Слов’янський язичницький пантеон. Володимирові (київські) боги. Перун

Слов’янський язичницький пантеон. Володимирові (київські) боги. Перун

Перун, худ. Віктор Крижановский
image-204

Перун, худ. Віктор Крижановский

За свідченням Початкового літопису, Володимир розпорядився «поза княжим двором» звести 980 року пантеон шіс­тьом богам. На першому міс­ці мав стояти Перун, потім Хорс, Дажбог, Стрибог, Симаргл і Мокоша. Від того, яке місце відводилося скульптурним зображенням, залежала духовна роль кожного верховника. У фаховій літературі утвердилася більш-менш чітка структура так званих сонячних богів: Перун опікувався блискавками і громом, Хорс – сонцем, Дажбог – вологою та світлом, Стрибог – вітрами, Симаргл зображався крилатим божеством, а Мокоша начебто була покровителькою жіночого рукоділля.

Якщо уважно проаналізувати названі вище функції, то побачимо значну розбіжність з народною міфологією. Навіщо, скажімо, Володимирові було віддавати перевагу богові блискавок і грому над Хорсом – сонячним богом?

На основі вивчення літописних та фольклорних джерел пропонуємо дещо інакший варіант структурного перерозподілу «обов’язків» богів Володимира. Перун – бог світла, себто сонця (а не грому й блискавок), Хорс – місяце-бог (а не покровитель сонця). Дажбог – бог неба, де перебувають сонце і місяць ( а не ляше небесна волога, хоч і вона безпосередньо пов’язана з небом), Стрибог – опікун грізних природних сил (у тому числі й вітрів), Симаргл – бог, з яким пов’язаний початок Нового року, а отже, й пробудженняприроди (а не крилате божество) і, нарешті, Мокоша –берегиня родючості, домашнього статку.

Крім ідеологічного, звернемо увагу й на практичне спрямування пантеону богів князя Володимира. Це передусім об’єднання розрізнених князівств у Київську Русь, що було головним прагненням Володимира. Та здійснювалося шляхом меча та вогню, недаремно на чолі пантеону стояв саме войовничий Перун.

Перунів Ідол на Лисій горі поблизу Києва
image-205

Перунів Ідол на Лисій горі поблизу Києва

Чимало загадок, пов’язаних з давніми богами, нам, очевидно, вже ніколи не розгадати. На це є кілька причин. Серед найголовніших – втрата літописів і постійне протиборство християнства зі старою вірою, яке не тільки переплутало й знівелювало, але й паплюжило світогляд своїх-попередників. Загадковим залишається те, чому Володимир Святославович, знехтувавши місцевими традиціями, на початку свого князювання віддав перевагу богові, який до цього не відігравав ролі верховного. Зводячи в Києві пантеон, він на перше місце поставив Перуна. Чи випадковим було таке рішення?

Найперші згадки про Перуна сягають VI ст. Візантійський історик Прокопій писав, що слов’яни вірують у єдиного бога, який посилає блискавки. На жаль, він не вказав його імені, а тому деякі дослідники цю роль приписують Сварогові, оскільки його сина називали Сонцем (в інших джерелах – вогнем та блискавкою). Натомість у договорі Олега з греками (907 р.) згадуються Перун і Велес; Ігор (944 р.) клявся лише Перуном, а Святослав (971 р.), наслідуючи свого діда, скріплював угоди з південними сусідами знову ж таки іменами Перуна і Велеса (щоправда, окрім них, на першому місці стояла безіменна іпостась: «Хай буде проклятий од Бога, і од Перуна»; це, очевидно, міг бути Світовид).

Ім’я Перуна згадується майже в усіх давніх джерелах, особливо християнських, де супроти нього спрямовані різноманітні прокляття: «моляться йому, проклятому богові Перуну» («Слово святого Григорія»),  «І вірують у Перуна.., глаголять окаяннії невігласи» («Слово Христолюбця»). Майже всі неофіти найчорнішими фарбами «характеризували» верховника київського пантеону.

Як засвідчують численні джерела, Перун опікувався наймогутнішими природніми силами – громом та блискавками. Давні перекази оповідають, що восени він замикав небо і поринав у зимову сплячку, а напровесні йому зозуля з ирію приносила ключі, якими бог відчиняв сховок, витягував з нього великий молоток і розбивав пута. Від міцних ударів почувався перший грім і пробуджував землю. Тому ключниць теплого ирію – зозуль, за народним повір’ям, вважали віщими птахами.

Старші люди й дотепер вірять, що весна починається тоді, коли вперше ї грім загуркоче. Почувши його, чоловіки поспішали спиною притулитись до дерева – «щоб поперек під час жнив не болів», а дівчата стрімголов бігли до води, вмивали обличчя джерельною водою й витирали червоною полотниною — «аби такими рум’яними завше були щоки». Натомість, якщо грім прогримить на голе дерево, то це віщувало голодний рік.

