Зародження нових форм виробництва у феодальному ремеслі у XVII ст.

У XVII ст. на Україні ремесло досягло свого най­вищого розквіту. В наступному, XVIII ст. воно уже зазнало жорстоких ударів з боку міцніючої мануфакту­ри і чим далі, тим більше відтіснялося на другий план. На досліджуваній території в XVII от. окремі міста мали славу визначних центрів ремісничого навчання. Записи в цехових книжках говорять про те, що чимало учнів було дітьми і онуками ремісників тієї ж самої спеціальності. Цей факт ще раз свідчить про існування згадуваних уже потомствених ремісників.

Прихід учнів з різних місцевостей у великі міста на науку сприяв ремісничим зв’язкам в країні. Наскількивони були широкі, можна судити з того, що в Кам’янець-Подільський приходили підлітки на навчання не тільки з навколишніх поселень і всього Поділля, а й з ба­гатьох міст інших воєводств. Тільки в один спільний цех стельмахів, колодіїв, бондарів і столярів приходили учні з понад 100 міст України і навіть з-за кордону. Серед цих міст були: Літин, Язловець, Бар, Смотрич, Скала, Бердичів, Монастирище, Паволоч, Троянівка, Біла Церква, Київ, Черча, Опатів, Коломия, Броди, Львів, Луцьк, Дубно, Олика, Старокостянтинів, Кременець та інші, а також польські міста Люблін, Луків, Венгрів, Ченстохов, Бистриця, Бохнія, Краків. Як бачимо, радіус притягнення ремісничих учнів до Кам’янця-Подільського був чималий.

Центрами ремісничого учнівства були, мабуть, і такі великі міста, як Київ, Чернігів, Переяслав, але відомості про це дуже скупі. Не можна не приймати до уваги і того, що багато з «славетних» Правобережної і Лівобережної України одержало свою путівку в життя у Львові. Існування міст — центрів ремісничої науки є незаперечним доказом не тільки значного розвитку ре­месла, досягнутого в цих містах, а й свідченням потреби в ньому в менших містах. Уже давно відбувся перехід до вищого етапу в розвитку ремесла, тобто перехід від роботи на замовлення до роботи на ринок². Свідченням цього О. Баранович вважає численність ремісників окремих спеціальностей. 145 шевців в м. Острі, 42 шевці в Полонному, 27 шевців у Бережниці, 29 м’ясників у Острозі і т. д. не могли існувати виключно працею на замовлення.

Уже на самому початку відокремлення ремесла і торгівлі від землеробства при всій обмеженості тогочас­них ринків «міські ремісники повинні були… продуку­вати для обміну». Співіснування праці ремісників на замовлення і на продаж мало місце у феодальному ремеслі, хоч і в різному співвідношенні в різних галузях.

Нерівномірність промислового розвитку була причи­ною того, що на Україні XVII ст. поряд з архаїчними, найбільш відсталими формами виробництва розвивались більш передові і складні. Розглянути різноманітні форми промисловості — означає побачити, як всередині старого народжувалось нове, як на зміну старій організації ви­робництва і ручній техніці поступово приходила нова техніка і нова, більш досконала організація праці.

Слід розглянути становище в тих галузях, які вимагали відносно меншої затрати сил, меншого мистецтва і мали найбільш примітивні знаряддя праці. Такими були галузі харчової промисловості та вироб­ництво одягу і взуття. Вони були, з одного боку, най­більш поширеними, а з другого — найбільш примітив­ними.Виробництва ці, будучи абсолютно необхідними в житті кожного міста, зростають разом із збільшенням міського населення. В усіх країнах вони були пред­ставлені завжди особливо великою кількістю ремісни­ків. У Росії XVII ст. переважна група ремісників займалась виробництвом продуктів харчування і одягу.

Харчова промисловість на Україні XVII ст., як видно з переліку професій, була уже досить розгалужена. Особливо було розгалужене виготовлення різних про­дуктів з борошна.

Велика кількість продуктів харчування, яких щоден­но вимагало багатотисячне міське населення України, вироблялась не за рахунок окремих великих під­приємств, а в численних малих, здебільшого в межах однієї сім’ї. Тільки цим можна пояснити наявність по містах згадуваної уже величезної кількості ремісників — по 30 — 50 пекарів, м’ясників, різників, броварів тощо.

