Соціальний склад міського населення українських міст XVII ст.

На Україну як і в інших країнах, з розвитком тор­гівлі і ремесла по містах розвинулися три відмінні одна від одної соціальні групи населення. Це були:

1) міська верхівка, аналогічна західноєвропейському патриціату і в зв’язку з цим іменована так в ряді міст Західної і Правобережної України;

2) міське поспільство. Ця гру­па становила основну частину міського населення. Яд­ром її були ремісники і купці;

3)  міські низи — чернь, найбідніша, без прав мі­ського громадянства маса населення.

Чітко проведеної межі між цими трьома групами на Україні не було. Відбувалось проникнення окре­мих представників нижчих груп у виші, і навпаки — деградація представників вищих груп до становища нижчих.

Міська аристократія ще задовго до XVII ст. захопи­ла в містах України керівні позиції. Члени міських урядів кооптувалися головним чином з її середовища. Міські багатії охоче ріднилися з обіднілою шляхтою. Відома на Київщині в першій половині XVII ст. шлях­тянка Хованська була онукою київського війта Яцка Булиги. В 1683 р. шляхтич полковник Максиміяіан Булига з родини нобілітованих Булиг одержав від короля Яна III Овруцьке війтівство. Київські війти Ходикище в XVI ст. почали збирати документи для одержання шляхетства. В Барському ж старостві нобілітація мі­ської верхівки набрала таких розмірів, що у XVIII ст., підкреслюючи своє справжнє шляхетство, пани говорили: «Я шляхтич коронний, а не барський». Протягом XVII ст. по судах розглядалось чимало справ про «самозваних» шляхтичів. Так, «шляхтич» Поповський виявився сином барського міщанина Омеляна Колодія, Міщани Бара, п’ять братів Войтовичів, іменувалися в документах шляхтичами Михайловськими від назви набутих ними грунтів —Михайлівських. Нобілітація міської верхівки не тільки не припинилась після визвольної війни, а, на­впаки, збільшилась. Найбільш економічно сильні представники міської верхівки протягом визвольної війни і в післявоєнні роки прибрали до своїх рук великі зе­мельні багатства, серед них і шляхетські маєтки, влас­ники яких загинули або не повернулись. Користуючись цим, нові господарі маєтків почали називатися дідича­ми цих володінь, присвоївши собі герби та імена колиш­ніх власників. Нескінченні судові процеси на початку XVIII ст., викликані скаргами шляхти на проникнення в їх середовище міщан, свідчать про успіхи міської вер­хівки в домаганнях шляхетства.

Аналогічне явище з деякими рисами місцевої специ­фіки ми спостерігаємо в XVII ст. і на Лівобережжі. Ще в 1651 р. лубенські заможні міщани почали скуповува­ти не лише приміські «нивки, гайки і ставки», а й ці­лі хутори і швидко ставали «славетними урожоними панами і знатними мешканцями лубенськими», а їх діти уже займали вищі урядові посади в полковому уряді.

Становище козацької старшини в очах лівобережних багатих міщан мало ту саму принадність, що і станови­ще шляхти на Правобережжі. Поріднившись з полков­ницькою родиною, багатий міщанин одержував широкі можливості дальшого збагачення і здобуття високих посад, урядових відзнак і нагород. В кінці XVIII ст. цісуперновітні аристократи уже нерідко мали права дво­рянства.

Таким чином, український патриціат весь час мав тенденцію до нобілітації і в певній мірі поглинався шляхетським класом. Поступово відриваючись від мі­щанського стану, він все менше був зв’язаний з корін­ними інтересами міста і маси його населення. Ця част­ково нобілітована міська верхівка ослабляла опір міст феодалам. Згадаймо, як обережно і непослідовно брали участь в боротьбі з шляхтою київські багатії і урядов­ці міста Ця верхівка була насамперед зайнята влас­ними справами, в жертву яким вона з легкістю прино­сила інтереси своїх міст і маси міщанства.

Польський уряд до певної міри розраховував на міську аристократію в справі придушення опору міщан. Так, підтверджуючи призначення Ходики війтом, Вла­дислав IV зауважив, що робить це для того, щоб Ходи­ка запобігав «шкідливому неспокою» міщан. Міська аристократія і найбільш заможна частина міського поспільства відчували постійну тривогу за своє майно і гроші, часто приумножені саме в завірюсі кла­сової боротьби. Ця тривога також зумовлювала обе­режність їх дій.

