Слов’янський язичницький пантеон. Темні боги. Мара

        Мара ( Марена) – слов’янська богиня зла, темної ночі, страшних сновидінь, мору, хвороб, смерті та володарка Підземного Світу – Наві. Вважалася уособленням всіх нечистих сил. Ім’я цієї богині пов’язано зі словами «морок, «морочити», «смерть», «марево», «мор» та ін. Мара – дочка Чорнобога та водночас його дружина, мати численних злих божеств, духів та створінь. Зокрема, разом зі Змієм породила тринадцять доньок-хвороб, якими наводнила світ (Вогневицю, Глуханю, Коркушу, Лякливицю, Лінь, Ломоту, Лідницю, Кікімору, Жовтяницю, Гризачку, Очницю, Трясовицю, Черевуху). За легендами, Мара сіє на землі брехню, чвари, недуги, а вночі ходить з головою під пахвою попід людськими оселями й вигукує імена господарів – хто відгукнеться, той вмирає. Також вона любить душити сплячих та смоктати їхню кров. Володіння цієї богині простягалися за чорною рікою Смородиною, яка розділяла Явь та Навь, та через яку був перекинутий Калинів Міст, який під охороною Трьохголового Змія.

Саму богиню Мару уявляли по-різному: високою жінкою чи згорбленою старою, але з довгим розпущеним волоссям; красивою дівчиною в білому чи жінкою в чорному. Точного образу Мари явно немає. Можливо як дочка Чорнобога вона була вся чорна, з іклами та іншими нелюдськими рисами, а можливо – ні. Символами Мари були знаки води у вигляді двох хвилястих ліній. Недаром, ця богиня втілювала собою «мару»– «мертву воду» – силу, яка загоює рани. Але в розумінні давніх словян смерть  не була повною перервою життя як такого, а лише переходом до життя іншого –  до нового, бо так вже відбувається, що після зими, яка забирає із собою все старе, віджиле, завжди настає нова весна. Також до символів Мари як богині смерті відносили: Чорний Місяць, купу розбитих черепів та серп, яким вона підрізає Нитки Життя.

         Згідно з легендами кожного року ганяється за вагітною богинею неба Колядою, намагаючись перешкодити народженню нового Сонця-Божича, чим прагне встановити вічну ніч. Однак за допомогою інших богів або завдяки власним хитрощам Коляда постійно оминає небезпеку від Мари. Як богиня смерті та ворог Сонця, Мара часто асоціювалася з зимою, періодом холодів та вимирання природи. Тому не дивно, що ця богиня стала частиною ритуальних весняних традицій землеробів. Так, давні слов’яни щовесни , напередодні нового землеробського сезону, робили опудала Мари, які спалювали або топили воду. Це означало прощання з зимою та прихід весни. Зокрема, на Україні в день преподобної мучениці Євдокії ( інша назва «день Явдохи») – 1 березня за старим стилем ( 14 березня за н.ст.) по селам і полям носили опудало, одягнуте в жіночий наряд, яке називало Мареною або Марою.  Це опудало проводжав натовп людей, який голосно співав ритуальні пісні. Мареною називали і купальське дерево або опудало, прикрашене вінками, квітами, бусами та стрічками. Біля цього дерева ставили опудала Купала. Поки дівчата співали та стрибали через вогнище, парубки підкрадалися, віднімали Марену та топили її у воді або розривали її та розкидували.  При цьому частини розірваної Мари дівчата могли віднести в город, щоб на нього краще родилось.

         Мара була відома не тільки східним, алей західним слов’янам. В поляків ця богиня була відома як Маржана, в чехів – Морана, словаків – Морена. Вона, переважно асоціювалася зі смертю та відмиранням та воскресінням природи.

         Польський хроніст ХVст. Я.Длугош ототожнював Маржану з римською богинею Церерою. Чеська Морана в глосах рукопису ІХ ст. «Mater Verborum» порівнювалася з грецькими богинями: покровителькою чаклунства та чудовиськ Гекатою та володаркою царства мертвих Персефоною ( римський аналог – Прозерпина). Мара як богиня смерті була відома і полабським слов’янам, але  мала назву в них «Марцани». Як і в східних, так і в західних і полабських слов’ян Мара була частиною весняних ритуальних обрядів, про що збереглося достатньо свідчень.  Зокрема, ці звичаї були поширені в Словаччині, Моравії, Чехії, Польщі (Великопольща, Сілезія, Мазовія, Келецьке, Люблінське, Краківське воєводство), Лужиці, Каринтії, Австрії та Угорщині.

         Загалом Мару вважають дуже давнім божеством, ім’я якого походить від спільного індоєвропейського коріння «мармор», що пов’язане зі смертю. В буддійській міфології  був присутній ворог Будди – демон Маара ( або Мара). В перекладі зі санскриту «мара»  означає «знищуючий», «вбиваючий». Відповідно цей персонаж в буддійській міфології прирівнювався до зла. Цікаво, що корінь «мармор», присутній серед імен інших духів та божеств, пов’язаних зі смертю. Германці духів шалених воїнів називали «марутами». Шведи та датчани вважали «марутами» душі  померлих. А болгари вважали , що мари – це душі немовлят , які померли не охрещеними. І таких порівнянь по всій Європі можна знайти багато.

         Сучасні слов’янські неоязичники в залежності від традицій своєї країни по своєму трактують деякі функції Мари та видозмінюють її біографію та родовід. Зокрема, відносять її до світлих богів, або ставлять її між добром і злом, роблять її дочкою Лади та Сварога, дружиною Велеса, Дажбога та ін. Втім все це немає під собою стійкого підґрунтя.