В значній своїй частині галузі харчової промислово­сті знаходились ще в стадії виділення з домашньої про­мисловості і стадії звичайного ремесла, яке поєднувало виробництво на замовлення з виробництвом на ринок. Майже в кожному більш-менш заможному господарстві була своя броварня або винокурня. Звичайними для тих часів були слова про лубенську міщанку: «Пішла жінка до своєї броварні» — або про міщанина, який «в броварні своїй працює».

В 1651 р. в м. Дубно розглядалася скарга на соло­довника Бартоша, що не додав частину солоду замовце­ві, хоч і одержав від останнього повністю потрібну си­ровину — ячмінь, овес і жито. Цей же солодовник ви­готовляв свій товар і на ринок, можливо, приховуючи для цього частину сировини замовців. Заснування со­лодовні не було дешевою справою. Це видно на прикла­ді продажу солодовні лубенським міщанином за 280 зло­тих. Таке досить дороге підприємство не могло не працювати на ринок, інакше воно було б невигідним.

Як цехові, так і позацехові ремесла харчової про­мисловості відзначались настільки великою примітив­ністю, що Климентій навіть обурювався тим, що їх ремеслами називають. Про калачників він каже, що вони, «не будучи ремісниками, замислили цех міть», в той час як навіть жебрацтво, на його думку, потребу­вало більшої науки, ніж калачництво.

Однак на цій примітивній стадії розвитку ремесла при уважному розгляді уже можна помітити елементи нового порівнюючи з феодальною цеховою практикою. Це нове в основному іде по лінії застосування цеховими майстрами найманої праці, «виламування» з рамок це­хових норм і порушення масштабів продукції. Так, в1683 р. в Стародубі майстер-ковбасник Прокіп Потапович, одержавши замовлення на виготовлення для різ­ницького цеху великої кількості ковбаси, найняв як додаткову робочу силу якогось «наемного человека». Члени ковбасного цеху, зокрема цехмистр, обурені цим, намагались не допустити наймита до роботи. Більше того, цехмистр намовив кількох сердюків побити Про­копа за порушення правил цеху.

Цілком можливо, що в харчовій промисловості уже накреслився процес територіального поділу праці. При­наймні на це вказує існування в XVII ст., наприклад, такого прислів’я: «Чудний, як гельмязівський бублик»— або наявність певних центрів торгівлі рибою в містах біля річок, особливо в придніпровських містах.

Серед найбільш поширених ремесел названих галу­зей були шевство і кравецтво. Незважаючи на свою давність, вони дуже мало відійшли від первісної форми — домашньої промисловості. Ремесло на замов­лення і одночасно на продаж здійснювалось тут нерідко мандрівними ремісниками, знаряддя праці яких вміщу­вались в мішку за плечима.

Досить часто перехожі ремісники поєднували шев­ство або кравецтво з іншими роботами в наймах. В 1707 р. в Переяславі судили двох бродяг, які показа­ли, що багато років провели по різних заробітках в наймах, а також жили певний час з шевства.

До речі, мандрівні шевці і кравці були звичайним явищем не тільки в наступному, XVIII, а й у XIX ст. поряд з великими фабриками взуття. Це явище є од­ним з яскравих прикладів розтягнутості процесу роз­витку промисловості та співіснування найбільш відста­лих форм з найбільш передовими. Переважна більшість ремісників названих спеціальностей була осілою і пра­цювала в невеличких майстернях.

Сповнений глибокої поваги до ремесла шевця, Климентій описує його робочий день в таких словах: швецьсидить в майстерні за роботою, «як на маєстаті», тобто на троні. Вставши вдосвіта, він

Усунет лучник й железо причепляєт,

І лучину з пенков смольних з огнем роскладаєт.

І, розложнвши огню, зараз перешивает,

Поти, покуль аж ся му подобает,

І як, перешиваючи втомится, то шкури стрихуєт,

І на роспускання на чоботи, колько з котрої пар вийдет.

готуєт.

А потом, покинувши все, пойдет віти збирать;

Бо потреба козлини из ветою вичинять.

І пойдет до гарбовки у човна хитати.

