Княхзівське вбрання часів феодальної роздробленості
Загостренне відчуття соціальної дистанції було взагалі властивістю середньовічного світобачення, в якому людина виступала не як індивід, не сама собою, а як представник тієї чи іншої суспільної групи, і соціальний статус постає на підмурівку статусу родового. У складній ієрархії понять більшої чи меншої родовитості на походженні знатних родів лежав сакральний відблиск, що незмірно підносив їх над рештою знаті. В середньовічній уяві політичну незалежність країни на відміну від теперішнього стереотипу мислення, не ототожнювано з державною суверенністю, бо тодішня правова свідомість не знала безпосереднього панування держави над собою підданного: людина Середньовічча підкорялася іншій людині, а не державі. Державу сприймали як своєрідний додаток до особи властителя.
Князівська верства – єдиний замкнутий стан, до якого не давали доступу ні багатство, ні вплив, ні високі урядові посади. За весь час існування ВКЛ, а згодом Речі Посполитої, корпорація князів поповнилась за рахунок родин не князівського пожодження двічі, пожалування надходили з-за рубежу. Прикметно, що неприродні, з погляду загалу князівські титули приживалися не без зусиль.
Після інкорпорації українських земель за актом Люблінської унії 1569 року, коли польська шляхта, вихована на засадах шляхетської рівності, вперше зіткнулася з новим для себе явищем – неприхованою погордою князів щодо нижчих, – це викликало гостре обурення. Пізніше під тиском шляхти ухвала сейму 1638 року взагалі заборонила вживати князівські титули до всіх княжих родин, окрім тих, чиї підписи стояли під актом унії 1569 року.
Український шляхетський загал не є цілком тотожний польському, в якому в ХVI – XVII століттях прослідковувалась станова однорідність. Саме в цей час на території українських земель існувало три поверхи упривілейованого стану
1) Князі
2) Зем’яни – шляхта тобто усі благо народженні.
3) Королівські бояри – військовослужбовий елемент.
Було б надмірним спрощенням пояснювати пієтет перед князем суто раціональними причинми; адже далеко не всі з князів були маєтними та впливовими, а тим часом княжий ореол поширювався на всіх. Авторитет князівського імені впливав, слід думати з поняття легітимності влади в християнський традиції зперто на вислів апостола Павла: «Вся влада від Бога». Особу князя і найвище право носієм якого він вважався вже в силу народження, сприймали як наслідок Божого промислу, незаперечний абсолют.
Людина високого роду мусила поводитися відповідно до свого статусу, а її неадекватна поведінка сприймалася як щось аномальне та негоже, траплялись випадки героїзації окремих постатей княжого походження.
Київські князівни
Наголошення на спадкоємності сучасних княжих родів із панівною династією Київської Русі не було примхою моди чи даниною гербоманії, а диктувалося, поза сумнівом, потребою утвердити своє право на історичну окремішність.Такий сюжет з огляду на загрозу поглинання України- Русі окресленішим у культурному та національному плані плані сусідом Польшею, звучав бульш ніж нагально.
Склад князівського прошарку.
Князі поділялися на:
1) Князів – правителів
2) Удільних князів- ті, що мали землі, що передавались у спадок.
3) Службові князів – тих, що мали нести військову службу за володіння.
4) Дрібні князі
Ми можемо припускати, що з утвердженням литовської панівної династії найвищій ешелон влади зазнав суттєвого перегрупування місцевих(руських) дрібніших уділах, що їх передали членам великокнязівського(литовського) роду.
За підрахунками Наталії Яковенко на території Волині та Центральної України від кінця XVI до середини XVII століття проживало щонайменше 52 князівські роди, членів яких джерела фіксують як місцевих землевласників чи урядників. Її класифікація князів за тогочасною термінологією:
1) Княжата головні, що мали успадковані землі.
2) Княжата повітники, власники отчин- вислуг, що надав їм великий князь.
Залишити коментар