Література української діаспори

Термін «література української діаспори» материковий україн­ський читач почув усього якийсь десяток років тому. Йшлося і йдеться про літературу, яка розвивалася і розвивається за межами України на багатьох континентах, де долею обставин опинилися українці-емігранти: в Канаді, США, Австралії, країнах Західної Європи.

Оскільки розрізняють три хвилі масового виїзду українців за кор­дон, то мусимо сказати, що перша хвиля характеризувалася тільки створенням коломийок та емігрантських пісень про тяжке станови­ще селян-емігрантів. Під час громадянської війни з України виїхали Володимир Винниченко та Олександр Олесь — люди надзвичайно талановиті,— які «засвітилися» і на чужій території і під чужим небом. Між двома війнами — Першою та Другою світовою — емігру­вали за кордон також Євген Маланюк, Олег Ольжич, Улас Самчук. Третя хвиля еміграції характеризувалася новим потоком митців-бі-женців, які на власному досвіді звідали сталінських концтаборів, психлікарень, зазнали  цькувань. За межами України опи­нилися ще й Тодось Осьмачка, Іван Багряний, Василь Барка — яск­раві представники українського красного письменства того часу.

Письменники другої та третьої хвиль еміграції часто об’єднува­лися переважно в неформальні організації, довкола яких і тривало літературне життя українців на еміграції, виходили газети й журна­ли, книги окремих авторів (докладніше можна прочитати у перед­мовах до антологій «Празька поетична школа» та -«Поети “Нью-Йоркської групи”», що вийшли у видавництві «Ранок» у 2003 році).

«Празька школа» — попри всі інші визначення — елітарна група. Поети друкувалися у «Літературно-науковому віснику», який реда­гував Д. Донцов. Однією з основних рис «Празь­кої школи» є націленість її членів на державобудівництво, на становище українців та України як в їхньому теперішньому, так і на майбутній час: «Вище всяких доктрин була, одначе, для цих поетів сама дійсність — підневільне становище рідного народу, загострене почуття національного болю, гніву й сорому (невідоме людині дер­жавного народу!) за вікове рабство України. Треба ще раз підкрес­лити, що більша частина поетів “Празької школи”, разом зі своїм блискучим критиком Михайлом Мухіним (1894—1972), колишнім гімназійним другом М. Рильського, брала активну участь у боротьбі за Українську державу. Все це викликало гнів і обурення не лише проти давніх ворогів рідної країни, але й проти внутрішніх слабостей, що найвиразніше виявилось у комплексі малоросійства і ренегатства. Отже, не тільки радикалізм Донцова й волюнтарист­ська епоха, але й виразно “домашні” фактори мали сильний вплив на світогляд цих поетів».

До «Празької школи», яка діяла з середини тридцятих до почат­ку Другої світової війни, прийнято відносити українських поетів, які долею обставин опинилися в Чехії (точніше — у Празі та Подебрадах): Євгена Маланюка, Наталю Лівицьку-Холодну, Олену Телігу (ці троє згодом переїхали до Польщі і ввійшли в так звану «Вар­шавську школу»), Юрія Дарагана, Олега Ольжича, Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Юрія Липу, Оксану Лятуринську, Олексу Стефановича, Галю Мазуренко. Більшість з них друкувалися у «Віснику», який виходив у 1933—1939 роках. Тематично їхні твори переважно спря­мовувалися в минуле світових цивілізацій (в Ольжича — в античний світ) або в минуле України (Л. Мосендз «Балада про побратима», Є. Маланюк «Варязька балада»). Деколи навіть назви збірок несли історичну печать (Оксана Лятуринська «Княжа емаль»). Усі «пражани» за стилем свого письма, безперечно, були неоромантиками. Микола Ільницький пише: «”Празька школа” була радше синтезом неокласики й символізму». О. Кривчикова додає: «Неокласицизм “пражан” пов’язаний і з бажанням відтворити народний епос… Мо­лодий дух нації протиставив “запальній казці комунізму” пафос дер­жавної ідеї, творення якої почалося з пробудження історичної па­м’яті… Від ренесансу в “празькій” поезії не лише стихія карнавальної культури, прагнення побудувати новий світ, віра в інтегральне онов­лення, а й сильне особисте начало, почуття самосвідомості культу­ри, роздвоєння між аскетизмом і життєрадісністю».

Проте в роки Другої світової війни старовинні Прага і Варшава зазнали великих руйнацій. Умов для життя і творчості в цих містах у повоєнний період не існувало ніяких, до того ж багато українських митців, які жили тут до війни, або загинули, або знаходилися в таборах для біженців, або перебралися в інші географічні точки Європи й Америки, тому «Празька школа» і «Варшавська школа» припинили своє існування.