Козлини і бараніцн, хоч и габелки окрашати…

І їздить у луг дубу і попілу палити, готовати,

І мусіт бідний добре на зиму працовати.

А особнє мусіт по материнку і по листок ходити,

Же аж і в свято мало может когда спочити…

А як пойдет до шкур, дуб товчет, шкури пересипаєт,

А іниє шкури у золу хуру закладаєт,

А іниє теж на кобилиці шерсть оббирает.

А потом бєлєхом мездру підробляет.

І похваговавши в божий час, укладает в квас

І чекаєт, покуль будет пересипать опять час.

Цей опис, очевидно, відноситься до найбільш типо­вої майстерні, в якій шевство ще не відділилося від чинбарства. Але той же Климентій в іншому вірші го­ворить і про факти відокремлення чинбарства від шев­ства. Проста людина, Климентій не розумів закономір­ності і прогресивності поділу праці, і те нове, що він бачив у давно відомому йому шевстві, здавалося йому дивним і безцільним. Дивіться, каже він, «ремесло єдине надвоє порвали». Проте в XVII ст. уже не одне ремесло було «надвоє порване».

Незважаючи на архаїчність техніки виробництва, ви­роби з шкіри були красиві і міцні. Ця їх якість була результатом великої і копіткої праці. Особливо красиве було взуття з червоного і зеленого сап’яну. Але його виробництво забирало дуже багато часу. В процесі дубління шкіра часом повинна була лежати в потрібно­му розчині по кілька місяців, а найкращі гатунки її, наприклад в Києві, вимочували до трьох років. Зви­чайно, навіть сама така технологія свідчила про від­носно обмежені масштаби виробництва і його феодаль­ний характер. Про те, що в Кам’янці на початку XVII ст. шевцям не завжди удавалось легко розпродати свої вироби, говорить судова справа двох шевців, коли один швець, поширюючи плітки про другого, перешкодив йому розпродати свій товар. Не задовольняючись міс­цевим міським ринком, шевці розвозили овій товар по ярмарках.

Про виконання шевцям «роботи для більш широкого збуту, ніж могли дати замовлення, свідчать, зокрема, факти закупівлі шевцями значної кількості сировини. Так, в місті Дубно в 1659 р. якийсь Мошко скаржився на цехмистра шевського цеху в Острогу, який був ви­нен йому за шкури 35 злотих, 2 пари чобіт і 2 пари че­ревиків. Цехмистр випросив відстрочку на два тижні. Так само заборгувався в 1660 р. і гарбар з Острога, що купував сировину. Цілком зрозуміло, що ремісників, які працювали на ринок в усе більших розмірах, не влаштовували цехові рамки. В зв’язку з цим слід розглядати і загострення боротьби між цеховими та поза­цеховими шевцями. В 1709 р. шевці м. Кобеляки на Полтавщині скаржилися на те, що в місті багато шев­ців — підсусідків у козаків, які, «тем себя защищая, жодного цехового повиновения з братиею обще нести не хотят».

В шевстві, як і в галузях харчової промисловості, помічається намагання розірвати старі рамки вироб­ництва і збільшити його за рахунок додаткової кіль­кості працюючих в одній майстерні. Цеховий швець вдавався до найманої праці ремісників, зокрема в тих випадках, коли раптом одержував велике або дуже термінове замовлення. Наприклад, бували випадки замовлення великої партії взуття для солдат. Маючи ви­готовити взуття для цілого полку, кам’янецький швець порушив цехові правила, найнявши допоміжну робочу силу Протести інших членів цеху і судова справаз цього приводу свідчать про ті труднощі, які доводилось перемагати на своєму шляху дуже слабим ще паросткам нового. Очевидність же останніх підтверджується також і прикладами з практики кравецького ремесла. Відзна­чаючи примітивність кравецького ремесла в порівнянні з іншими, Климентій говорить, що кравець все своє начиння з собою носить, а на «локоть», тобто дерев’яну мірку, в дорозі спирається, бо часто ходить від села до села, від міста до міста в пошуках роботи. Отже, кравці також нерідко вели мандрівне життя, виконуючи замовлення різних людей по селах і містах. Але разом з тим поряд з пошиттям одягу домашнім способом або у кравця в другій половині XVII ст. все більше входить в звичай купівля готового одягу.

