Екскурс до слов’янського язичництва

Екскурс до слов’янського язичництва

Мокош

Мокоша. Худ. В.Крижанівський

Неосяжні традиції слов’янського язичництва, що збереглись до нинішніх днів, сягають коренями часів Плінія і Тацита. Саме звернення до давніх істориків, літописів X – XIII ст.,  церковних повчань та сказань проти язичників дають змогу роз’яснити ті чи інші релігійно-міфологічних уявлень пращурів.

Значний вклад в дослідження проблематики язичництва внесли наукові розробки А. Брюкнера, В. І. Мансікка, Л. Нідерле і Н. М. Гальковского, Б. Рибакова, А. Булашова, В. Скуратівського. Вони називають Київську Русь періодом «смерті богів», адже тоді християнське богослів’я зайняло місце давніх вірувань у народній свідомості. Проте окремі згадки про нього дуже глибоко вкоренились у колективну свідомість, мислення, творчість, зринаючи у формі обрядів, замовлянь, орнаментів, символіки. Сходження на новий рівень релігійних уявлень являло собою не повну одночасну зміну одних форм іншими, а почерговим нашаруванням. До першоджерел язичницьких культів можемо віднести замовляння сил природи, культ ведмедя та бога-скотаря Велеса (Волоса), що зародились ще в палеоліті-мезоліті. Велес, ймовірно, спочатку не був небесним божеством, а цілком земним покровителем відважних мисливців, а в бронзовому віці він трансформувався в «скотьйого» бога, покровителя достатку, домашньої худоби та пастухів.

До найдавніших варто віднести й культ рожаниць, берегині, Великої Матері, про що неодноразово свідчили археологічні знахідки – жіночі статуетки як символи родючості та продовження життя. Фольклорні матеріали дають змогу встановити імена двох слов’янських богинь літньо-весняного циклу: матері Лади і її дочки Лелі. Лада, відома в давньослов’янські часи, може бути прирівняна до грецької Лето та римської Латани. Імовірно, це був стародавній індоєвропейський культ богинь – матері та дочки, що заселили світ, після його появи, живими істотами. Він отримав різні варіанти в греко-римському і слов’янському регіонах.

Стосовно Велеса мезолітичні рожаниці відображали пізнішу стадію мисливського світогляду – світ поділився на три яруси – нижній (підземний), середній (земний) та небесний. В цей же час з’являється уявлення про жіноче начало як символ родючої землі. У племен землеробів, що все більше залежали від кліматичних умов навколишнього середовища, Велика Мати мислилася як космогонічна Прародителька Світу, мати богів і всього існуючого, а також як Мати-Земля, покровительниця врожаю та родючості. Сподівання на життєдайні сили землі знайшди втілення в образі богині Мокоші – єдиного жіночого божества, що Володимир Великий включив до язичницького пантеону у Х ст. Б. Рибаков вважає, що назва «Ма-Кошь» трактується як «Мати врожаю», оскільки давньослов’янське слово «кош» означало: в’язку снопів, посуд для зерна, плетену комору для соломи, а також загорожу для худоби.

Істотний перелом світогляду первісної людини відбувся під час  переходу від привласнюючого до відтворюючого господарства на межі IV – IIIтис. до н. е., в період неолітичної революції. Якщо мисливець в боротьбі з тваринним світом був зобов’язаний самому собі, своїй відвазі і витривалості, то хлібороб часів неоліту залежав від сил природи і, насамперед, від неба, сонця та дощу, від непередбачуваних стихій, посух чи злив.

Тому на рубежі кам’яного віку зароджувалися уявлення про всемогутні, грізні, незбагненно примхливі сили неба, від забаганки яких залежав врожай, а отже й життя.  Хлібороби енеоліту створили свою систему релігійного світогляду, яка багато в чому передалася майбутнім поколінням, в тому числі і нашому. Зорана і засіяна нива уособлювалась жінкою, що й нині має відображення в орнаментальній ромбовидній вишивці. Так, в трипільському мистецтві поруч з космогонічними істотами у вигляді статуеток та зображень на кераміці, з’являються цілком земні обрядові сцени, як, наприклад, ритуал Додоли, під час якого дівчата, наряджені в зелені гілки та трави, виконували священний танець для закликання дощу. Ця традиція відома донині у записах югославських етнографів XIX – XX ст. та на теренах українського Полісся в позаминулому столітті, де має назву «водіння куща».

Глиняні статуетки жінок трипільської культури

Глиняні статуетки трипільців

Невеликий екскурс, зроблений з ціллю з’ясувати глибини історично-міфологічної пам’яті, доводить, що еволюція релігійного світогляду нашого народу відбувалась методом нашарування нових форм на вже існуючі. Анімізм й тотемізм первісних мисливців, уявлення про небесні сили давніх хліборобів рівною мірою вціліли і в нашому часі у вигляді фольклору.Суперечливим питанням історії слов’янського язичництва є полеміка про дохристиянський монотеїзм. Так Б. Рибаков ставить під сумнів існування культу єдиного  божества, висуваючи на перше місце Сварог, згодом Стрибога. Пантеон князя Володимира Святого очолював Перун-Громовержець. Дослідник Є. В. Анічков переконливо довів, що висування Перуна на чільне місце пов’язане з процесом укріплення державності і централізацією князівської влади у Київській Русі, а не відведенням йому монетоїстичної ролі. Не меншим авторитетом користувався і культ бога Рода – прабатька світу, що в середньовічних джерелах змальований як бог неба, творець Світового Дерева.

Язичницькою магією пройняті складні багатоденні весільні обряди, поховальні традиції, урочиста зустріч весни, Масляна і Купала, з їх ритуальними багаттями та співанками, свята зимового циклу зі своїми гаданнями та перевдяганням в міфічних істот. Значна частина пісенного, танцювального репертуару пройнята язичницьким світоглядом. А кожна казка містить глибинний сенс прабатьківських вірувань. Недаремно автор «Слова о полку Ігоревім», хизувався знанням язичницької міфології, а  гуслярів, співців, сказателів називав «Велесовими внуками».

 

Поділитись

Схожі записи

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

Пошук

Оголошення

Шукаємо авторів

Шукаємо авторів

Ми на Facebook