Хоча пересильні табори були розкидані по всій Німеч­чині й Австрії, між біженцями з України виникали осередки культурного життя і підтримувалися стосунки. Саме тут вийшло 1200 кни­жок, причому 250 з них не були альманахами чи просто часописами, а виключно окремими книжками одного автора. До того ж діяли такі журнали, як «Арка» (Мюнхен, 1947 – 1949), «Вежі» (1947 – 1949), «Заграва» (Аусбург, 1946), «Хорс» (Регенсбург, 1946), «Літератур­но-науковий вісник» (Регенсбург, 1948-1949), «Орлик» (Вертесгаден, 1946 – 1948) та інші. Щоправда, ці часописи виходили нерегулярно, існували короткий час, але причиною того були надзвичайно складні й тяжкі обставин. МУР утворився в 1945 році, коли у Фюрті під Нюрнбергом випа­ло зустрітися на той час уже відомим українськім митцям Івану Багряному, Леоніду Полтаві, Юрію Косачу, Юрію Шереху, Івану Майстренку і провести розмову про крайню необхідність об’єднання всіх українських літературних сил в діаспорі. Спочатку вирішили назвати об’єднання Українським Мистецьким Рухом, але абревіату­ра дуже важко читалася, а також асоціювалася з похмурим словом «умер». Шерех запропонував переставити слова, інші з цим погоди­лися, тим більше, що іменник «мур» означав щось міцне, довговічне. Головою об’єднання став Улас Самчук, заступником — Юрій Шерех. МУР видав 11 випусків щомісячного журналу «Арка» і 3 журнали та один альманах під однаковою назвою — «МУР». Це об’єднання мало гуртувати митців, які відповідали двом критеріям: були дійсно тала­новитими і не покидали думки про майбутню долю України як долю незалежної держави. Щодо першого аспекту, то Улас Самчук ставив за мету перед мурівцями дорівняти українську літературу до най­кращого європейського рівня: «Необхідно… подолати провінційність загумінковість української літератури і створити “велику літерату­ру”, яка повинна зайняти своє місце в загальному культуротворчому процесі сучасної Європи». Стосовно другого, політичного, аспекту Юрій Шерех висловлювався так: «Якщо не могло бути батьківщини на географічній мапі, ми могли збудувати батьківщину в наших ду­шах. Літературні, мистецькі твори… будитимуть душі, свої й чужі. Поновна будова України почнеться з таких творів».

МУР скликав три з’їзди, які відбувалися 21 – 22 грудня 1945, 15-16 березня 1947 (Ульм), 11-12 квітня 1948 (Штудґарт). Проіснував МУР лише три роки (1945—1948), але його члени зробили дуже багато, адже встигли не просто написати, а й видати добрих два десятки високохудожніх творів. У своїй доповіді на І з’їзді МУРу «Велика література», який відбувся 21—22 грудня 1945 року в місті Ашаффенбурзі, Улас Самчук висловив доречну і добре обґрун­товану думку про створення в еміграції великої української літерату­ри, оскільки материкова українська література знаходиться в лещатах тоталітаризму і належно розвиватися не може. На цьому ж з’їзді Юрій Шерех прочитав свою доповідь «Стилі сучасної української літерату­ри на еміграції». З-поміж багатьох головних і другорядних проблем виділилася центральна — утвердити у світі образ України.

М. Ільницький, визнаючи великі досягнення літератури діаспори взагалі, особливу увагу приділяє періоду створення МУРу й підкрес­лює тяжість цієї доби від часів Розстріляного Відродження. Напри­клад, він пише: «Поезію Тодося Осьмачки мурівського періоду хара­ктеризує в основному його поема (дехто називає цей твір віршованим романом) «Поет», але в ній знайшли свій найбільш концентрований вираз мотиви та поетичні прийоми, які формувалися в 20 – 30-ті роки». Стосовно В. Барки, то М. Ільницький теж помічає класичні українські мотиви й стереотипи, котрі звучали в новому регістрі, та в старій площині, на якій село — осередок добра, справедливості, моралі, а місто — скупчення розпусти, злиднів, якогось інферального зла: «Як і Т. Осьмачка, В. Барка ніс у своїй поезії ідеал патріархального укра­їнського села… Такий же “знаковий” характер має в зображенні В. Барки і село як антипод міста».

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років у США утворилася «Нью-Йоркська група». Небезпідставно вважають, що таке ім’я літератур­ному угрупованню дав Іван Кошелівець. Сам він цього не тільки не заперечував, а ще й у книзі «Розмови в дорозі до себе» стверджував: «Для зручності (та на це були підстави, бо всіх їх об’єднувало щось спільне, хоча б скупчення у Нью-Йорку), я умовно означив цей гурт авторів, що почали друкуватися в “Українській Літературній газеті” Нью-Йоркською групою. Назва причепилася. Та й вони самі, припус­каю, не помітивши, звідки вона прийшла, погодилися на неї». Біля колиски цього угруповання стояли Юрій Тарнавський і Богдан Бойчук, а передувала народженню групи зустріч цих двох митців у Нью-Йорку влітку 1953 року, коли вони радилися про консолідацію україн­ських літературних сил. У це угруповання ввійшли літератори Богдан Рубчак, Богдан Бойчук, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Віра Вовк, а також художники Б. Певний, Ю. Соловій, Л. Гуцалюк. Майже всі члени цієї групи вважали себе також членами Об’єднання україн­ських еміграційних письменників «Слово». Проте дещо пізніше окре­мі письменники, зокрема Віра Вовк та Емма Андієвська, категорично ; відхрещувалися від участі в «Нью-Йоркській групі».

Митці “Нью-Йоркської групи” сповідували у своїй творчості екзистенціалізм, сюрреалізм (та ірраціоналізм у вигляді передачі потоку свідомості). На відміну від «Празької школи», хоча її вважають попередницею «Нью-Йоркської групи», адже частина «пражан» піс­ля Другої світової війни виїхала до Америки, «Нью-Йоркська гру­па» відмежовує мистецтво від політики, сповідуючи мистецтво для мистецтва, як колись «Молода муза». Іноді можна почути думку про спорідненість «Нью-Йоркської групи» з материковими митцями-«шістдесятниками», але, як справедливо зауважує М. Ільницький, про це можна говорити виключно в плані їхньої націленості на но­визну і творчі пошуки, в усьому іншому між ними велика різниця: «Вони — (“Нью-Йоркська група”) сприйняли як органіч­ні для себе концепції модернізму з його цілковитим звільненням митця від служіння будь-кому, від будь-яких патріотичних та націо­нальних його обов’язків. Шістдесятники такими засадами керувати­ся не могли і не прагнули. Особистісне начало їх поезії утверджува­лося не як культ індивідуальності, а як протест проти зведення людини до гвинтика в механізмі державної  машини.