Зарубинецька археологічна культура

В 1899 році археологом В. В. Хвойкою біля с. Зарубинці Канівського уїзду Київської губернії розкопані три безкурганні поховання зі спаленими кістками, ліпним посудом і бронзовими прикрасами. Так на Подніпров’ї  була відкрита зарубинецька археологічна культура. Перші масштабні розкопки були проведені на могильнику у с. Корчувате поблизу Києва в 1940 – 1941 роках. Тут І. М. Самойловський відкрив більше 100 поховань. В Середньому Подніпров’ї розкопки проводились недалеко від Канева (Пилипенкова Гора, Бабина Гора), Києва (Лютеж, Оболонь). Тут розкопувався найбільший Пироговський могильник. В Прип’ятському Поліссі були розкопані могильники Велемичі І і ІІ, Отвержичі, Вороніно.

На території поширення Зарубинецької культури відомо більше 500 поселень і могильників. На них знайдено близько 1000 поховань і 200 жител.

Початок зарубинецької культури історики П. Н. Третьяков, Ю. В. Кухаренко, Е. В. Максимов датують останньою третиною ІІІ ст. до н. е.

Ареал поширення культури: Полісся, український Лісостеп, від басейну Прип’яті, Десни на півночі до Південного Бугу на півдні. Ця велика територія не була густо заселеною, оскільки поселення будувались на березі річок.

Зарубинецькі поселення були мисовими, розташовувались на високих річкових берегах, на річкових терасах. Розміри поселень невеликі – до 2 га. Подніпровські поселення мали оборонні споруди – земляні рови, вали з частоколом (Пилипенкова Гора, Ходосівка). Всередині такого укріплення знаходились житлові та господарські споруди. Поселення розташовувались невеликими групами – «гніздами».

Житла являли собою невеликі споруди розміром 4 – 5 метрів, квадратні чи прямокутні. Земляна підлога заглиблена на 0,3 – 0,8 м від сучасної поверхні. Вогнище було біля однієї з стін, огороджене кам’яною чи глиняною стіною. Стіни мали каркасно-плетену конструкцію, в основі – стовпи, вбиті в грунт.

Дахи зарубинецьких будівель були двосхилими, покривались жердинами, соломою, осотом, глиною.

Розміри житла свідчать про те, що вони призначались для життя невеликих сімей, що вели самостійне господарство.

Могильники зарубинецької культури були недалеко від поселень, із зовнішніми знаками, що допомагали знайти поховання. За особливостями обряду відомо п’ять типів поховань: ямне трупоспалення, уранове трупоспалення, змішані трупоспалення, трупопокладення, кенотафи – могили без залишків похованої людини, але з інвентарем. Кенотафи прийнято вважати могилами меморіального характеру. В 90 % поховань переважає кремація.

Поховальний інвентар включає побутову чорнолощенну кераміку – горшки, миски, кружки. Рідше зустрічаються прикраси, кістки домашніх тварин, залишки ритуальної їжі.

Кераміка зарубинецької культури є найбільш чисельною серед археологічних знахідок. Більше 95 % складає ліпний посуд місцевого виготовлення із глини, шамоту. Обпалювали його на вогнищі. Корчаги, миски, горшки, кувшини мали надзвичайно багатий орнамент – круглі, овальні ямки, насічки на краю вінчика, невисокі валики, нігтеві вдавлення тощо.

Знаряддя праці представлені залізними ножами з кістяним чи дерев’яним руків’ям, серпами, короткими косами, сокирами. Дерево обробляли також долотом, зубилом. В багатьох поселеннях знайдені металеві голки та шила. Серед зброї знайдено залізні наконечники стріл і списів, металеві снаряди для метання з пращі.

Серед предметів одягу і прикрас найбільш поширені бронзові та залізні фібули, їх видів відомо близько 600. Інше – булавки, браслети, кільця, підвіски, поясні набори, пряжки, буси.

Кінцем зарубинецької культури може вважатись друга половина І ст. н. е., коли перестали зустрічатися її пам’ятки. Періодизація зарубинецьких пам’яток заснована на фіксації змін матеріальної культури населення, спричинених соціально-економічним розвитком зарубинецького суспільства. Дослідники вбачають генетичний зв’язок цієї культури з пізньозарубинецькими пам’ятками, з київською культурою, звідси – висновок про неї як про праслов’янську культуру.