Чумаки – перші підприємці українського степу

З Кримських озер і лиманів сіль добували за багато століть до нашої ери. Кримської сіллю через Херсонес Таврійський торгували в стародавньому світі. Боспорське царство постачало кримської сіллю скіфів. Генуезці перевозили кримську сіль до берегів Кавказу і в прибережні міста Мармурового і Егейського морів. І древнім «Солон-шляхом» ця сіль в усі часи перевозилася в скіфські та слов’янські степу і на північний захід до Дністра.

З XV по XVІІІ століття займались соляним промислом на українських землях чумаки.

Заповзятливі, сміливі люди з вільних козаків, міщан і заможних селян везли зі слов’янських степів хліб і дерев’яні вироби на південь в Чорномор’я, а з півдня привозили сіль і солону рибу. Вони їздили за сіллю і до Азовського моря, звідки розвозили її по Кубані і Кавказу, довозили до Курська, Харкова, Бєлгорода, Полтави та Києва.

Ризикуючи життям, тяглися чумацькі вози з запряженими в них волами через дикі степи, з центру країни на крайній південь і назад.

Було дві постійних чумацьких дороги: Чорний шлях і Муравський. Свою назву Чорний шлях отримав через ті небезпеки, яким піддавалися проїжджі. Він тягнувся від Волині до Умані, звідти по таємних стежках, по глибоких ярах та берегах степових річок, доходив до Балти і, нарешті, до Дніпра. Муравський шлях, він же в давнину «Солоний шлях», йшов з глибини України до Криму і до Азовського моря.

Пускатися поодинці по шляху, який пролягає через кочовища аварів і хозар, пізніше – печенігів і половців, а ще пізніше – диких татарських орд, – годі було й думати. Купці, перш ніж пускатися в дорогу, з’єднувалися в артілі і їздили не інакше як цілими збройними караванами – чумацькими «ватагами».

У стародавні часи українських купців виїжджали зустрічати і проводжали озброєні княжі дружини. Пізніше їх охороняли запорізькі козаки. Запорізька Січ була центром вільного козацтва, де кожен займався або скотарством або промислом і торгівлею. Запорожці висилали за сіллю своїх торговців – чумаків і охороняли чужі чумацькі каравани. За охорону і за перевіз через річку вони брали плату, і це складало один з доходів «військового скарбу». Запорожці робили ці збори навіть у землі кримського хана. Хани цьому не противилися, бо були зацікавлені в торгівлі сіллю. З договору короля польського Сигізмунда з кримським ханом відомо, що торговцям вимовлялося право вільно брати сіль в Кічібеєве (Одесі), Перекопі і Кафі (Феодосії), «заплативши мито по старині».

Заради цього мита кримські хани прагнули до більшого вивезенню солі з Криму. Вони навіть заздалегідь сповіщали запорожців про «врожаї» солі на озерах, вважаючи козаків головними посередниками в торгівлі з чумаками.

Так, наприклад, пристав перекопського промислу писав кошовому отаману: «Сего року вже вистояніе своє зробивши, сіль сталася рясно супроти минулого року. Як зазвичай се добре. Та при тому ж води і трави в Криму також і на шляху всюди рясно, так що дуже спокійно нині для чумаків, а для худоби кормів дістане».

«Без води і трави» чумаки не могли рушати в далеку дорогу. На відпочинок вони розташовувалися в долинах, де можна було дістати воду в «світлій криниці» або озерці серед густого очерету. Після відпочинку чумаки знову пускалися в дорогу. Їх поглинала неозора безбережна степ, сонна і мовчазна, і «битим шляхом» під південним палючим сонцем повільно тяглися воли, піднімаючи пил. Глухому шелесту полину чумаки відповідали протяжною ​​піснею і скрипом критих возів. По сонцю і по могильним курганам вони дізнавалися шлях, який вів їх до удачі або загибелі.

 «В степах там ні жодної стежки, ні сліду, як на морі, – йдеться в літописі, – проїжджі пізнавали свій шлях вдень по сонцю і кряжам високим земним і по могилах, вночі ж за зірками, вітрам і річкам…»

 На волах чумаки пересувалися вкрай повільно, але тільки воли могли везти важкий вантаж і переносити всі труднощі і позбавлення далекої дороги.

Перейшовши Дніпро, якщо шлях йшов на південь, чумак мазав сорочку і весь одяг дьогтем, щоб уберегтися «від чуми і від гадини». Потім діставав з воза спис, заряджав рушницю і ховав мішок з грошима. В Ногайської степу вже не було ні сіл, ні «зимівників», де можна було зупинитися. Від Запоріжжя до Перекопу чумаки нікого не зустрічали, окрім татарських табунів і стад, які блукали з чабанами по дикого степу.

Ногайські татари в степу нікого не боялися, і напасти на чумаків, перерізати, відняти волів і товар вважалося у них молодецтвом.

В околицях Дніпровських порогів подорож навіть з сотнею людей була небезпечною. Тут нападали татари, що кочували цілою ордою.

Як тільки виникала загроза нападу, чумаки будували «табір» у вигляді чотирикутника з возів. Такий укріплений табір було важко взяти нападаючим. Якщо ворогів було не так багато, то чумакам вдавалося від них відбитися і навіть захопити полонених. Минувши степових розбійників-татар, чумаки потрапляли у володіння Кримської орди. Незважаючи на мирні договори з Росією і Польщею, кримці нерідко піднімалися на розбій, і їх першою жертвою завжди були чумаки.

 Рано, пораненьку, як стало світати,

Стала орда, – вся чорна, з під моря вставати, –

співали чумаки в своїх піснях.

 Татари нападали несподівано, і рідко хто з чумаків встигав бігти під захист Перекопської башти. Налітала орда, порубавши більшу частину захисників каравану, забирала, тих, хто вижив у полон.

У Криму, навантаживши вози сіллю і солоною рибою, вони відправлялися в зворотній шлях. У Перекопської башти платили за сіль, і знову тяглися чумацькі вози місяцями по безлюдному і безводному степу.

Далеко від батьківщини, в чужій, незнайомій країні на чумаків іноді нападав ворог ще страшніший, ніж розбійницькі татарські орди, ворог небезпечний і нещадний, від якого ніщо не могло врятувати. Це була чума. Гинула чумацька ватага, і вздовж пустельного шляху виростали нові могильні пагорби.

Чумацькі ватаги збиралися навесні, а поверталися перед осінніми морозами. Не кожен віл годився в упряж – лише полові бессарабські воли витримували важкі переходи.

Окрім поставок солі, традиційним вантажем було зерно, віск, мед, риба сушена. Крім поодиноких ланок, існували цілі кооперації. Такі українські магнати як Терещенки, Харитоненки походили з чумацьких династій.

Проте з середини XIX століття чумацтво як вид діяльності та промисел поступово занепадає. А цілком потреба в ньому зникла з використанням залізничного та річкового транспорту.