Міфологічні вірування, пов’язані з громом та блискавками – одвічна боротьба добра і зла. Хмари, за уявленнями первісних людей, с породженням злого демона, щоб було де ховатися нечистій силі. Відтак Перун (пізніше ці обов’язки перебрали Ілля, Гаврило, Михайло або ж Пантелеймон-Паликопа), щоб розігнати нечестивців, запрягав огненних коней у золоту колісницю і розпужував їх — від постуків коліс начебто й утворюється грім, а блискавки викрешуються од копит. Зачувши небезпеку, чорти тікають навсібіч, навіть падають долі, щоб сховатись під деревами чи в димарях людських осель. Грізний бог намагається кожного втікача пронизати блискавкою. Тому під час грози остерігалися ховатися під кронами дерев, бігати — «бо чортівня тут же кинеться наздоганяти», будили тих, хто спав, і закривали заслінками димарі. Якщо блискавка зненацька підпалила чиюсь хату — «то це в ній сховалася нечиста сила», а тому «пожежу можна загасити лише сироваткою або козиним молоком, бо ця тварина пішла від нечистого».

Богові грому та блискавок у дохристиянські часи зводили капища і виготовляли його статуї. Цій меті слугували й велетенські дерева, які вважалися священними. Переважно це були старі дуби. Біля них влаштовували різноманітні жертовні обряди. Густинський літопис засвідчує, і що перед статуєю Перуна розпалювали вогонь «із дубового дерева, яке постійно горіло», а Галицький літопис, описуючи княжі межі, згадує про «Перунів дуб». Дехто вважав, що первісно дуби — дерева, в які найчастіше влучає грім, виконували культову роль, котру пізніше перебрав і «небесний Перун»), а тому саме з них виготовляли ритуальні статуї.

Згідно з торгівельною угодою з Візантією 944 року, хрещена Русь присягалася перед Богом у церкві святого Іллі, а дохристиянська — перед дерев’яною статуєю зі срібною головою й золотими вусами, що знаходилась на Перуновому пагорбі в Києві; після того, як її скинули в Дніпро, Володимир поставив на цьому місці церкву святого Василя.

Б. Кравців у розвідці «Мітологічний світ «Слова о полку Іписав: «Назва цього бога і, в деяких переказах, назва лихого духа ПЕКУН, пішла, як і литовське Перкунас, чи Перкунс, від індоєвропейської назви дуба. Слово Перун, чи Пекун, означає насправді «дубовий» – той, що уособлює дуба, присвячений дубові, чи зроблений з дуба».

В деяких легендах та переказах «громовий» бог змальовується статечною людиною з сивою бородою і волоссям. Але громовержець міг накликати пожежу, град та інші стихійні лиха й воднораз дарувати живу вологу, щоб колосилася земля. Відтак Перун виступав як «поміркована персона», яка бореться з темними й грізними силами (деінде вважали, що він — «родич Домовика»). Отже, на думку деяких дослідників, Перун опікувався й хліборобством та вологою. Згодом бог-громовержець постає в новій іпостасі, звичайно ж, не без допомога Рюриковичів. Як це засвідчує «Повість времяних літ», з X ст. Перун, потіснивши Сварога й Рода, стає покровителем зброї, князів і їхніх дружин. При укладанні миру з греками, за свідченням літописця, «Олега з його воїнами водили на присягу за руським звичаєм: клялись ті своєю зброєю і Перуном, своїм богом». До речі, на збруцькій статуї Перун також зображений з конем і мечем.

Перун - бог грому, блискавок та небесної стихії
image-206

Перун – бог грому, блискавок та небесної стихії, художнє зображення

Очевидно, саме ці риси найбільше приваблювали Володимира як військового стратега. Його князювання минало в постійних походах і війнах, за допомогою зброї він приєднував удільні землі. Відтак Перун був найавторитетнішим кумиром для зміцнення князівської влади. Тому, зводячи в Києві пантеон верховним богам, Володимир на перше місце поставив Перуна — покровителя війни і зброї, який воднораз став і «головним богом державного культу». Це ж учинив Володимир і в Новгороді. Наказ князя виконав Добриня — рідний дядько по материнській лінії. Городяни, як засвідчують літописні джерела, вороже поставилися до такого нововведення. Довелося застосовувати військову силу. У Новгороді під час розкопок 1951 року археологи виявили залишки священного кола, обнесеного широким, що сягав шести метрів, ровом. Тут знаходилась яма для Перунової статуї, в якій збереглися сліди ритуального вогнища.