В той час як біднота ставала на бік антифеодальної, антишляхетської і антистаршинської опозиції, заможні­ша частина намагалась виграти час і зорієнтуватись в обстановці. Інакше не можна зрозуміти, наприклад, лист міщан м. Зінькова наказному гетьману Лівобережжя Сомкові, який разом з Василем Золотаренком очолював антипольську коаліцію на Лівобережжі. Зіньківці, ви­правдовуючись в тому, що вони не підтримали Сомка під час боїв з польсько-татарським військом зимою 1661 p., писали, явно прибідшоючись: «Хотя серце наше жаждало к тебе, возбраняли нам наступаючие поганские, также войск казацких и людских силы, ибо нам, бедным своеванным и вконец розоренным, немочно ма­лой горсти всякому противитца… а потом в невинности своей погибать прежде времени».

Міська верхівка нерідко прямо зраджувала інтереси міст і народу. В зв’язку з цим, очевидно, знаходився і описаний К.- І.Стецюк факт спроби глухівських робіт­ників винокурень і буд разом з іншим «бідним людом» розправитися з глухівським сотником, війтом та різни­ми «начальними людьми» міста. Аналогічні випадки мали місце в цей час і по інших містах Лівобережжя.

До міського поспільства відносилась вся маса ре­місників і торговельного люду великого і середнього до­статку. Саме з цього середовища на Україні, як і в ін­ших країнах, формувалось феодальне бюргерство, тру­дом і коштом якого розвивались і жили міста. Але воно не мало тих прав і привілеїв, якими користувалася міська верхівка. Представників міського поспільства, як правило, не було в міських урядах. Соціальні проти­річчя між масою ремісничо-торговельного населення і міською верхівкою дають себе відчувати протягом всьо­го XVII ст. Про це яскраво свідчить вищенаведений епізод боротьби в Глухові в кінці 50-х років XVII ст., а також численні факти класової боротьби в містах Правобережної України. Проте ця частина міщанства ніколи не виступала беззастережно проти існуючих фео­дальних порядків. її позиції, правда, в дещо менш ви­разній формі були характерні взагалі для позиції єв­ропейського бюргерства, про яке Енгельс сказав, що во­но становило «помірковану» опозицію до феодальних порядків. Пояснювалось це тим, що буржуазний еле­мент в цій опозиції був ще занадто слабим.

Найбіднішим і найбільш безправним було плебей­ство, або, як воно здебільшого звалося на Україні, «городова чернь». Саме про цю категорію міського на­селення Ф. Енгельс писав, що в Німеччині початкуXVI  ст. вона стояла «поза общиною, поза феодальними зв’язками і поза цеховим союзом». «Вона з’єднувала в собі розкладені складові частини старого феодаль­ного і цехового суспільства з ще нерозвинутим, ледве виявленим на поверхні пролетарським елементом су­часного буржуазного суспільства, яке саме зароджувалося. З одного боку, це були збіднілі члени цехів, свої­ми привілеями все ще зв’язані з існуючим міським ла­дом, з другого — в

икинуті із своїх насиджених місць селяни і звільнені слуги, які ще не могли стати проле­тарями. Проміжне становище між тими і другими за­ймали підмайстри: тимчасово вони стояли поза офіціаль­ним суспільством і умовами життя настільки наближа­лися до пролетаріату, наскільки це було взагалі мож­ливе при тодішній організації промисловості…». Все це в основі своїй має відношення і до українського міського плебсу другої половини XVII ст. Під презирливою назвою «чернь» вона здебільшого разом з селянством виступає на протязі всієї другої половини XVII ст. проти шляхти, старшини, російських воєвод. Однак документи вказують і на хиткість позицій мі­ського плебсу на Україні, на наявність боротьби пред­ставників різних політичних сил за «городовую чернь».

Поділ міського населення на три групи далеко не ви­черпує проблеми соціального складу міщанства на Украї­ні XVII ст. Необхідно мати також на увазі ті групи жи­телів міста, що не підлягали міській владі. Найбільш численними з них були козацтво, козацька стар­шина, шляхта і духовенство. Оскільки цим і подібним групам населення в даній роботі не буде приділено спе­ціальної уваги, належить з’ясувати їх роль і місце в житті городян в загальних рисах. Це необхідно хоч би з тих причин, що життя названих категорій населен­ня було нерозривно зв’язане з життям ремісничо-торговельного населення міста.

