У XVII ст. на Україні ремесло досягло свого найвищого розквіту. В наступному, XVIII ст. воно уже зазнало жорстоких ударів з боку міцніючої мануфактури і чим далі, тим більше відтіснялося на другий план. На досліджуваній території в XVII от. окремі міста мали славу визначних центрів ремісничого навчання. Записи в цехових книжках говорять про те, що чимало учнів було дітьми і онуками ремісників тієї ж самої спеціальності. Цей факт ще раз свідчить про існування згадуваних уже потомствених ремісників.
Прихід учнів з різних місцевостей у великі міста на науку сприяв ремісничим зв’язкам в країні. Наскількивони були широкі, можна судити з того, що в Кам’янець-Подільський приходили підлітки на навчання не тільки з навколишніх поселень і всього Поділля, а й з багатьох міст інших воєводств. Тільки в один спільний цех стельмахів, колодіїв, бондарів і столярів приходили учні з понад 100 міст України і навіть з-за кордону. Серед цих міст були: Літин, Язловець, Бар, Смотрич, Скала, Бердичів, Монастирище, Паволоч, Троянівка, Біла Церква, Київ, Черча, Опатів, Коломия, Броди, Львів, Луцьк, Дубно, Олика, Старокостянтинів, Кременець та інші, а також польські міста Люблін, Луків, Венгрів, Ченстохов, Бистриця, Бохнія, Краків. Як бачимо, радіус притягнення ремісничих учнів до Кам’янця-Подільського був чималий.
Центрами ремісничого учнівства були, мабуть, і такі великі міста, як Київ, Чернігів, Переяслав, але відомості про це дуже скупі. Не можна не приймати до уваги і того, що багато з «славетних» Правобережної і Лівобережної України одержало свою путівку в життя у Львові. Існування міст — центрів ремісничої науки є незаперечним доказом не тільки значного розвитку ремесла, досягнутого в цих містах, а й свідченням потреби в ньому в менших містах. Уже давно відбувся перехід до вищого етапу в розвитку ремесла, тобто перехід від роботи на замовлення до роботи на ринок2. Свідченням цього О. Баранович вважає численність ремісників окремих спеціальностей. 145 шевців в м. Острі, 42 шевці в Полонному, 27 шевців у Бережниці, 29 м’ясників у Острозі і т. д. не могли існувати виключно працею на замовлення.
Уже на самому початку відокремлення ремесла і торгівлі від землеробства при всій обмеженості тогочасних ринків «міські ремісники повинні були… продукувати для обміну». Співіснування праці ремісників на замовлення і на продаж мало місце у феодальному ремеслі, хоч і в різному співвідношенні в різних галузях.
Нерівномірність промислового розвитку була причиною того, що на Україні XVII ст. поряд з архаїчними, найбільш відсталими формами виробництва розвивались більш передові і складні. Розглянути різноманітні форми промисловості — означає побачити, як всередині старого народжувалось нове, як на зміну старій організації виробництва і ручній техніці поступово приходила нова техніка і нова, більш досконала організація праці.
Слід розглянути становище в тих галузях, які вимагали відносно меншої затрати сил, меншого мистецтва і мали найбільш примітивні знаряддя праці. Такими були галузі харчової промисловості та виробництво одягу і взуття. Вони були, з одного боку, найбільш поширеними, а з другого — найбільш примітивними.Виробництва ці, будучи абсолютно необхідними в житті кожного міста, зростають разом із збільшенням міського населення. В усіх країнах вони були представлені завжди особливо великою кількістю ремісників. У Росії XVII ст. переважна група ремісників займалась виробництвом продуктів харчування і одягу.
Харчова промисловість на Україні XVII ст., як видно з переліку професій, була уже досить розгалужена. Особливо було розгалужене виготовлення різних продуктів з борошна.
Велика кількість продуктів харчування, яких щоденно вимагало багатотисячне міське населення України, вироблялась не за рахунок окремих великих підприємств, а в численних малих, здебільшого в межах однієї сім’ї. Тільки цим можна пояснити наявність по містах згадуваної уже величезної кількості ремісників — по 30 — 50 пекарів, м’ясників, різників, броварів тощо.