Подібне розташування капища віднайдено 1949 року і на Благовіщенській горі неподалік Десни. Крім ритуальних решток, уціліли два масивні стовпи. Але найбільшу цінність являє собою знахідка 1975 року. При розчищенні Дніпра, неподалік гирла Десни, з дна річки підняли морений дуб з корінням. Коли ж уважніше придивилися, то виявилося, що це давня дохристиянська скульптура: на висоті шість метрів у стовбурі знаходились дев’ять кабанячих щелеп, що утворювали квадрат. Все це засвідчувало, що в давнину дуб виконував скульптурне зображення Перуна. Нині ця знахідка перебуває в київському Музеї народної архітектури та побуту в Пирогово. За наказом Володимира верховному богові голову відлили зі срібла, вуса — із золота, а ноги зробили залізними. В руці він тримав коштовний камінь, який віддзеркалював поблиски вогню. Розпалену ватру, щоб вона не згасла, пильно оберігали жерці. Цей пантеон, як можна судити з давніх джерел, був, очевидно, вельми врочистим. Одначе судилося йому недовге життя – вісім років. 988 року князь власноручно наказав знищити ним же започаткований Олімп. Як засвідчують сучасники, Володимир розпорядився першою прив’язати статую Перуна до конячого хвоста і тягти її Боричевим узвозом у Дніпро, а дванадцятьом міцнов’язим мужам бити «істукана» металевими палицями. Коли ж скульптуру вкинули в річку, то кияни, біжучи берегом, слізно прохали: «Видибай, видибай, наш міцний боже!» Начебто там, де знаходиться Видубецький монастир, і випірнула, тобто «видибнула», голова Перуна, яку вітер прибив до берега. Від того й названо околицю тодішнього Києва — Видубичі.

Наскільки достовірне це літописне свідчення, сказати важко. Здоровий глузд підказує, що тут вельми відчутний вплив багатьох легенд і міфів. Маємо також зважати і на той факт, що літописці завжди висвітлювали події тенденційно — аби догодити правлячій верхівці. Викликає сумнів і те, що за вісім років кияни встигли полюбити «дубового бога».

Що б там було, але «тінь Перуна» не зникла безслідно. Його «обов’язки» значною мірою перебрали кілька християнських святих: Гавриїл, Ілля (на Гуцульщині ще й дотепер цей день називаю «громовим святом»), Пантелеймон-Паликопа і Семен (до речі, поліщуки традиційно запалювали посвіт, вогонь від якого мав постійно зберігатися в оселях протягом усієї зими). Дехто стверджував, що вислів «після дощика в четвер» стосується «Перунового дня», який у давньому відліку тижня присвячувався богові вогню. Чи не тому батьки, повернувши з відправи в Страсний четвер зі свічками, трошки підпалювали волосся дітям — «щоб малюки грому не боялися»?

Отож якою була первісна роль Перуна? З наведених вище свідчень вимальовується досить цікава картина. Писемні джерела підтверджують його високий статус. Перші згадки, в яких мовиться про «громового бога», сягають доби Рюриковичів. Як ми знаємо, саме їхній рід, вбивши місцевих князів Аскольда і Діра, оволодів київським престолом. Звісна річ, що варяги прийшли князювати зі своїми богами, які не співпадали з місцевими (не випадкової найавторитетніше наше джерело — «Слово о полку Ігоревім» — жодного разу не згадує Перуна, а киян називає лише «дажбожнми внуками»). Тому можна сміливо стверджувати, що Перун — штучно привнесена зі Скандинавії персона. Адже «гнівний бог» уособлював саме ті риси, яких вимагала доба силового об’єднання руських земель.

Серед гуцулів і досі можна почути вислови: «Бодай тя Перун тріснув!» чи «Бодай тебе Перун побив темної ночі!». Ці прокльони вважалися вельми гнівними, і в них простежується швидше зневага, ніж пошана. В. Гнатюк свого часу зафіксував на Гуцульщині й таке свідчення: «Перун забив вівці. Гонили пастухи домів, і, як загриміло, забило дві вівці В нас мовлять, що Перун — то злий дух».

Та ці оповідки, очевидно, пізнішого походження, з’явилися за християнізації. Тому мав рацію Є. Аничков, котрий усупереч іншим дослідникам поставив під сумнів «місцеве походження Перуна». Найвагомішим аргументом він назвав відсутність цього ймення у фольклорних джерелах.

І ще на одну деталь хочу звернути увагу. Прийнято вважати, що Перун — бог грому і блискавок. Якби він опікувався лише цими природними явищами, то навряд чи посів би серед княжої верхівки такий високий статус — найвищого верховника. Скоріш всього, Перун пов’язувавсь, на думку В. Скуратівського, із Сонцем, а в ширшому значенні — зі світлом і теплом, яке дарувало життя. Блискавки, як і грім, що народжує їх, також уособлювали «небесний вогонь», але вже у іншій іпостасі — як гнівні й каральні сили. Лише одними цими опікунствами він не міг піднятися на найвищу сходинку. Отже, Перун, перш за все, на моє глибоке переконання, був небесним богом світла й вогню, тобто тим, хто дарував життя й карав за провини.

Поділитись

Схожі записи

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

Пошук

Оголошення

Шукаємо авторів

Шукаємо авторів

Ми на Facebook