовним. Точним був тільки поділ, з одного боку, на землі дідичні і духовенства, а з друго­го — на королівські, тобто староства. Королівська вла­да була безсила контролювати феодальну аристократію.

До центральної влади належав ряд різних світських і воєнних урядів — великого маршалка, великого канц­лера, коронного і литовського підскарбіїв, великого ко­ронного гетьмана, польного гетьмана і т. д. Нижче стояли уряди воєводські і старостинські. В другій полови­ні XVII ст. багато з них уже не функціонували і не віді­гравали жодної ролі в адміністративно-управлінському апараті, але до кожного шляхетського уряду були при­писані села, міста і містечка.

Воєводський і старостинський уряди містилися в замку міста або в міських будинках, які замі­няли замкове приміщення. У віданні воєвод, крім воєн­ної охорони і безпеки воєводства, знаходились: поліцей­ський апарат, протипожежні заходи, нагляд за козака­ми, за свавільними і «люзними» людьми, нагляд взагалі за всіма, хто приїжджав і виїжджав з міста. На практи­ці втручання воєвод в життя міста було значно ширшим. Воєвода судив, виносив вироки, забороняв або дозволяв приймати в містах новоприбулих.

Старостинська влада здійснювалася окремо від воє­водської і лише у воєнних справах залежала від остан­ньої. Але в повсякденному житті функції старости і воєводи часто перепліталися. Старости їв разі потреби очолювали місцеві воєнні сили для боротьби з ворогом. В містах, де жили воєводи і старости, вони були військо­вими комендантами.

І воєводи, і старости здійснювали нагляд за найма­ним військом, займалися заселенням пустошів, збиран­ням податків; в їх віданні знаходилися всі справи, які підлягали гродській, тобто замковій, юрисдикції.

Старости, що не мали права суду, називалися також державцями. Вони, як правило, мали свою резиденцію в менших містах. В дійсності всі ці уряди не були чіт­ко розмежовані. Крім того, посада старости-державця часто обумовлювалась не стільки потребами адміністра­тивного управління, скільки потребою наділити якогосьвельможного пана джерелом певних прибутків. В прак­тичному житті функції обох категорій старост мало чим відрізнялися.

Заступали в разі потреби старост і державців підстарости і бургграбії. На Україні XVII ст. на практиці господарча діяльність старост, підстарост, державців нагадувала діяльність звичайних орендарів з тією різницею, що строк держання маєтків орендарями був коротший і маєток в їх руках не пере­творювався з часом в спадковий, як це нерідко трапля­лася з староствами і державами.

В держання могли надавати маєтності, в тому числі і міста, не тільки король, а й магнати. Староства і дер­жави були чисто феодальними інститутами. В західно­європейській практиці їм відповідали бенефіціальні і ленні володіння. Бенефіцій, що давався в довічне воло­діння з розвитком феодальних відносин перетворював­ся в спадкове володіння — лен.Лен був характерним для періоду розвинутого феодалізму. На його підставі будувались відносини васалітету всередині класу феода­лів і «ієрархічна структура землеволодіння». Ця си­стема допомагала панівному класу в умовах феодаль­ної роздрібненості здійснювати експлуатацію кріпосно­го селянства і залежного міщанства, придушувати їх опір.

Хоч юридично старостинські і державні володіння не були звичайними спадковими маетностями, на прак­тиці вони досить скоро ставали такими В другій поло­вині XVII ст., коли зруйновані і спустошені міста і се­ла не можна було оподаткувати звичай­ною квартою, про них забували, а тим часом шляхта прибирала їх до рук і починала називати своїми родо­вими маєтками.

Впадають в око численні назви старост, підстарост, бургграбіїв тих територій, які в другій половині

XVII ст. уже не входили в межі Речі Посполитої або були зовсім спустошені і незаселені. Представники ад­міністрації цих територій, з їх гучними титулами явля­ли собою своєрідні мертві душі.

Староста або ного намісники повинні були бути при­сутніми на засіданнях гродського уряду (каденціях), а також гродського суду (рочках судових), які відбувались в певний час. Всі акти гродського уряду і суду розси­лались від імені старости або підстарости в залежності від того, хто з них був присутній на засіданні. Далі в документах називалися присутні на засіданні суддя, войський, писар. Тут же в приміщенні уряду і суду здебіль­шого знаходилась і «актова господа», де різні акти і приватні документи переписувались в спеціальні актові книги.