В значній своїй частині галузі харчової промисловості знаходились ще в стадії виділення з домашньої промисловості і стадії звичайного ремесла, яке поєднувало виробництво на замовлення з виробництвом на ринок. Майже в кожному більш-менш заможному господарстві була своя броварня або винокурня. Звичайними для тих часів були слова про лубенську міщанку: «Пішла жінка до своєї броварні» — або про міщанина, який «в броварні своїй працює».
В 1651 р. в м. Дубно розглядалася скарга на солодовника Бартоша, що не додав частину солоду замовцеві, хоч і одержав від останнього повністю потрібну сировину — ячмінь, овес і жито. Цей же солодовник виготовляв свій товар і на ринок, можливо, приховуючи для цього частину сировини замовців. Заснування солодовні не було дешевою справою. Це видно на прикладі продажу солодовні лубенським міщанином за 280 злотих. Таке досить дороге підприємство не могло не працювати на ринок, інакше воно було б невигідним.
Як цехові, так і позацехові ремесла харчової промисловості відзначались настільки великою примітивністю, що Климентій навіть обурювався тим, що їх ремеслами називають. Про калачників він каже, що вони, «не будучи ремісниками, замислили цех міть», в той час як навіть жебрацтво, на його думку, потребувало більшої науки, ніж калачництво.
Однак на цій примітивній стадії розвитку ремесла при уважному розгляді уже можна помітити елементи нового порівнюючи з феодальною цеховою практикою. Це нове в основному іде по лінії застосування цеховими майстрами найманої праці, «виламування» з рамок цехових норм і порушення масштабів продукції. Так, в1683 р. в Стародубі майстер-ковбасник Прокіп Потапович, одержавши замовлення на виготовлення для різницького цеху великої кількості ковбаси, найняв як додаткову робочу силу якогось «наемного человека». Члени ковбасного цеху, зокрема цехмистр, обурені цим, намагались не допустити наймита до роботи. Більше того, цехмистр намовив кількох сердюків побити Прокопа за порушення правил цеху.
Цілком можливо, що в харчовій промисловості уже накреслився процес територіального поділу праці. Принаймні на це вказує існування в XVII ст., наприклад, такого прислів’я: «Чудний, як гельмязівський бублик»— або наявність певних центрів торгівлі рибою в містах біля річок, особливо в придніпровських містах.
Серед найбільш поширених ремесел названих галузей були шевство і кравецтво. Незважаючи на свою давність, вони дуже мало відійшли від первісної форми — домашньої промисловості. Ремесло на замовлення і одночасно на продаж здійснювалось тут нерідко мандрівними ремісниками, знаряддя праці яких вміщувались в мішку за плечима.
Досить часто перехожі ремісники поєднували шевство або кравецтво з іншими роботами в наймах. В 1707 р. в Переяславі судили двох бродяг, які показали, що багато років провели по різних заробітках в наймах, а також жили певний час з шевства.
До речі, мандрівні шевці і кравці були звичайним явищем не тільки в наступному, XVIII, а й у XIX ст. поряд з великими фабриками взуття. Це явище є одним з яскравих прикладів розтягнутості процесу розвитку промисловості та співіснування найбільш відсталих форм з найбільш передовими. Переважна більшість ремісників названих спеціальностей була осілою і працювала в невеличких майстернях.
Сповнений глибокої поваги до ремесла шевця, Климентій описує його робочий день в таких словах: швецьсидить в майстерні за роботою, «як на маєстаті», тобто на троні. Вставши вдосвіта, він
Усунет лучник й железо причепляєт,
І лучину з пенков смольних з огнем роскладаєт.
І, розложнвши огню, зараз перешивает,
Поти, покуль аж ся му подобает,
І як, перешиваючи втомится, то шкури стрихуєт,
І на роспускання на чоботи, колько з котрої пар вийдет.
готуєт.
А потом, покинувши все, пойдет віти збирать;
Бо потреба козлини из ветою вичинять.
І пойдет до гарбовки у човна хитати.