Незважаючи на велику кількість праць, присвячених в тій або іншій мірі козацтву, до цього часу ще немає такого дослідження, яке б більш-менш повно показало його соціально-економічну роль в житті України після возз’єднання з Росією, роль в розвиткові промисловос­ті і торгівлі міст. Історія козацтва другої половиниXVII        ст. висвітлена в основному з політичного боку. Праця В. О. Голобуцького, в якій дається соціально- економічна характеристика козацтва, на жаль, тери­торіально не включає історію городового козацтва Пра­вобережної і Лівобережної України. Але вона дає важ­ливу для нас загальну характеристику напряму госпо­дарчої діяльності козацтва. Автор висловлює ту думку, що козацтво, яке виникло в результаті антифеодальної боротьби трудящих, в масі своїй об’єктивно прагнуло до знищення феодалізму, і його господарча діяльність не могла не мати у XVIII ст. буржуазних рис. Цей ви­сновок напрошується сам по собі в результаті всебіч­ної характеристики господарства козаків на Запоріжжі і Кубані. Нам здається, що в основі своїй ця харак­теристика економічної і соціальної ролі козацтва має відношення і до городового козацтва. Козаків в україн­ських містах не можна вважати населенням, інтереси якого були зовсім чужі інтересам міста, або зарахува­ти їх до паразитуючих елементів, якими, наприклад, були дуже часто представники шляхти або духовенства. Козаки в містах займалися торгівлею, промислами, ча­сом навіть ремеслами. Ця їх діяльність не виходила із загального русла економічного розвитку країни і міст. Але разом з тим привілейоване становище козаків по відношенню до міщанства вело до розколу і суперечок всередині міста. Козаки, навіть незаможні, вважали себе чимсь вищим за міщан. Це був давній традицій­ний погляд воїна, вільного, як вітер, не прив’язаного до цехової майстерні або господарства «послушного» селянина, тобто не залежної ні від гроду, ні від міського уряду людини. В досліджуваний період козацтво не бу­ло замкнутою кастою ні на Правобережжі, ні на Ліво­бережжі. Воєнний стан країни протягом кількох деся­тиліть вимагав весь час поповнення козацького війська, і протягом всієї другої половини XVII ст. кожний, хто хотів, міг вписатися в компут і по бажанню виписатись, знов стати селянином або міщанином. Лише у XVIII ст. припинився цей вільний перехід і в компути стали впи­сувати лише дітей козаків. Особливо багато козаків осіло в містах під час визвольної війни.

В результаті постійного вписування і виписування з козацьких реєстрів міщан, які шукали, де краще, до певної міри стиралася грань між становищем міщанина і козака, яка так помітна була раніше. Називаючи себе козаком, міський житель не залишав, принаймні назо­всім, свої міські заняття ремеслом, промислами, торгів­лею. Таким чином, городові козаки не були в містах інородним тілом, як шляхта з її феодальними інтереса­ми. Козацтво, з’явившись в результаті антифеодальної боротьби народних мас, відбивало значною мірою інте­реси тих нових соціальних і економічних сил, які народжувались і розвивались в країні, і зокрема в місті. Воно, як і міщанство, прагнуло до ліквідації феодальної анархії в країні. Хоча між козаками і міщанами були серйозні протиріччя і велись нескінченні чвари, живучи в місті, козаки проникалися інтересами міста. Саме ци­ми спільними інтересами і пояснюється той факт, що протягом другої половини XVII ст. міщани і козаки не раз об’єднують свої сили в боротьбі з спільними воро­гами, шляхтою, старшиною, російськими воєводами.

Значно складніше стояла справа з козацькою стар­шиною, яка в переважній більшості також становила частину міського населення. З одного боку, вона теж займалася справами, які в інших країнах вели бюргери. Але, з другого боку, старшина прагнула одержати пра­ва феодальної аристократії, інтереси якої завжди і всю­ди були протилежні інтересам бюргерства.

Роль козацтва і старшини в розвитку міського життя на Лівобережній Україні ми накреслили в даному разі лише грубо, в загальних рисах. Можливо, що дальший конкретний розгляд тих соціальних сил, які брали участь у міському виробництві і торгівлі Лівобережжя,скаже нам більше. Що ж до старшини на Правобереж­жі, то, не відчуваючи сильної руки державної влади, вона спричинилася тут до особливо численних без­чинств. Козацькі полковники і сотники в якійсь своїй частині жили з відкритого розбою. Разом з навербова­ним набродом вони наймались за гроші шляхтою і польським урядом для придушення антифеодальної бо­ротьби селян і міщан, «грабежу» податків, виконання екзекуцій тощо.

