Шиття сорочок – давня загальнослов’янська традиція, що особливого розвитку набула в гуцульському регіоні. З правіку тут збережені техніка крою, моделювання, розташування оздоб, техніка вишивки, кольори та узори. Сорочка передавалась в роду від старших до молодших, була оберегом, віщувала гарну долю, захищала на чужині.
Для сорочок підбирали найкраще тонке полотно з лляних або конопляних ниток, вибілене сонцем та водою.
Для більшості сорочок був характерний прямий крій – верхня частина («станок»), нижня («підточка»). Біля шиї станок призбирувався складками. Рукави сорочки вшивали до станка, під якими вставляли клинці (полотна чотирикутної форми – «лиштва»).
На сорочках вишивали тільки визначені частини – рукави, пазуху, поділ. Узори вишивальниць на домотканому полотні мають рельєфну текстуру. На Гуцульщині поряд з червоно-чорними та зеленими кольорами широко застосовувалась мережка – нею прикрашали виріз шиї, рукави, підточку. Мережки мали як декоративне, так і функціональне призначення – ними приєднували частини сорочки, вони білим ажурним шитвом підсвічували барвистість вишивки.
Залежно від призначення сорочки, для них підбирали відповідний тип ниток та узорів. Для святкових – шли складніші, урочистіші узори, для буденних – скромні та вужчі.
З початку ХХ ст. поширення набувають сорочки з фабричного полотна.
Вставка – вшивка у верхній частині рукава. Для жіночої сорочки – це найголовніша частина. Спочатку на білому тлі чорними нитками вишивається контур, а потім тло заповнюється кольорами.
Вишивка на грудній частині сорочки – пазусі – менш складна, має дві-три смуги.
Натомість на чоловічих сорочках вишивали на грудях широкі узори смугами до пояса. Це мали бути лише геометричні орнаменти. Для чоловіків обов’язковим був стоячий комір довкола шиї – «прошивка».
Така композиційна побудова сорочки збереглась і досі та неохоче піддається змінам традиційного орнаментального мистецтва.
Залишити коментар