Слов’янський язичницький пантеон. Володимирові (київські) боги. Дажбог

Писемні джерела «Слово о полку Ігоревім», «Повість врем’я­них літ» та християнізовані повчання неофітів розповідають про дохристиянські божества в спокійних тонах, то змальовуючи лише в чорних барвах. Але ні там, ні там нічого не говориться про походження й покровительські функції давніх богів. Відсутність достовірних «біографічних джерел» призвела пізніших дослідників до плутанини в дохристи­янській міфології.

Ще один, і досить авторитетний пласт «доісторичної пам’я­ті» – фольклорні джерела. В них часто згадуються імена вер­ховних богів, які шанувались і визнавалися народом. Саме це дає нам право вважати їх національними. Варто лише уважно переглянути наші давні (не зіпсовані пізнішим перелицюванням під оглядом християнізації) колядки й щедрівки, і ми помітимо одну суттєву деталь: найбільше згадок збереглося в них про Дажбога. Тексти з великою повагою оспівують давнього бога, в них чимало звертань до нього. Саме це дає привід вважати, що Дажбог був у наших пращурів вельми шанованим.

Цю ж думку підтверджує і «Слово о полку Ігоревім». Автор твору двічі згадує це ім’я:

Отоді за Олега Гориславовича

Сіялись-росли усобиці,

Гинули внуки Дажбогові,

В княжих чварах віку позбавлялися.

В іншому місці майже те саме:

Встала тоді Обида

В силах Дажбожого внука,

Дівою стулила на землю Троянову.

І хоч автор не згадує самого бога, він усіх руських людей образно називає «Дажбожими внуками». Це досить високе й почесне визнання давнього божества. Не випадково Я. Головацький ототожнював Даж­бога зі Світовидом — як втілення морального у світі, найвищого всевидіння, суспільного порядку. До нього зверталися перед початком будь-якої важливої справи, йому молилися, прохаючи достатків і земних плодів. Дажбога вважали покровителем гостинності, промисловості й торгівлі, а в ширшому значенні — втіленням символу світла, яке по­стійно бореться зі злом.

Загалом погоджуючись із таким визначенням Я. Головацького, варто уточнити одну деталь: автор помилково, оскільки на той час ще не були відомі всі археологічні знахідки, вважає, що Світовид знаний лишезахідним слов’янам. Нині відомо, що в це божество вірували і на Галичині (Збруцький пам’ятник), і на Волині (озеро Світязь), а також кияни (урочище Святошин та виявлене Хвойкою капище Святовида). Він, очевидно, в пізніші часи мав перебрати, а точніше, об’єднати функції всіх верховних богів, тобто стати єдиним Великим богом.

Переважна більшість учених вважає, що Дажбог виступав лише в одній іпостасі — він був прообразом сонця. Ці твердження запозичені з візантійської літератури. Скажімо, в «Хронографі», що з’явився в перекладі на південнослов’янську мову, стверджується: «Царював у єгиптян син Гефеста, іменем Сонце, єгоже називають Даждьбог». Натомість Іпатіївський літопис, використавши фрагмент «Хронографа», називає Дажбогом Геліоса; після Сварога «царював син його, по імені Сонце, його ж йменують Даждьбог». Ось так довільно підмінялись одні боги іншими. Якщо Геліос у давньогрецькій міфології ототожнювався а сонцем, то Гефест був покровителем вогню, а точніше — ковальства. Але ж це зовсім різні площини.

Як бачимо, механічна заміна чужих богів на тутешніх не завжди виправдана й доречна, а отже, й не достовірна — навіть з огляду на те, що не відповідала світобаченню нашого народу. Але традиція попередніх джерел тяжіла над дослідниками, хоч деякі з них і позбавлялись стереотипів. Скажімо, М. Грушевський вважав, що сонце могло мати два прообрази: Хорса як небесного світила і Дажбога — добродія людського роду, подавця всякого добра, опікуна життя. І. Огієнко попервах вважав Дажбога богом сонця, але згодом дійшов думки, що це ще й «бог достатку». Натомість Б. Рибаков розширив функції Дажбога. Він твердить, що Дажбог є «давнім божеством Природи, сонячності, «білого світу», податель статків». У парі зі Стрибогом він уявлявся не божеством «неба», а «небес».

Ось такі, нерідко й протилежні, погляди вчених. Природно, виникало запитання: ким був для наших пращурів Дажбог — богом сонця, достатку чи небес? Щоб відповісти на нього мусимо уважно прочитати наші національні пам’ятки. Автор «Слова», називаючи наших пращурів «Дажбожими внуками», цим самим виокремлює його як верховне-божество, що під його всемогутньою владою було небо — найвища цитадель Всесвіту. Дажбог дарував людям світло й тепло, а отже, життя й статки. Це саме простежується і в самоназві: Дажбог — бог, що дає чи дарує, себто Богодар.

