Слов’янський язичницький пантеон. Володимирові (київські) боги. Мокоша

Серед київського Олімпу зайняла місце й богиня-жінка – Мокоша. Чим заслужила вона таку повагу у великого князя?

Щоб відповісти на це запитання, мусимо проаналізувати тодішню як політичну, так і духовну ситуацію. Це слід зробити ще й тому, що дослідники досі не дійшли одностайної думки про те, чим опікувалася верховна богиня. Одні вважали, що представниця «слабкої статі» брала під своє крило жіночі ремесла — прядиво, вишивку і ткацтво, за що їй приносили в жертву сніпки льону та вишиті рушники (пізніше ці функції перебрала Параскева-П’ятниця, яка протягом усього Великого посту перевідувала оселі й придивлялась, у кого крутиться веретено — «то там Макуша пряде»). Інші приписують їй покровительство над вологою — дощем і туманом (звідси, начебто, походження свят Мокрини й Марени).

Є свідчення, що Мокоша освячувала вівчарство (а отже, була супутницею Велеса), пологи та породіль. Б. Рибаков вважав її богинею землі й родючості, аргументуючи тим, що ця персона зображена з рогом достатку на збруцькій скульптурі. Натомість Є. Аничков виводив її з фінського фольклору, а І. Огієнко схилявся до думки, що це не жіноче, а чоловіче ім’я; очевидно, на це наштовхнув його «дощавий бог» Мокош (на зразок нашою Іллі) у чехів, якому під час посухи приносили жертви й молилися.

Деяке світло на цю загадкову богиню проливають церковні джерела. Майже в усіх текстах жіноче божество змальовується у найнепривабливіших відтінках. Пасторські настанови минулих століть змушували духовних осіб вимагати од жінок при сповіді зізнаватися: «Чи не ходила єси до Мокуши?» Очевидно, мова про перелюбство, оскільки в одній із пісень, що її записав свого часу П. Куліш, прозорий натяк на це:

Десь наш бог Посвистач спав,

Чи в Макоші гуляв?..

Це підтверджує н «Устав преподобного Сави». В ньому вимагалося, щоб кожна жінка зізналася священникові на сповіді: «Чи сплутила (зблудила) єси з бабами богомерзькі розпусти, чи молилася єси Вілам, чи Роду і Рожаницям, Перуну, Хорсу і Мокоші, пила і їла?»

Як видно з настійних вимог церковних служителів до своєї пастви, богиня була популярною серед жіноцтва. Засвідчує це і «Слово св. Григорія»: «Мокощу шанують і Малакию вельми почитають». Не обійшло її увагою і «Слово Івана Златоуста»: «… моляться огню і вілам, Maкоші, і Симу, і Ръглу, і Перуну, і Волосу».

Одначе ми не можемо довірятися християнським проповідникам як суб’єктивному джерелу.Якби богиня репрезентувала лише перелюбство, то, звісна річ, у народі вона не мала б такого, пошанівку. Навіть Володимир Святославович попри його надмірну пристрасть до жіноцтва (згадаймо історію з Рогнідою чи те, що він тримав гарем із блиєько ста наложниць) не ризикнув би утвердити серед верховних богів особу з сумнівною репутацією. Це ще одне свідчення того, що ми не можемо вважати за довершений факт писання християнських неофітів, що тенденційно ставилися до язичницьких богів.

То ж якою сферою побутового життя опікувалася ця загадкова богиня? Ще Прокопій писав, що слов’яни вельми обожнювали німфів як жіночі божества природи. Чимало згадок про слов’янських богинь знаходимо і в арабських письменників. Зокрема Масуді засвідчив, що із двох скульптур, розміщених у храмі, одна зображала діву. Може, це була богиня родючості, якій ще в неоліті приносили жертви?

Згодом у побутовому житті наші пращури віддавали шану богині домашнього вогнища — Берегині. її культ знайшов відображення в численних металевих і керамічних виробах, що їх і дотепер розкопують археологи. Символи стилізованих жінок збереглися й до нашого часу у — шитті, ткацтві та писанкарстві. Все це красномовно засвідчує, що культ богині-жінки був у великій пошані і в передхристиянських віруваннях.

Зводячи в своєму пантеоні скульптуру Мокоші, князь, очевидно, мав на меті передати їй все духовне опікунство, яке досі належало жіночим богиням-берегиням. Окрім домашніх промислів і ремесел (ткацтво, вишивка, писанкарство), охорони криниць і джерел, щедрості врожаїв, а також збереження домашнього вогнища, під владу Мокоші підпадали благословення й покровительство князеві і його дружині, коли вони вирушали в похід. Згадаймо хоча б Ярославну зі «Слова о полку Ігоревім», котра вимолювала в богів ласку для свого коханого і його вояків. Віддавна вважалось: якщо дружина або кохана протягом однієї ночі приготує похідну сорочку або обрядовий рушник, то такий амулет убереже воїна від наглої загибелі. Тому при княжому дворі, особливо за Володимира Великого, спеціально тримали жінок-ремісниць, в обов’язки яких входило виготовляти одяг для старійшин, оздоблювати похідні хоругви та бойові знамена.

За особливим ритуалом відбувалося виготовлення так званого «одноденного полотна» (оброку) для князя. Ввечері напередодні походу майстрині мали протягом ночі напрясти ниток й виткати нове полотно. До сходусонця потрібно було пошити мантію, оздобивши її узорами. Перед від’їздом князя врочисто зодягали в цейодяг, супроводжуючи всі дії величальними піснями. Це мало принести перемогу й щасливе повернення його і дружини в рідні пенати.

Згодом цей звичай перейшов у побутову сферу. На Рівненщині в 1944 році існував звичай (щоб посприяти швидшому поверненню мобілізованих чоловіків) організовувати обряд «одноденного полотна»: жінки й дівчата за одну ніч мали виготовити обрус, а чоловіки поставити в центрі села хрест і до сходу сонця перев’язати його витканим полотном. Так учиняли й тоді, коли остерігалися посухи, мору та інших катаклізмів.

Очевидно, щоб умилостивити богиню Мокошу, яка мала символізувати жіноче рукодільництво, а воднораз і щасливі військові походи, Володимир і спорудив скульптуру своєї  Охоронниці. Адже війни в той час були явищем звичним для князівської верхівки. Тому вшановувала її переважно вища знать. Серед простолюддя таку чи подібну ролю виконувала Берегиня.

Згадаймо, як поетично описує автор «Слова» плач Ярославни. Вірна дружина не тільки тужить за своїм князем, але й звертається до грізного бога-господаря (очевидно, Стрибога, або ж Посвистача), який метає «ворожі стріли на крилах своїх легких», спрямовуючи їх «проти воїнів мого милого». Невже, запитує вона у вітра-вітровиська, мало йому шугати попід хмарами чи гойдати кораблі в синім морі?

З прийняттям християнства опікунство Мокоші перейшло до Покрови і частково Параскеви-П’ятниці. Запорозькі козаки, як ми знаємо, вельми шанували її; вона була не тільки покровителькою і духовницею для звитяжців, але й вважалась іменинницею свята, з яким козаки пов’язували свої військові успіхи. Очевидно, подібна символіка була характерна і для Мокоші — єдиної жінки-богині, що її возвеличив у своєму пантеоні київський князь.