Козлини і бараніцн, хоч и габелки окрашати…
І їздить у луг дубу і попілу палити, готовати,
І мусіт бідний добре на зиму працовати.
А особнє мусіт по материнку і по листок ходити,
Же аж і в свято мало может когда спочити…
А як пойдет до шкур, дуб товчет, шкури пересипаєт,
А іниє шкури у золу хуру закладаєт,
А іниє теж на кобилиці шерсть оббирает.
А потом бєлєхом мездру підробляет.
І похваговавши в божий час, укладает в квас
І чекаєт, покуль будет пересипать опять час.
Цей опис, очевидно, відноситься до найбільш типової майстерні, в якій шевство ще не відділилося від чинбарства. Але той же Климентій в іншому вірші говорить і про факти відокремлення чинбарства від шевства. Проста людина, Климентій не розумів закономірності і прогресивності поділу праці, і те нове, що він бачив у давно відомому йому шевстві, здавалося йому дивним і безцільним. Дивіться, каже він, «ремесло єдине надвоє порвали». Проте в XVII ст. уже не одне ремесло було «надвоє порване».
Незважаючи на архаїчність техніки виробництва, вироби з шкіри були красиві і міцні. Ця їх якість була результатом великої і копіткої праці. Особливо красиве було взуття з червоного і зеленого сап’яну. Але його виробництво забирало дуже багато часу. В процесі дубління шкіра часом повинна була лежати в потрібному розчині по кілька місяців, а найкращі гатунки її, наприклад в Києві, вимочували до трьох років. Звичайно, навіть сама така технологія свідчила про відносно обмежені масштаби виробництва і його феодальний характер. Про те, що в Кам’янці на початку XVII ст. шевцям не завжди удавалось легко розпродати свої вироби, говорить судова справа двох шевців, коли один швець, поширюючи плітки про другого, перешкодив йому розпродати свій товар. Не задовольняючись місцевим міським ринком, шевці розвозили овій товар по ярмарках.
Про виконання шевцям «роботи для більш широкого збуту, ніж могли дати замовлення, свідчать, зокрема, факти закупівлі шевцями значної кількості сировини. Так, в місті Дубно в 1659 р. якийсь Мошко скаржився на цехмистра шевського цеху в Острогу, який був винен йому за шкури 35 злотих, 2 пари чобіт і 2 пари черевиків. Цехмистр випросив відстрочку на два тижні. Так само заборгувався в 1660 р. і гарбар з Острога, що купував сировину. Цілком зрозуміло, що ремісників, які працювали на ринок в усе більших розмірах, не влаштовували цехові рамки. В зв’язку з цим слід розглядати і загострення боротьби між цеховими та позацеховими шевцями. В 1709 р. шевці м. Кобеляки на Полтавщині скаржилися на те, що в місті багато шевців — підсусідків у козаків, які, «тем себя защищая, жодного цехового повиновения з братиею обще нести не хотят».
В шевстві, як і в галузях харчової промисловості, помічається намагання розірвати старі рамки виробництва і збільшити його за рахунок додаткової кількості працюючих в одній майстерні. Цеховий швець вдавався до найманої праці ремісників, зокрема в тих випадках, коли раптом одержував велике або дуже термінове замовлення. Наприклад, бували випадки замовлення великої партії взуття для солдат. Маючи виготовити взуття для цілого полку, кам’янецький швець порушив цехові правила, найнявши допоміжну робочу силу Протести інших членів цеху і судова справаз цього приводу свідчать про ті труднощі, які доводилось перемагати на своєму шляху дуже слабим ще паросткам нового. Очевидність же останніх підтверджується також і прикладами з практики кравецького ремесла. Відзначаючи примітивність кравецького ремесла в порівнянні з іншими, Климентій говорить, що кравець все своє начиння з собою носить, а на «локоть», тобто дерев’яну мірку, в дорозі спирається, бо часто ходить від села до села, від міста до міста в пошуках роботи. Отже, кравці також нерідко вели мандрівне життя, виконуючи замовлення різних людей по селах і містах. Але разом з тим поряд з пошиттям одягу домашнім способом або у кравця в другій половині XVII ст. все більше входить в звичай купівля готового одягу.