Досить цікавою з цього погляду є давня дохристиянська веснянка. Її виконували дівчата на Сорок святих (22 березня), коли влаштовували обряд зустрічі птахів. У цей день юнки випікали обрядове печиво («жайворонки») і несли в руках за село, щоб закликати провісників весни. В пісенному тексті дівчата запитували соловейка, чому він так рано вилетів з ирію, адже на горах ще лежать сніги, а на дорогах не розтанула крига. На це птаха відповідала:

Не сам же я вийшов,

Дажбог мене вислав,—

З правої рученькиі ключики видав.

З правої рученькиліто відмикати,

З лівої рученьки зиму замикати.

Якщо врахувати, що початок нового аграрного року в дохристиянські часи збігався з приходом весни, то небесний бог, природно, посилав на землю своїх птиць як вісників Новолітування. З цього приводу варто навестище один зразок колядки (іноді її називають і щедрівкою), яка донедавна побутувала на Волині й Поліссі — в регіонах, де найдовше збереглися дохристиянські релікти. В образі птахи-провісниці тут виступає казкова пава

Ой в ліску, ліску

На жовтім піску,

Ой Дождь-Боже,

На жовтім піску!

Пава ходила,

Пір’я губила,—

Ой Дождь-Боже,

Пір’я губила!

Ой Дождь-Боже,  

Пір’я губила!

Гандзя ходила,

Пір’я збирала,

Ой Дождь-Боже,

Пір’я збирала!

Пір’я збирала,

На камінь клала,—

Ой Дождь-Боже,

На камінь клала!

З каміня брала,

В вінок в’язала,—

Ой Дождь-Боже,

В вінок в’язала!

Дехто з дослідників вважав, що Дождь-Бог (Дажбог) прилітав на землю павою, під якою треба розуміти тепле сонячне проміння. Пава пила-сіяла його, щоб воно згодом перетворилося на колосочки, а жінка, зібравши їх і просушивши на камені, пов’язувала в сніпки. Оповідь про цей процес супроводжується рефренним звертанням «Ой Дождь-Боже…». Таке алегоричне сприйняття досить цікаве. Але тут йдеться не про сонячне проміння або вологу, поетичний твір оспівує весь комплекс хліборобських буднів.

Подібне звертання по допомогу фіксує також колядка «Ой ти, Боже, ти Дайбоже», музичний супровід до якої зробив М. Леонтовнч. Вона настільки цікава й давня, що її варто навести повністю:

Поміж трьома дорогами, рано, рано,

Поміж трьома дорогами, ранесенько,

Там здибався князь з Дажбогом, рано, рано,

Там здибався князь з Дажбогом, ранесенько,  

Ой ти, Боже, ти Дажбоже, рано, рано,

Зверни мені з доріженьки ранесенько.

Бо ти Богом рік від року, рано, рано,

Бо ти Богом рік від року, ранесенько,

А я князем раз на віку, рано, рано,

А я князем раз на віку, ранесенько.

Раз на віку в неділеньку, рано, рано,

Раз на віку в неділеньку, ранесенько.

Чимало свідчень про Дажбога знаходимо і у «Велесовій книзі». «Це ж бо Дажбог, – стверджується в писемній пам’ятці, – створив нам усі ті зорі, що нам сяють. І в тій безодні повісив Дажбог Землю нашу, щоб вона держалася». А тому «співаємо Дажбогові нашому, якого звемо прадідом», позаяк «ми походимо від Дажбога і стали славними від славлення богів наших».

Далебі не всі серйозно сприймають «Велесову книгу» як історичне джерело. Не вступатимемо в цю дискусію.

Отож, Дажбог був для наших пращурів небесним богом, тобто верховним. Він дарував тепло (сонячне проміння) і вологу (дощ) — саме; ті природні явища, від яких залежали життя і статки людини. Оскільки вони безпосередньо пов’язані з небом (у ширшому розумінні Всесвітом), то і Дажбог вважався небесним божеством. Саме це дає право замінити як образливі для наших предків терміни, що їх штучно начепили чужинці — «язичники», «поганинн», «ідолопоклонники» чи «істукани»,— цілком природнім і доречним «дайбожичі» і ввести це слово в науковий обіг. До цього нас закликав ще автор «Слова о полку Ігоревім», називаючи український народ «Дажбожими внуками».