Незважаючи на те, що Зборівський мир був ратифікований Сеймом, і Україна, і Річ Посполита посилено готувалися до нової військової кампанії. Обидві сторони шукали союзників у майбутній боротьбі. Переговори з Трансільванією про прийняття України під протекцію не дали результату, але сприяли зміцненню з 1650 р. зв’язків зі Швецією. Як і в 1649 р., 1659 року велася активна переписка Б. Хмельницького з Олексієм Михайловичем про прийняття України під російську протекцію. Москва знову ухилилася від реальної військової підтримки України, що в тих умовах можна було вважати успіхом польської дипломатії, котра прагнула заблокувати зв’язку Чигирина і Москви. У липні 1650 р. Б. Хмельницький прийняв посла Туреччини Осман-Агу, а вже у вересні полковник А. Жданович домагався в Стамбулі прийняття України під протекторат Мехмета IV (1648-1687). У березні 1651 р. Військо Запорізьке було визнано васалом Туреччини на найпочесніших умовах (військова служба сюзерену без сплати данини), Крим був зобов’язаний сприяти українцям. Складнощі виникли при реалізації договору, так як вже навесні гетьман відмовився прийняти військову допомогу турків в обмін на Кам’янець-Подільський. Фактично, на даному етапі Військо Запорізьке було визнано суб’єктом міждержавних відносин. У підсумку, Річ Посполита відкинула всі пропозиції Хмельницького і агресивно прагнула до військового реваншу: у грудні 1650 р. сейм схвалив створення 36-тисячного коронного війська. Альянс з Польщею склав господар Молдови Василь Лупул (1634-1653). За пропозицією Іслам-Гірея III в серпні 1650 року 60-тисячне козацьке військо разом з татарами виступило в похід на Молдову на чолі з Данилом Нечаєм (1612-1651) і вже на початку вересня 1650 р. була взята молдавська столиця м. Яси, а В. Лупул був примушений до союзу з Україною.
Поляки направили в грудні 1650 р. багаті «упоминки» (данину) Іслам-Гірею III. 20 лютого 1651 р. королівське військо польного гетьмана М. Калиновського вторглося в містечко Красне на Поділлі, де відсіч противнику дав загін на чолі з Д. Нечаєм. У нерівній сутичці загинув майже весь загін, в т.ч. брацлавський полковник Д. Нечай. 11 березня поляки атакували Вінницю, але полковник Іван Богун (1618-1664) зумів встояти і за допомогою Уманського полку Осипа Глуха змусив Калиновського відступити до Кам’янця-Подільського. Несподіваним і сильним ударом став відмова кримчаків брати участь у війні з Річчю Посполитою. Зважаючи зв’язків України і Туреччини Іслам-Гірей все-таки приєднався до походу з 40 (50)-тисячним військом. Тим часом головні сили Б. Хмельницького (100 тис. чол., з яких більше половини – селяни) зустрілися з королівськими військами 28 червня 1651 р. під Берестечком на р. Стир. Польська армія на чолі з королем налічувала 120 тис. воїнів, включаючи 20 тис. німецьких найманців. У битві 29 червня силам Б. Хмельницького вдалося потіснити праве крило армії Речі Посполитої, але 30 червня в розпал битви Іслам Гірей III з татарами втік з поля бою, підступно захопивши в полон Б. Хмельницького. Ще 10 днів героїчно оборонявся козацький табір, частина сил з якого і артилерію вдалося відвести Івану Богуну, обраного наказним гетьманом. 6 липня 1651 гетьман Великого Князівства Литовського Я. Радзивілл завдав поразки чернігівському полку Мартіна Небабі у с. Ріпки і 4 серпня зайняв Київ, який утримував більше місяця. Б. Хмельницький повернувся з полону і створив укріплений табір під Білою Церквою, де зумів відбити атаку на нього польських сил 23 – 25 вересня 1651 р. в умовах важких поразок і розладу серед козаків (частина старшини на чолі з генеральним писарем І. Виговським вимагала світу з поляками, але 10 тис. козаків повстало через переговори з ними) «гетьман Божою милістю» був змушений піти на підписання важкого Білоцерківського договору з Польщею 28 вересня 1651 р.:
- Білоцерківський договір передбачав скорочення козацького реєстру до 20 тис. чол.,
- влада гетьмана обмежувалася Київським воєводством, крім того йому заборонялися відносини з іншими державами,
- поверталася королівська адміністрація, шляхта і орендарі-євреї.