Про роботу кравців на ринок свідчить їх велика кількість по містах. В Умані, наприклад, навіть в період найбільшої розрухи після визвольної війни було багато кравців. Цим кравцям і місцевим шевцям та шапкарям в 1668 р. було наказано одягати гарнізон з компанійців і сердюків, який поставив там Дорошенко. На те, що умови для роботи кравців на ринок цілком визріли, пказує і народне прислів’я тих часів: «Купуй хату критую, а одежу зовсім як треба пошитую». Климентій додає, що, купуючи готовий одяг, а також готові будинки, людина має «менш утрати», а до того ж і «менш турбациї». А взагалі, каже він, «нет лучше, як начнеш готовое куповать».
Разом з роботою на ринок кравці, подібно до шевців, починають «виламуватись» з рамок цехового ремесла. В 1702 р. кам’янецькі цехові кравці подали до суду скаргу на одного з своїх майстрів за те, що той, будучи членом цеху і тримаючи підмайстрів, разом з тим не виконує своїх обов’язків перед цехом, а дбає лише про себе і свою роботу для ринку.
Якось кравець Якуб Ружицький, одержавши аванс на виготовлення великої партії військового одягу, роздав гроші міським кравцям, з якими працював у спілці. Один з кравців утік з міста, внаслідок чого і виникласудова справа, з якої видно, що робота виконувалась не в цеху, а поза цехом різними майстрами під керівництвом Ружицького Скупі відомості не дають можливості всебічно познайомитись з цією формою кравецького виробництва, але ясно, що тут ми маємо справу фактично з розширеною майстернею на чолі з майстром.
Непоодинокі були випадки, коли майстри відмовлялись виконувати настанови цеху, хоч «челядь тримали» і продавали на ринку вироби.
Подібне становище в цехах могло створитися тільки за умов розвитку товарно-грошових відносин, зростання попиту населення на ремісничі вироби. Що це було саме так, показують і приклади з практики сільського ремесла. По селах працювали ремісники також до певної міри на задоволення потреб ринку. Інакше не можна було б пояснити факт наявності у сільських ремісників допоміжної робочої сили. Як свідчать джерела, в с. Гаєвцях Овруцького повіту на Київщині жив кравець, який працював «з своїми асистентами-кравцями». Десь в 90-х роках XVII ст. старий кравець з Прилук розповідав на суді, як замолоду працював у с. Горківцях підручним у кравця Давида Патики і вкрав у останнього шкатулу з грошима, яких вистачило заснувати пізніше у м. Варві свій цех. Майстерні таких сільських кравців не були домашньою промисловістю. Більш того, названі сільські майстри виконували, очевидно, не тільки замовлення односельчан, бо для цього в тих умовах не потрібна була допоміжна сила найманих ремісників. Адже поруч існувала в широкому масштабі домашня промисловість. Більш ймовірно, що названі кравці працювали на ринок.
Цехмистри і окремі майстри намагалися урвати собі більший прибуток за рахунок інших майстрів і тим самим порушували цеховий принцип рівності. Прикладом цього може бути справа між кам’янецьким цехмистром кравецького цеху і майстрами, яких він обмірював під час роздачі сукна для виконання замовлення.
Натяк на збільшення масштабів виробництва порівнюючи із звичайними цеховими дають приклади заборгованості ремісників у зв’язку з купівлею сировини. Не раз заборговувався швець Онуфрій, він же і цехмистр шевського цеху в Острозі. Покликаний до суду, він просить відстрочки, доки продасть готовий товар.
Поряд з цеховими та позацеховими майстернями, в яких виробляли свічки на замовлення або продаж, тут же в місті існували уже великі майстерні, що належали, як свідчать джерела, міським урядам. Прибуток від них мав іти на різні витрати, зв’язані з міським управлінням, але насправді, принаймні в значній своїй частині, йшов в кишені членів міського уряду. Такою майстернею була воскобійня в м. Ратне. Безпосередньо керував роботою і наглядав за нею спеціальний управитель. Тут поряд з вибиванням воску і виготовленням лою виготовляли лойові і воскові свічки. В ті часи свічки робили різного розміру — від звичайних маленьких до великих «вахлів», які носили попереду урочистих процесій і ставили в церквах. Така вахля могла важити до12,5 кг.