Кожний ремісник, купець, шляхтич, місцевий чи при­їжджий, мав право вписати в ці книги будь-який доку­мент. Це було дуже зручно, оскільки в умовах того ча­су документ у приватних руках міг легко загинути.

Актові книги суворо охоронялися і знаходились під трьома ключами — воєводи або старости, писаря і суд­ді. З часом старости почали нехтувати своїми обов’яз­ками. Нерідко вони уже не брали участі в церемонії запису, утруднювали видачу копій і передоручали цю справу так званим регентам, або суспетантам.

У системі старостинського управління не можна обі­йти мовчанням добре відому з документів і літератури посаду возного, що був дуже важливою фігурою в юри­дичних і судових справах. Возний оголошував усім в мі­стах і селах про місцезнаходження гродських урядових книг, а також про дні, коли ці книги були відкриті і в них можна було робити записи. Він був слуга і посланець сулу, вручав позови до суду і повідомляв уряд про вико­нання цього акту. Він збирав для суду свідоцтва і потріб­ні матеріали, асистував під час присяги, накладав арешт, запитував над головою вбитого «на всі боки» по кілька разів: «Хто вбивця?» В актових документах ця функція називалась «proklamatio capitis».Возний оголо­шував на ринковій площі про різні події в містах і держа­ві. Возного призначав сам король особливою грамотою, в якій говорилось, що возний має «силу і свободу» у вико­нанні своїх обов’язків, його назва звучала помпезно «Міnisterialis Regni Generalis»,що означало «загальний слуга королівства». Але це був, як каже В. Лозинський, «гучний титул і нікчемна доля». Фактично возний не мав тієї влади, про яку говорилось у королівських грамотах. Шляхта зневажала його і насміхалася над ним. Вручаючи позов шляхтичу, возний намагався по­класти його десь на видному місці, і втекти, доки госпо­дар дому не побив його або не нацькував на нього собак. Даючи свідчення, він змушений був раз у раз го­ворити неправду, щоб догодити всевладному пану. Таким чином, возний мав силу лише щодо міського або сільського населення, що ж до шляхти, то він був її слухняним слугою, його становище і громадська роль відбивали становище і роль центральної королів­ської влади, з якою фактично ні шляхта, ні магнати не рахувались.

Такі були основні щаблі центральної державної вла­ди, що стояла над містами. В усіх органах цієї влади головну і вирішальну роль відігравала шляхта. Міська верства, хоч і могла надсилати на шляхетські сеймики своїх представників зі своїми скаргами і пропозиціями, впливу на вирішення справ не мала.

Плутанина і нечіткість в управлінні дуже тяжко відбивались на становищі міського населення. Трудно бу­ло знайти винуватців несправедливості по відношенню до міста, не завжди відомо було, хто саме має розгля­дати ту або іншу справу. Часом представники різних урядів, не погодивши справи між собою, виносили різ­ні рішення відносно міст, накладали одні й ті ж побори по кілька разів.

Як і напередодні визвольної війни, центральна вла­да не мала органів, які б могли контролювати і направ­ляти владу воєвод, старост і державців і зв’язаних з ними менших урядів.

Влада шляхти над містами могла приносити і при­носила їй численні вигоди. В XVI—XVII ст. в середо­вищі сеймикової шляхти вже утвердилося ставлення до міста як до джерела своїх прибутків. У зв’язку з цим зрозумілим є прагнення шляхти в другій половиніXVII    ст. будь-що повернути і поширити свою колишню владу над українськими містами. Раз у раз гродські урядовці порушували права міського населення, наки­даючи йому свою волю.

У функції міського уряду втручались не лише ста­рости, а й всі інші представники воєводського і старостинського управління. На початку XVIII ст. кам’янець-подільський війт з обуренням писав у скарзі про утис­ки його і міщан з боку кам’янецького бургграбія.