Наслідки поразки були катастрофічними для українців. Були розформовані Брацлавський, Кальницький (Вінницький) і Уманський полки. Через повернення шляхти на свої колишні землі, яке супроводжувався лютим терором, почалося масове переселення на Лівобережжя. Кримчаки ж, отримавши згоду короля, спустошили Правобережжя, але в силу зовнішньополітичних обставин (вказівка зі Стамбула) знову виступили на підтримку Хмельницького. Останній у зв’язку з цим знову, як і в 1649 р., був звинувачений у потуранні розбійній орді. Незабаром спалахнув ряд повстань (Корсуньського і Білоцерківського полків на чолі з Лук’яном Мозир, Миргородського та Прилуцького полків на чолі з Вдовиченко, Полтавського на чолі з Максимом Пушкарем). Загальний настрій на Україні було за продовження війни з Польщею і за повне звільнення. Не влаштовував Білоцерківський договір і поляків: вони прагнули до повного знищення Війська Запорізького і сейм не ратифікував угоду від 28 вересня 1651 р. Ще в серпні 1651 р. було оновлено угоду про перехід України під протекторат султана, проте умови його посилилися: українці зобов’язані були сплачувати Порті данину і надати військову допомогу в боротьбі з Венецією. І якщо Крим знову підтримував гетьмана, то Волощина і Трансільванія направили в Молдову 15-тисячній військо, щоб вивести її з під впливу України, а незабаром вступили в альянс з Польщею.
Уже в травні 1652 р. Б. Хмельницький з 35-тисячним військом і 20 тисячами татар висунувся до укріпленого табору коронного гетьмана Мартина Калиновського під Батогом на р. Південний Буг. 1 червня 1652 р. українсько-татарське військо раптово атакувала табір поляків. У підсумку 20-тисячна королівське військо було вщент розбито, в битві загинув М. Калиновський. І на Україні і в Польщі перемогу під Батогом сприймали як реванш за поразку під Берестечком. Фактично ця перемога знаменувала відродження суверенітету від Польщі. Також привела ця вікторія, за словами В.А. Смолія та В.С. Степанкова, до успішного завершення селянської війни на Україні. На підвладній Війську Запорозькому території було ліквідовано шляхетське і землеволодіння католицької та уніатської церков, Королівщина – володіння переходили у державну власність; скасовувалося кріпосне право, а селяни і козаки отримали широкі можливості користування землею. Відомо, що полковий адміністративно-військове пристрій поширене було на волость ще в 1649 р., коли було сформовано 16 полків (9 на Правобережжі та 7 на Лівобережжі). Влітку 1650 р. налічувалося вже 20 полків. Надалі, з урахуванням виниклих полків на території Білорусі, їх налічувалося до 50. Виникло особливе державне утворення, за яким в сучасній українській історіографії закріпилася назва «Українська козацька республіка», проте слід погодитися з В.К. Липинським, що нова держава при Б. Хмельницькому набуло рис саме монархії (сам Хмельницький бачив його у формі спадкового гетьманства-князівства). Законодавчі функції спочатку мала Генеральна (загальна, чорна) рада. Але в силу свого стихійного характеру і об’єктивних труднощів по її скликанню вже з 1650 року вона замінювалося Старшинської радою. Остання розглядала питання миру і війни, затверджувала привілеї містам, вводила податки і розглядала ряд інших важливих питань. Основні важелі виконавчої влади перебували в руках гетьмана: він скликав раді, очолював адміністрацію, був головнокомандуючим, видавав обов’язкові для всіх нормативні акти (універсали), брав участь у судочинстві, керував зовнішньою політикою, відав фінансами. Відомо, що Б. Хмельницький, як справжній князь-суверен, карбував навіть власну монету. Спробував гетьман в нових обставинах утвердитися і в зовнішньополітичних справах.
Після перемоги під Батогом ще в червні 1652 р. українське військо вступило в Молдову і змусило В. Лупула слідувати раніше взятим зобов’язанням. У серпні 1652 р. Тиміш Хмельницький (1632-1653) одружився на Розанді Лупул, що піднімало статус Хмельницького як суверенного правителя. Перспектива злиття України та Молдови в одну державу об’єднала у ворожу коаліцію Валахію, Польщу і Трансільванію. В квітні 1653 р. вони скинули В. Лупула і посадили на трон Георгія Стефана, який, однак, вже в тому ж місяці був розбитий українською армією на чолі з Т. Хмельницьким. Окрилений успіхом гетьманич почав похід в Волощину, проте був розбитий у с. Яловіц, потрапив в облогу у фортеці Сучава, при захисті якої був смертельно поранений в бою. Останнє було серйозним ударом по планам спадкового гетьманства Б. Хмельницького. Разом з тим, Трансільванія, Волощина і Молдова відмовили у військовій допомозі Речі Посполитій.
У лютому 1653 р. поновилися військові дії проти Речі Посполитої. Коронне військо на чолі зі Стефаном Чарнецьким захопило і винищила населення Прилук, Немирова, Вінниці та ряду інших поселень. Однак під Монастирищем І. Богун зупинив і розбив противника. У вересні 1653 40-тисячне польська армія на чолі з Яном II Казимиром вдерлося на Поділля, але у Жванецького замку (біля Кам’янця-Подільського) потрапила в оточення сил Б. Хмельницького та Іслам-Гірея III. За більш ніж 2 місяці виснажливої облоги загинуло понад 10 тис. воїнів в таборі Яна Казимира, і він був змушений піти на переговори з кримським ханом. Останній знову зрадив інтереси союзника: хоча права і привілеї козаків гарантувалися, але на українські землі поширювалася польська адміністрація і шляхта поверталася до своїх маєтків.
Залишити коментар