З Климентієвого опису виробництва свічок можна зрозуміти, що там були трудні умови праці. Від важкого повітря під час витоплення лою ремісники непритомніли. Існували різні способи виготовлення лойових свічок. Зокрема, Климентій згадує найтрудніший спосіб, коли ремісники не застосовували залізних «трубок». Можна здогадуватись, що мова йде про добре відомів цей час на Україні і в Росії способи виготовлення свічок з лою і воску. Лойові свічки «лили», тобто наливали розтоплене сало в залізну трубку, в центрі якої був пропущений бавовняний гніт. Свічки з воску виробляли без трубок в спеціальних ночвах, куди наливали розтоплений віск. Майстер певний час обертав занурений у віск гніт, на якому, застигаючи, поступово «наростав» віск. Свічки виходили довгі, і їх потім різали. Різні способи виготовлення свічок вимагали і різних спеціалістів.
У ратнівській воскобійні судовий документ називає трьох наймитів, сина управителя і людей, які постачали дрова з лісу та опалювали печі. В документі зазначається, що один з наймитів і син управителя завжди знаходились біля витоплення лою та воску. Майстерня працювала на ринок і на замовлення. Віск і лій продавали майстерні, а також здавали для переробки на свічки як місцеві люди, так і приїжджі. Міщани замовляли свічки для себе, а також для церкви. Разом з тим послугами воскобійні користувалися і купці, які здавали скуплений по селах і містах віск і лій на переробку. П’ятеро з них фігурували в названій справі як позивачі. Вони скуповували віск і лій по містах України, здебільшого на Волині, і здавали в ратнівську воскобійню для перетоплення і виготовлення свічок. Готову продукцію купці розвозили по містах і селах для продажу. Нам не відомі умови між купцями і власниками воскобійні, але очевидно, що це була вигідна для всіх кооперація. Один з цих купців-підприємців був жителем польського міста Любліна. Часом він здавав віск на переробку в Любліні. Три купці були місцеві, ратнівські, і віддавали віск в ратнівську воскобійню, п’ятий — з Бреста — також користався послугами ратнівської воскобійні.
Ні про яку цехову регламентацію, звичайно, в подібній майстерні і мови не могло бути. Кількість продукції та зайнятих в майстерні робітників могла бути більша або менша в залежності від вигідності підприємства. З скарги потерпілих купців про крадіжку, яка сталася в майстерні, можна судити про значні масштабі виробництва. Один купець внаслідок крадіжки сировини, яку він здав у воскобійню, зазнав збитків на 200 злотих, як на ті часи велику суму. При цьому виявилось, що наймити вкрали з майстерні ще 4 копи (240 штук) свічок. Цікаво, що крадіжка була виявлена не відразу. Якби виробництво було незначне, крадіжку помітили б відразу. Інтересний і інший факт: крадений віск скуповували у робітників воскобійні для власної потреби міщани, а також перекупники по вигідній для обох сторін ціні. Але незважаючи на те, що від міської воскобійні потай живилися злодії і перекупники, вона залишалась для своїх хазяїв вигідним підприємством. Отже, ми маємо справу з відносно великим підприємством, в якому працюють наймити, існує поділ праці і є організатор-керівник в особі управителя.
Великі майстерні, в яких застосовувались наймана праця і поділ праці в процесі виробництва, як це спостерігається у описаній воскобійні, становили в містах якщо не поодинокі, то в усякому разі не численні випадки. Звичайним явищем була реміснича майстерня, в якій працював майстер з 1 — 3 підмайстрами та 1 — 2 учнями.
Документи називають майстрів-свічкарів, що працювали поза цехом, зокрема дубенську свічкарку Якубову, про яку вже була мова. Цілком можливо, що її борги були зв’язані не тільки з купівлею сировини, а й з купівлею робочої сили. Час від часу її викликали в магістрат на суд, де вона, не відмовляючись від боргу, лише завжди просила відстрочки, доки вона продасть готовий товар.
Залишити коментар