Цехове ремесло на території Лівобережної України

Всі явища в житті цехів, які мали місце в містах Правобережжя, ще виразніше виступають в другій половиніXVII ст. на Лівобережжі, яке включилось в про­цес утворення загальноросійського внутрішнього ринку. Новим в становищі ремісників Лівобережжя було особ­ливе послаблення цехових обмежень. В цехи могли вхо­дити всі, хто бажав. Для цього потрібно було зробити лише цілком помірний внесок і влаштувати банкет для братії В результаті цього, а також об’єднання різних ремесел цехи були багатолюдні. Про це особливо красномовно говорить заява київських ремісників, які вимагали, щоб «більше чотирьох сотень в ремеслах їх нікого не було».

На початку XVIII ст. в Полтаві нараховувалось до 300 цехових ремісників. У Чернігові був в другій поло­вині XVII ст. цех, який об’єднував ковалів, слюсарів, димарів, мечників, колісників, золотників, конвісарів, римарів, токарів, склярів, стельмахів, теслів, колодіїв, шитників та інших «молотом працюючих». Сюди ж на­лежали і млинарі, очевидно, ті, які працювали біля мли­нових ступ, що віддалено нагадували собою великі мо­лоти. Всі ці ремісники підкорялися цехмистрові коваль­ського цеху. Подібне явище стало зовсім звичайним у XVIII ст. В 1770 р. в м. Літки існував цех ковалів, бондарів, римарів і музик. Тут же, в Літках, з 1690 р. в одному цеху були шевці і кушніри.

Цікаві факти про цехові об’єднання зовсім невідпо­відних ремесел на Лівобережжі наводить Клазарев­ська для другої половини XVIII ст. Ці дані ясно го­ворять, що тепер мета цехів була зовсім інша і до одно­го цеху могли вступати кушніри, трубачі, пошта­рі і т. д.

Підтвердженням цієї думки може бути те, що цехи лівобережних міст об’єднували і ремісників навколишніх сіл. В 1676 р. в Полтаві в бондарський і ткацький цехивходили і ремісники ближчих сіл В цехових правилах чернігівських шевців за 1680 р. говорилося, що всі шевці, які «працюють в місті або в селі», повинні вхо­дити в цех і вносити певну суму до братської скриньки, якщо хочуть працювати і торгувати виробами. В одному з гетьманських універсалів початку XVIII ст. відзнача­лось, що чернігівські слюсарі, римарі, токарі, склярі, стельмахи, колісники, тартачники, «не лише в самому місті Чернігові зостаючії», повинні належати до коваль­ського цеху.

Виявляється, що навіть необов’язково було бути чле­ном цеху, достатньо було підтримувати цех матеріально. В 1686 р. чернігівський полковник дозволив універсалом «чужостороннім гончарам, що приїздили в місто», після сплати гончарному цеху «звичайної повинності… горшки робити і на торгу продавати». Про підлеглість сільських ремісників міським говорилось і в універсалі цеху і братству «шаповалів, пивників, коцників, панчішників і рукавичників» Чернігова в 1689 р. Подібні об’єднання сільських і міських ремісників на Лівобережжі другої половини XVII—XVIII ст. К. Лазаревська називає «по­ширеною практикою». В цьому проявилась характерна для економіки українських міст нечіткість, розпливчатість організації, близькість міського життя до сільсько­го. Слід думати, що дане явище сприяло розвитку сіль­ського ремесла. Отже, постає питання про те, що роль міст як осередків розвитку феодальної промисловості на Україні в якійсь мірі могло виконувати і село. Але знову ж таки слід відзначити, що економіка феодально­го села ще не досліджена настільки, щоб давала право робити висновки більш категоричні. З приводу анало­гічних явищ в різних країнах висловив міркування М. Маловіст. На його думку, сполучення різнорідних ремесел в одному цеху може означати розвиток капіталістичної кооперації. Можливо, що саме таким яви­щем на Заході в XIV — XV ст. була концентрація цехо­вих організацій. Бути обережними у висновках зму­шують нас численні факти, які ще вимагають свого пояснення. Так, наприклад, в 1656 р. шевському цеху в Козельці було надано Богданом Хмельницьким при­вілей, згідно з яким шевці навколишніх сіл мусили «по­винність цехові козелецькому давати». Цілком можли­во, що названі сільські шевці виконували частину ро­боти цехових майстрів і підмайстрів. Отже, сільських шевців у даному разі слід розглядати як додаткові робочі руки в цеховій майстерні. В даному випадку це не була звичайна цехова майстерня, а майстерня поши­рена. Оскільки ж на чолі всього цеху стояв один керів­ник в особі цехмистра, то такий цех дуже легко міг перетворитись на виробництво мануфактурного типу.

Більш докладне дослідження цехової організації на Україні, як бачимо, могло б дуже допомогти у вирішен­ні питання про генезис капіталізму на Україні, але в даному разі можна лише констатувати, що цехи Ліво­бережжя ще більше, ніж цехи Правобережжя, в дру­гій половині XVII ст. були позбавлені корпоративного духу.

Причини цього були насамперед в економіці. XVII століття принесло дальший розвиток виробництва і обміну. Цехи, що відповідали слаборозвинутому ви­робництву, з поглибленням і поширенням останнього не могли не втрачати своєї сили. Що ж до Лівобережної України, то тут свою роль відігравав також і вплив централізації влади в Росії. Відомо, що в країнах з міцною центральною владою стійкість цехів була значно менша, ніж в країнах, які такої влади не мали.

На Лівобережжі зазнали змін і братства, в яких відпала потреба, як в організаціях, що протистояли на­ціональній і релігійній дискримінації. Як самостійно існуючі братства, так і ті, що були в межах цеху, єди­ним завданням своїм мали опіку над церквою, друкар­нями, лікарнями, народними школами, а також стежили за додержанням різних морально-етичних норм. Таким чином, цехова організація, а разом з нею і братства зазнали на Лівобережній Україні особливо по­мітних змін.

Досліджуючи лівобережні цехи XVII—XVIII ст., А. Єршов писав, що знищення цехових привілеїв позба­вило цехову організацію в очах ремісників її колишньої принади і ремісники почали тікати з цехів. Частина їх пішла під протекцію старшини і у XVIII ст. була покріпачена Це ж саме твердив і В. Мякотін. Не можна не погодитися з тим, що частина ремісників могла і справді з часом поповнювати собою масу покріпаченого селянства. Але в масовому масштабі така перспектива здається неймовірною. Адже сам А. Єршов говорить про народження на початку XVIII ст. вищої форми промисловості з надр ремесла — мануфактури. Отже, висновки Єршова, так само як і Мякотіна, занадто пе­симістичні і не відповідають дійсності, яка була значно складніша і відзначалась елементами занепаду і про­гресу одночасно. Єршов виявив нерозуміння того, що середньовічні цехи в XVII ст., принаймні в кінці XVII і у XVIII ст., уже пережили своє колишнє значення. Через те непереконливим є його пояснення занепаду цехів слабим розвитком міст і міського самоврядування. Фак­ти свідчать, що самоврядування міст на Лівобережжі про­тягом перших десятиліть порівняно з попереднім періодом не тільки не звузилося, а навіть дещо зміцніло, в той час як старі цехи за цей же час,навпаки, ослабли і занепали.