Ні до війни, ні після міста в переважній більшості не мали свого незалежного самоуправління. Представ­ники міщанських урядів користалися правом виконання лише частини функцій управління містом поряд з шлях­тою. Кілька найбільших міст, головним чином з числа королівщин, користалися на Правобережжі особливими правами, які були зв’язані з наданням їм самоуправлін­ня по магдебурзькому праву. Нас особливо цікавить доля самоуправління великих міст, оскільки, як уже відзначалося, саме великим містам в житті кожної кра­їни належала особлива роль. В містах, які мали при­вілеї магдебурзького права, управління називалось ма­гістратським, в містах, які таких привілеїв не мали,— просто міським урядом, або ратушним.

Про значення і роль магдебурзького права в житті українських міст вчені додержуються різних точок зо­ру. На думку більшості буржуазних вчених, воно віді­грало виключно негативну роль. М. Костомаров, В. Ан­тонович, М. Володимирський-Буданов вважали, що магдебурзьке право було нав’язане українським містам і було інститутом, чужим українському життю, внаслідок чого воно і не могло нічого дати, крім шко­ди. Думку буржуазних вчених XIX ст. про виключно негативне значення магдебурзького права як запозиче­ного «чужого права», що не мало жодного грунту в міс­тах України, розвинув відповідним чином М. Грушевський. Ця точка зору дуже зручно вкладалась в націо­налістичну концепцію винятковості історичного процесу на Україні. М. Грушевський вважав, що українське міс­то було виключене із загального життя країни і ослаб­лене саме внаслідок штучно нав’язаного йому магде­бурзького права. В результаті знесилені міста заполо­нили іноземці, які витіснили «тубільців»². Цей погляд на роль магдебурзького права в житті міст був обу­мовлений точкою зору на історію України і її міст, як на таку, що не підлягає загальним законам розвитку людського суспільства. Він випливав з невизнанняспільності закономірностей розвитку західноєвропей­ських і українських міст.

Ще М. Довнар-Запольський вважав, що «історики перебільшують негативні сторони життя міської общи­ни на німецькому праві» і що «питання це слід розгля­дати більш всебічно». Він вважав, що, сприяючи, з од­ного боку, утвердженню в українських містах інозем­ців, магдебурзьке право одночасно сприяло і більш швидкому економічному росту міст. Точка зору Довнар-Запольського в основі своїй нам здається вірною. Магдебурзьке право є явищем більш складним, ніж зо­бражують буржуазні вчені. З XVII ст., вірніше, з дру гої його половини, завдяки політиці польського уряду, який сприяв насадженню в українських містах інозем­ного елемента, більш досвідченого в промислово-торго­вельних справах, магдебурзьке право поступово почало обслуговувати в основному інтереси більш заможної верхівки міщан іноземного походження. Але й тепер воно ще продовжувало відігравати безперечно важливу позитивну роль в житті міст. Сучасний польський до­слідник міст С. Пекарчик твердить на підставі вивчення ним численних фактів, що магдебурзьке право було як в інтересах міст, так і в інтересах феодалів. Воно без клопоту нормувало певний прибуток останніх². Міста ж з магдебурзьким правом користались більшою свободою, ніж інші.

Управління в містах, які мали магдебургію, дбало про добробут міста більше, ніж уряди інших міст. Особ­ливе обмеження самоуправління почало відчуватись не відразу, а лише в зв’язку з проникненням з кінця ХVI ст. на посади міського уряду шляхти, зокрема з передачею їй війтівств.

Магдебурзьке право було для українських і польсь­ких міст закономірним етапом. Справа полягала в то­му, що міста на певному етапі свого розвитку в бороть­бі з феодалами починають вимагати окремої організа­ції і юрисдикції, тобто права на самоуправління. В За­хідній Європі таким було магдебурзьке право. В період,коли міста Речі Посполитої внаслідок розвитку продук­тивних сил відчули потребу в подібному праві, воно уже існувало в сусідніх країнах, і міста прийняли його як зразок, але в процесі життя норми магдебурзького права в Польщі та на Україні зазнали змін відповідно до місцевих обставин і традицій. Таким чином, магде­бурзьке право на Україні не можна вважати чимсь штучним, насадженим зверху без внутрішньої потреби. Але наслідки його мали як позитивну, так і негативну сторони.