Дуже суперечливою з точки зору інтересів соціаль­но-економічного розвитку міст була і роль духовенства. Частина його, будучи опорою феодального ладу, разом з тим зовсім не нехтувала заради прибутку жодним міським заняттям, включаючи виготовлення і продаж горілчаних напоїв, лихварство, орендарство і т. д. Промислово-торговельна діяльність ченців, монастир­ських правителів, священиків і т. д. безумовно сприяла економічному розвиткові країни, а значить і міст, але одночасно духовенство в цілому відігравало і негативну роль в житті міст, оскільки захищало ідеологію фео­дального суспільства. Ця реакційна роль духовенства особливо була відчутна на Правобережжі, де, крім православного духовенства, хазяйнувало і духовенство католицьке.

Особливо заважала нормальному розвитку україн­ських міст шляхта. Якщо на Правобережжі вона відра­зу ж після війни почала домагатись відновлення своїх позицій в містах і в перспективі мала для цього певні можливості, то на Лівобережжі панування і засилля шляхти в містах, як паразитичного елемента, було зни­щене. Тут, за підрахунками різних дослідників, серед усіх верств залишилось не більше 300 представників шляхти, до того ж найбідніших, яких називали «шля­хетськими недобитками». І хоч, як свідчить Д. Міллер, універсали і царські грамоти гарантували їм права на працю селян «під строгим каранням військовим», ста­рих порядків уже не можна було повернути. Ця шляхта перейшла в козацтво і міщанство, зайнялася торгівлею, ремеслом, промислами.

Поза промислово-торговельним життям міст стояла така нечисленна категорія населення, як боярство. Ко­лишні члени князівської дружини, привілейовані слуги князів — «їхні руки і очі», після розпаду стародав­ньої руської держави бояри опинилися в становищі якогось середнього стану, який не мав точно окресле­них в юридичному відношенні прав панівної верхівки, але за традицією користувався рядом важливих фео­дальних привілеїв. Одним з них, і найбільш важливим, було право землеволодіння на умовах воєнної служби. Ця верства була дуже неоднорідна і приречена на роз­пад. Бояри виконували обов’язки польової сторожі на татарських шляхах, супроводжували господарських і королівських гінців, «бігали з листами», ставали «конно і збройно» на заклик старости, їздили з дорученнями в Орду.

В 1569 р. різні категорії боярства юридично були знищені. Найбільш заможні і впливові бояри одержали права шляхетства, а нижчі верстви їх були приєднані до поспільства. Проте практика, що укорінилась, про­довжувала існувати наперекір юридичній формулі.

У другій половині XVII ст. на Лівобережжі бояри уже не згадуються. Що ж до Правобережжя, то згадки про них ми маємо ще й на початку XVIII ст. Це, як каже М.І.Довнар-Запольський, був анахронізм, проміж­на ланка між шляхтою і тяглими міщанами та селяна­ми. В 1703 р. в овруцькому суді розглядалася справа про овруцьких та веледницьких бояр, які, користуючись своєю військовою владою, незаконно ув’язнили кількох шляхтичів. У 1677 і 1679 рр. в м. Народичах жило кілька родин «братів бояр», які також виконували тут якусь воєнну функцію.

На Правобережжі зустрічаємо ми в другій половині століття і такі специфічні категорії населення міст, як «стрільці», «побережники», «гайдуки». Все це перехідні прошарки, на обов’язку яких лежала охорона і сторожа в приватновласницьких старостинських маєтках. НаЛівобережжі приблизно таку ж роль відігравали заго­ни «сердюків», «компанійців», «жолдаків», які були в розпорядженні старшини.

Характерним явищем пізнього феодалізму в усіх країнах і на Україні була величезна кількість бродяг і жебраків, особливо по містах. Це було особливе жеб­рацтво, породжене процесом розорення селянства. Жеб­раки мали свої організації, нижчі і вищі керівні інстан­ції. Жебракуванням займалися часом міщани з дозво­лу уряду, зокрема у випадках, коли потрібна була пев­на сума для викупу родичів з татарської неволі. Жебра­чили учні численних шкіл, мандрівні дяки, монахи, що збирали милостиню для монастирів, та різні інші люди.

В містах, крім описаних категорій населення, жили гарнізонні солдати і офіцери, часто з сім’ями. Звичайно гарнізони були не по всіх містах, а в найбіль­ших і в таких, які мали певне стратегічне значення.

Не перераховуючи всіх категорій міського населен­ня, можна, однак, сказати, що міське населення Украї­ни в соціальному відношенні являло собою дуже стро­кату картину. Різні більші і менші соціальні групи і підгрупи становили дуже складне переплетення най­різноманітніших прагнень і інтересів. При цьому особ­ливо складна картина спостерігається в містах Право­бережної України.