Події 1653 р. переконливо показали недієвість турецької протекції: лише невеликий загін (не більше 6 тис.) яничарів бився на боці Б. Хмельницького, кримський же хан дотримувався тактики ослаблення Польщі та України і регулярно зводив нанівець військові успіхи Війська Запорізького сепаратними угодами з королем. Важкі наслідки союзу з Кримом позначалися в силу підступних і масштабних спустошень територій, виведення багатотисячного ясиру, що татари робили всупереч союзницьким зобов’язанням і, що примітно, за згодою польського короля. Також і самі внутрішні настрої на Україні складалися на користь підданства Росії, що несло в собі надію встановлення порядку і миру, захисту православної культури. З урахуванням наявних настроїв, вже під час переговорів у Кам’янці-Подільському в листопаді – грудні 1653 р. Хмельницький заявив про посередництво на переговорах московського государя, який вимагав повного збереження умов Зборівської угоди 1649 р. Лише наявністю попередніх угод можна пояснити те, що вже в грудні 1653 р. Річ Посполита і Крим ініціювали угоду про спільну боротьбу з Україною до повного її завоювання і про війну з Росією. Відносно України Крим тим самим порушив не тільки колишні домовленості з Хмельницьким, а й васальні обов’язки щодо сюзерена – турецького султана. У цих умовах дуже своєчасними і незайвими були давні і активні переговори України з Росією (за 1649-1653 рр. до Москви було направлено 10 посольств, в Чигирині побувало 13 російських посольств). Примітно, що лише крайнє загострення геополітичної ситуації змусило росіян на Земському соборі 11 жовтня 1653 р. заявити про згоду на прийняття України під протекцію московського царя. В результаті було направлено 20 жовтня посольство на чолі з боярином В.В. Бутурліним в Переяслав, який Б. Хмельницький обрав для проведення переговорів з Москвою.
18 січня 1654 р. вранці Старшинська рада, а потім «генеральна» рада, в якій взяли участь близько 300 чол. (включаючи 100 міщан з Києва та Переяслава), погодилася з доводами Б. Хмельницького і висловилася за визнання государем московського царя. Потім послідувала присяга на вірність царю в місцевому Успенському соборі, яку принесло 284 людини. Надалі, згідно з московськими присяжним записам, присягу дали 127338 чол. Сумніви українців викликала та обставина, що присяга була односторонньою, так як самодержець «своїм підданим не присягав», в європейській же традиції сюзерен повинен був урочисто обіцяти зберігати «права і свободи» (privilegia et libertates) васалів (підданих). Відомо, що відмовилися присягати полковники І. Богун, І. Глух, Г. Гуляницький, І. Сірко, Київський митрополит Сильвестр Косов, архімандрит Києво-Печерської Лаври Йосип Тризна, частина козаків 5 полків, міщани, духовенство, запорожці. Між тим, Хмельницький вважав аналогом зобов’язань сюзерена васалу слова Бутурліна: швидше за все, царський посол від особи царя міг піти на подібну усну присягу. Було потрібно, проте, заручитися кодифікованими правовими підставами у взаєминах, чому в Москву було направлено посольство на чолі Петром Тетерею і Самуїлом Богдановичем-Зарудним з проектом договору з 23-х «прохальних статей». В березні 1654 року в результаті переговорів проект був скорочений до 11 пунктів і затверджений царською грамотою. Ці статті називалися сучасниками «Статтями Богдана Хмельницького», в сучасній же літературі отримали назву «Березневих статтей»:
- згідно з ними визнавалася довічна влада гетьмана, що обирається загальною радою, але дозатверджується царем;
- був встановлений козацький реєстр в 60 тис. чол .;
- в Москву надходили певні податі; Росія зобов’язалася надавати Україні військову допомогу (насамперед, у боротьбі з Річчю Посполитою);
- зовнішньополітична діяльність гетьмана обмежувалася зобов’язанням інформувати царський уряд про контакти з іншими країнами і вимогою государя до гетьмана не вступати в переговори з польським королем і турецьким султаном.
«Березневі статті» і царська грамота Війську Запорозькому стверджувала протекторат Росії над Україною і докорінно змінила співвідношення сил у Центральній і Східній Європі. Щодо статусу України після угоди в Переяславі та Москві 1654 р. існує обширна історіографія, сповнена полеміки і різниці в поглядах: від інтерпретації їх як перетворення України в провінцію Росії (М.Н. Покровський, Д.М. Одинець), до затвердження, що це був лише «номінальний» альянс двох незалежних держав (Т.В. Чухліб), «конфедерація двох незалежних держав під верховенством царя» (В.А. Смолій, В.С. Степанков). На ділі Україна була протекторатом Москви, подібно дунайським князівствам – васалам Туреччині, і здійснювала при цьому самостійну зовнішню політику. Саме при Б. Хмельницькому гетьманство було найбільшою мірою незалежним (1649-1657 рр.) І прагнуло до перетворення в спадкову монархію. Відмова від монархічного початку і внутрішня слабкість підірвали суверенні перспективи, оскільки в подальшому міжнародні угоди як з Річчю Посполитою, так і з Росією і Туреччиною (сеймова редакція статей Гадяцької унії 1658 р., Переяславські статті 1659 р., ін.) Заперечували самостійність України. Характерно, що лише угода І.С. Мазепи зі Швецією у 1708 р. обіцяло суверенітет Україні як князівству.
Залишити коментар