Слов’янський язичницький пантеон. Ярило

Слов’янський язичницький пантеон. Ярило

Ярило – східнослов’янський бог весняних робіт, плотської любові та статевих пристрастей. Вважається чоловіком богині Лелі та, ймовірно, позашлюбним сином Велеса та Додоли – дружини Перуна. Місяць цього бога – травень (ярець – інша назва). Його ім’я походить від кореня «яр», що в багатьох слов’янських мовах пов’язаний з весною, енергією, молодістю, пристрастю. В українській мові ярові культури означають весняні, а слово ярий розшифровується як повний сил, пристрасний, палкий,  молодий. В російській мові «ярый» є синонімом затятого, гарячого, а в чеській «яро» перекладається як весна. Деякі вчені ототожнюють Ярила з богом війни прибалтійських слов’ян Яровітом, який також був пов’язаний з весною та землеробством. В християнстві функції Ярила перейняв на себе Святий Юрій Змієборець. З Ярилом пов’язані такі слов’янські імена як Ярослав, Ярополк та ін.

Ярило. За описом П.Древлянського
image-2877

Ярило. За описом П.Древлянського

Ярила зображували молодим гарним босим парубком, одягненим у білий полотняний одяг, верхом на білому коні. На голові він носив вінок квітів – символ вічності та неба. При цьому в правій руці тримав мертву чоловічу голову як нагадування про смертність усього живого, а тому треба жити «яро», а в лівій – сніп житніх колосків як знак життя, щастя, доброго врожаю та благополуччя. Втім певні риси образу Ярила уявлялися слов’янами по-різному, в залежності від регіону. Так, Осип Вересай повідомляв, що український «Ярило» ходить пішки в білому одязі, але з вінком маків та хмелю на голові. В правій руці у нього був серп, а в лівій – сніп жита, пшениці та інших рослин, важливих для аграріїв.

Культ Ярила був дуже  поширений в дохристиянській Русі та зберігався подекуди аж до початку ХХ ст. До нас дійшли різні описи ритуальних процесій, присвячених цьому божеству, так званих «проводів Ярила». В Україні, на Поділлі, пов’язані з цим богом звичаї похорону Ярила та «гоніння шуліки» у перший понеділок «петрівки». Найбільш відомий опис ритуалу, присвяченого Ярилу, відноситься до середини ХІХ ст.  і відбувався 27 квітня. Зафіксований цей звичай у білорусів П. Древлянським. Згідно з ним Ярила могли зображати як хлопець ( але тоді він повинен оголитися), так і дівчина  (в білій мантії). Вечором 27 квітня збиралися білоруські дівчата, які вибирали поміж себе одну, наряджали її колосками, садили на білого коня, а потім ставали  навколо та співали пісні в честь Ярила. Зокрема, відома така білоруська пісня про Ярила:

“А де ж він ногою –
Там жито копою,
А де ж він не зирне –
Там колос зацвіте…”

Згідно з повір’ям саме 27 квітня ночами Ярило починав ходити по землі. Де він ступав – там виростала ярина, від погляду його на поле все заквітало, а від погляду на ліс – пташки щебетали, від погляду на воду – риба просиналася. Якщо Ярило торкнеться у сні парубка, то в цього сонного хлопця кров закипить, а якщо дівчини – то вона загориться іскрою пристрасті. Тоді виходили парубки та дівчата вечорами водити хороводи та співати пісень. Також за легендами , на грудях у цього бога , було зображення бика(тура) – символ ярості та пристрасті. З туром часто пов’язували культ Ярила, що часто асоціювався з сексуальною привабливістю. Існує легенда (можлива створена неоязичниками) про те, як богиня Леля зізналася Ярилу в своєму кохання до нього. На що енергійний  бог відповів, що любить її, а також всіх богинь Вирію, а загалом всіх жінок на землі. Це характеризує цього бога як палкого «любителя погуляти». Тому народження дітей, як і сам процес їх зачаття, в дечому  з ним пов’язаний.

Ярило
image-2878

Ярило

Не дивлячись на те, що культ Ярила глибоко проник у культуру слов’ян, питання чи він бог чи лише ритуальний персонаж залишається відкритим. Майже до ХІХ ст. його не заносили до офіційного списку  слов’янських богів. Стародавні джерела про нього не згадують, а одне з перших свідчень про нього міститься «Життєписі Тихона Задонського» під 1765 р. В ньому повідомляється про язичницьке свято у Воронежі, яке відбувалося на «петрівку» (перед Петровим постом). Героєм цього свята-дійства, яке відбувалося на площі (де був і ярмарок) був парубок в ковпаку, прикрашений дзвіночками, стрічками, квітами, набілений та нарум’янений. Називали його всі Ярилом. Під його керівництвом здійснювалися ігрища, частування, п’янство, кулачні бої, що інколи закінчувалися жертвами. Тихон писав, що Ярило – це ідол (тобто бог), якого колись поважали в цих краях. І на його свято чекали люди цілий рік як на велику святкову подію, одягалися у все найкраще і піддавалися різним безчинствам. Ці язичницька народні свята православна церква намагалися суворо заборонити.

Дослідники-скептики критично ставляться до таких згадок про Ярила. Вони порівнюють цього бога з опудалами на інших святах: Костубою, Костромою тощо. На сучасний образ цього бога досить вплинула художня література ХІХ ст., зокрема  п’єса О.Островського «Снігурочка», в якій Ярило постає синонімом Сонця. З тих пір все частіше стали ототожнювати Ярила з богом сонця, відповідно і зображаючи його таким.  Однак, так про нього говорити не можна. Деякі дослідники вирішили вийти з цієї ситуації і почали вважати Ярила богом весняного Сонця, а Купайла – літнього Сонця.  Або просто вважали його іпостассю бога сонця Дажбога. Суперечки щодо цього точаться і зараз.

Як би там не було Ярило вже сильно проник у культур українського та інших слов’янських народів. Цікаво, що на честь нього названо і одне з небесних тіл – «астероїд 2273 Ярило».

Поділитись

Схожі записи

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

Пошук

Оголошення

Шукаємо авторів

Шукаємо авторів

Ми на Facebook