Ремісники рідкісних спеціальностей на українських землях у XVII ст.

Особливе місце займає в міському цеховому ремеслі друкарство. Друкарень на Україні в досліджуваний час було дуже мало. Більш-менш тривалий час працювали друкарні в Києві, Новгород-Сіверському, Чернігові, Ост­розі. Отже, ремісників, які обслуговували друкарство, не могло бути багато. Та зупинити увагу, на ньому вкрай необхідно. Справа в тому, що специфіка друкарства ви­магала з самого початку такої організації і таких зна­рядь праці, які не вкладаються в поняття звичайногоцехового ремесла і становлять безумовно вищий етап. Друкарні мали типову мануфактурну спеціалізацію. Весь процес праці очолював майстер — «магістр» — спеціаліст друкарської справи. Крім нього, були ілюстра­тори — гравери, художники; інтролігатори — брошуруваль­ники, палітурники, столяри, слюсарі, золотники, різні ре­місники, які були зайняті на виготовленні всіх необхід­них технічних приладів і ремонті друкарських верстатів, ремісники, зайняті у виготовленні друкарських фарб, та ін.

Ні на Правобережжі, ні на Лівобережжі друкарських цехів, здається, не було. В друкарні Лазаря Барановича в Чернігові, яка випускала численні праці Барановича, а також різні книжки для початкового навчання, друкарі одержували за роботу гроші і одяг, учні на час навчання одержували тільки одяг. Наявність друкар­ського верстата в сполученні з наймом робочої сили вка­зує на один з етапів в розвитку мануфактури.

Слід згадати ще деякі ремесла, які ніколи не об’єднувались на Україні в цехи і завжди сприяли розширенню сфери товарно-грошових відносин, а такожстворювали більш зручний грунт для виникнення елемен­тів капіталістичної організації праці.

Відомі нам джерела ніде не згадують про існування на Україні XVII ст., наприклад, цехів колодязних май­стрів, хоч такі майстри і були на Україні, а також приїжджали сюди на роботу з Росії і працювали за винагороду грошима і натурою. Попит на працю коло­дязних майстрів, як показують документи, не завжди задовольнявся. Про це, зокрема, свідчить рішення російського уряду підготовити в Києві достатнє число ко­лодязних майстрів з місцевих ремісників.

Категорію свого роду спеціалістів, хоч і не належ­них до ремісничого звання, становила домашня прислу­га: покоївки, прачки, куховарки, конюхи, опалювачі тощо. В даному разі ця категорія цікавить нас остільки, оскіль­ки наявність в місті людей, що живуть з роботи за плату, свідчить про можливість використання її і в ремеслі. А потрібно відмітити, що цей контингент людей був досить значним, особливо по великих містах.

Про існування практики найму робочої сили в містах свідчать, зокрема, численні судові справи. Причиною конфліктів здебільшого були порушення хазяями дого­ворів про оплату, заборгованість в оплаті, втеча слуг, крадіжка та ін. Про численність домашньої при­слуги по містах свідчать також «атестації», які видава­лися хазяями при відпуску слуг.

Актові книги українських магістратів розповідають про випадки боротьби за свої права прислуги, про різ­ні умови найму різними людьми. В них ми чигаємо про те, як парубка наймають на роботу для створення гармати, рудник з Кереберди наймає до своєї отари хлопця-вівчаря, жінка полтавського козакабере у дім дівчину «робою», тобто в наймички, прясти; міщанин з Новосанджар бере служницею в дім дівку Марію Луциківну, крім челядника, що вже працює у нього, дівчина Палажка — «служебниця» — подає скар­гу за гвалт на свого хазяїна, новосанджарського міща­нина Семена Шапошникова, київський міщанин укла­дає договір з «робітником» на ремонт будинку і т. д.

В іншій групі документів вінницького гродського су­ду середини XVII ст. також говориться про людей, які служать «за певний юригельт». Наймити в Кам’янці іменуються «працьовитими». Так, хазяїн «працьовитого« Грицька» докоряв йому за неслухняність і, називаючи його хлопом, зазначав, що він таких хлопів «багато до Кам’янця привів і попродував». Ці останні слова слід розуміти так, що названий міщанин повлаштовував за­йшлих в місто людей на роботу, очевидно, за певну ви­нагороду. В 1685 р., коли хоругов Паца стояла в м. Норинську на Київщині, вона використовувала безплатно працю челяді норинського орендаря і інших місцевих багатіїв.

Багато різних робіт виконувалось за гроші по місь­ких урядах, панських та боярських канцеляріях. Так, в 1683 р. київському жителю було заплачено з государевіої казни за оправлення службових книг, за шкіру та інші матеріали.

Цікавою категорією серед ремісничої і купецької че­ляді була «дорочна челядь». Це були більш-менш давні жителі міста, які уже набули фактично права житель­ства в ньому, але не мали ні міських прав, ні якогонебудь фаху, який би дозволив їм домагатись звання ремісника, підмайстра, майстра тощо. Переходячи з од­ного місця роботи на інше, вони брали від хазяїна по­свідку, без якої ніхто не мав права взяти їх на роботу. Серед маси «люзнпх людей», що шукали якогось заро­бітку в місті, навіть ця категорія населення була в пев­ному розумінні привілейована, бо мала законне право на роботу, якого не мали інші.

До різного роду челяді, очевидно, близько прими­кають і так звані «коморники», що, не маючи своїх мешкань в місті, жили по чужих господарствах на різ­них умовах. Коморників використовували як найману силу по ремісничих і купецьких підприємствах поряд з «дорочною челяддю». Відомо, що в кінці XVI ст., забо­роняючи використовувати на роботі всякого роду «люзних людей», уряд зазначив, що міста для своїх потреб повинні задовольнятись коморниками, які б в місті були відомі і мешкали там від року². На початку XVII ст. польський уряд видав спеціальну постанову, якою забо­ронялось використовувати по містах працю коморників і наказувалось обходитись своїми ремісниками і «до­рочною челяддю». А якби хтось чужого челядника або коморника взяв на роботу без листа від попереднього хазяїна, то мусить за це відповідати за законом.

В дійсності подібні заборони, звичайно, порушува­лись. Тим більше, що залежного і безпомічного «люзного», який не міг розраховувати на те, що швидко знайде іншу роботу, можна було максимально експлуа­тувати.

Практика найму робочої сили на Лівобережжі стала уже настільки звичайним явищем, що склалися певні звичаєві норми найму. Хазяїн, який раніше строку від­пускав робітника, повинен був згідно із звичаєм запла­тити за весь строк. З другого боку, якби наймит не до­робив навіть 1 — 2 дні, то хазяїн мав право не заплатити йому за весь рік, оскільки, зазначає сучасник, на світі «звичай таковий биваєт».