Про роботу кравців на ринок свідчить їх велика кіль­кість по містах. В Умані, наприклад, навіть в період найбільшої розрухи після визвольної війни було багато кравців. Цим кравцям і місцевим шевцям та шапкарям в 1668 р. було наказано одягати гарнізон з компанійців і сердюків, який поставив там Дорошенко. На те, що умови для роботи кравців на ринок цілком визріли, пказує і народне прислів’я тих часів: «Купуй хату кри­тую, а одежу зовсім як треба пошитую». Климентій додає, що, купуючи готовий одяг, а також готові будин­ки, людина має «менш утрати», а до того ж і «менш турбациї». А взагалі, каже він, «нет лучше, як начнеш готовое куповать».

Разом з роботою на ринок кравці, подібно до шевців, починають «виламуватись» з рамок цехового ремесла. В 1702 р. кам’янецькі цехові кравці подали до суду скаргу на одного з своїх майстрів за те, що той, будучи членом цеху і тримаючи підмайстрів, разом з тим не виконує своїх обов’язків перед цехом, а дбає лише про себе і свою роботу для ринку.

Якось кравець Якуб Ружицький, одержавши аванс на виготовлення великої партії військового одягу, роздав гроші міським кравцям, з якими працював у спілці. Один з кравців утік з міста, внаслідок чого і виникласудова справа, з якої видно, що робота виконувалась не в цеху, а поза цехом різними майстрами під керів­ництвом Ружицького Скупі відомості не дають можли­вості всебічно познайомитись з цією формою кравецько­го виробництва, але ясно, що тут ми маємо справу фак­тично з розширеною майстернею на чолі з майстром.

Непоодинокі були випадки, коли майстри відмовля­лись виконувати настанови цеху, хоч «челядь тримали» і продавали на ринку вироби.

Подібне становище в цехах могло створитися тільки за умов розвитку товарно-грошових відносин, зростан­ня попиту населення на ремісничі вироби. Що це було саме так, показують і приклади з практики сільського ремесла. По селах працювали ремісники також до певної міри на задоволення потреб ринку. Інакше не можна було б пояснити факт наявності у сільських ре­місників допоміжної робочої сили. Як свідчать джерела, в с. Гаєвцях Овруцького повіту на Київщині жив кра­вець, який працював «з своїми асистентами-кравцями». Десь в 90-х роках XVII ст. старий кравець з Прилук розповідав на суді, як замолоду працював у с. Горківцях підручним у кравця Давида Патики і вкрав у останньо­го шкатулу з грошима, яких вистачило заснувати пізні­ше у м. Варві свій цех. Майстерні таких сільських кравців не були домашньою промисловістю. Більш того, названі сільські майстри виконували, очевидно, не тільки замовлення односельчан, бо для цього в тих умовах не потрібна була допоміжна сила найманих ремісників. Адже поруч існувала в широкому масштабі домашня промисловість. Більш ймовірно, що названі кравці пра­цювали на ринок.

Цехмистри і окремі майстри намагалися урвати собі більший прибуток за рахунок інших майстрів і тим са­мим порушували цеховий принцип рівності. Прикладом цього може бути справа між кам’янецьким цехмистром кравецького цеху і майстрами, яких він обмірював під час роздачі сукна для виконання замовлення.

Натяк на збільшення масштабів виробництва порів­нюючи із звичайними цеховими дають приклади забор­гованості ремісників у зв’язку з купівлею сировини. Не раз заборговувався швець Онуфрій, він же і цехмистр шевського цеху в Острозі. Покликаний до суду, він просить відстрочки, доки продасть готовий товар.

Поряд з цеховими та позацеховими майстернями, в яких виробляли свічки на замовлення або продаж, тут же в місті існували уже великі майстерні, що належали, як свідчать джерела, міським урядам. Прибуток від них мав іти на різні витрати, зв’язані з міським управлін­ням, але насправді, принаймні в значній своїй частині, йшов в кишені членів міського уряду. Такою майстернею була воскобійня в м. Ратне. Безпосередньо керу­вав роботою і наглядав за нею спеціальний управитель. Тут поряд з вибиванням воску і виготовленням лою ви­готовляли лойові і воскові свічки. В ті часи свічки робили різного розміру — від звичайних маленьких до ве­ликих «вахлів», які носили попереду урочистих процесій і ставили в церквах. Така вахля могла важити до12,5 кг.

З Климентієвого опису виробництва свічок можна зрозуміти, що там були трудні умови праці. Від важко­го повітря під час витоплення лою ремісники непри­томніли. Існували різні способи виготовлення лойових свічок. Зокрема, Климентій згадує найтрудніший спосіб, коли ремісники не застосовували залізних «трубок». Можна здогадуватись, що мова йде про добре відомів цей час на Україні і в Росії способи виготовлення свічок з лою і воску. Лойові свічки «лили», тобто на­ливали розтоплене сало в залізну трубку, в центрі якої був пропущений бавовняний гніт. Свічки з воску ви­робляли без трубок в спеціальних ночвах, куди нали­вали розтоплений віск. Майстер певний час обертав за­нурений у віск гніт, на якому, застигаючи, поступово «наростав» віск. Свічки виходили довгі, і їх потім рі­зали. Різні способи виготовлення свічок вимагали і різ­них спеціалістів.

У ратнівській воскобійні судовий документ називає трьох наймитів, сина управителя і людей, які постачали дрова з лісу та опалювали печі. В документі зазна­чається, що один з наймитів і син управителя завжди знаходились біля витоплення лою та воску. Майстерня працювала на ринок і на замовлення. Віск і лій про­давали майстерні, а також здавали для переробки на свічки як місцеві люди, так і приїжджі. Міщани за­мовляли свічки для себе, а також для церкви. Разом з тим послугами воскобійні користувалися і купці, які здавали скуплений по селах і містах віск і лій на пе­реробку. П’ятеро з них фігурували в названій справі як позивачі. Вони скуповували віск і лій по містах України, здебільшого на Волині, і здавали в ратнівську воско­бійню для перетоплення і виготовлення свічок. Готову продукцію купці розвозили по містах і селах для про­дажу. Нам не відомі умови між купцями і власниками воскобійні, але очевидно, що це була вигідна для всіх кооперація. Один з цих купців-підприємців був жите­лем польського міста Любліна. Часом він здавав віск на переробку в Любліні. Три купці були місцеві, ратнівські, і віддавали віск в ратнівську воскобійню, п’ятий — з Бреста — також користався послугами ратнівської воскобійні.

Ні про яку цехову регламентацію, звичайно, в по­дібній майстерні і мови не могло бути. Кількість про­дукції та зайнятих в майстерні робітників могла бути більша або менша в залежності від вигідності підприєм­ства. З скарги потерпілих купців про крадіжку, яка сталася в майстерні, можна судити про значні масшта­бі виробництва. Один купець внаслідок крадіжки сировини, яку він здав у воскобійню, зазнав збитків на 200 злотих, як на ті часи велику суму. При цьому виявилось, що наймити вкрали з майстерні ще 4 копи (240 штук) свічок. Цікаво, що крадіжка була виявлена не відразу. Якби виробництво було незначне, крадіжку помітили б відразу. Інтересний і інший факт: крадений віск скуповували у робітників воскобійні для власної потреби міщани, а також перекупники по вигідній для обох сторін ціні. Але незважаючи на те, що від міської воскобійні потай живилися злодії і перекупники, вона залишалась для своїх хазяїв вигідним підприємством. Отже, ми маємо справу з відносно великим підприєм­ством, в якому працюють наймити, існує поділ праці і є організатор-керівник в особі управителя.

Великі майстерні, в яких застосовувались наймана праця і поділ праці в процесі виробництва, як це спо­стерігається у описаній воскобійні, становили в містах якщо не поодинокі, то в усякому разі не числен­ні випадки. Звичайним явищем була реміснича май­стерня, в якій працював майстер з 1 — 3 підмайстрами та 1 — 2 учнями.

Документи називають майстрів-свічкарів, що працю­вали поза цехом, зокрема дубенську свічкарку Якубо­ву, про яку вже була мова. Цілком можливо, що її борги були зв’язані не тільки з купівлею сировини, а й з купівлею робочої сили. Час від часу її викликали в магістрат на суд, де вона, не відмовляючись від боргу, лише завжди просила відстрочки, доки вона продасть готовий товар.