Буковина – край в західно-українському регіоні, що за свою довгу етнічну історію зазнав впливу різних культур (австрійської, румунської, молдавської, польської та ін.), які, природно, могли асимілюватися українською.
Буковинське населення гарно зберегло давні народні звичаї, фольклор. За релігійними віруваннями більшість є православними (наявний незначний відсоток представників інших релігійних вірувань). Як старше, так і молоде покоління, суворо дотримуються правил, установлених церквою, ревно оберігають християнські традиції.
Аналіз словесних текстів зимової календарно-обрядової творчості засвідчив, що колядки в цьому регіоні носять виключно апокрифічний характер (поширені образи Діви Марії, Ісуса Христа, янголів тощо), співають також церковних духовних пісень. Проте в текстах новорічних віншувань, що звучать під час проведення «Маланки», наявні елементи прадавніх вірувань, таких, як вшанування хліба, короваю (у язичників символізував сонце), що є символами життя, достатку, благополуччя. Причому побажання господареві достатку прямо залежить від параметрів, пов’язаних із короваєм (кількості короваїв у хаті, пелюсток на ньому):
Хлопці-молодці,
Пан господар надарував нас цими калачами,
А ми його щастям і здоров’ям.
Скільки цим калачам кришечок (пелюсток),
Аби в пана господаря було стільки на оборі овечок.
Скільки в цим дворі колів (пирогів),
Аби було в папа господаря стільки волів.
Аби сти були чесні і велетні (величні)
Перед панами-громадами.
Як цей дар Божий перед нами.
Чим вінчую, того й зичу.
Зв’язок із магією мають також традиційні святочні ворожіння на долю, що відбуваються на Андрія, Різдво тощо. Цікавим з цього погляду є дитяче різдвяне ворожіння, коли під стіл кладеться сіно в мішку, а на нього садять малу дитину, що має промовляти слова: «Куво-ку- во на Різдво, у наших курочок повна «ділечка» (пригорща) яєчок»; після цього дитина звуконаслідує всіх свійських тварин, щоб худоба давала більше користі й не хворіла. Тут, як і в попередньому прикладі, покладаються на подібність явищ.
Із християнським святом Костянтина-градобоя (припадає на 3 червня), культ якого також поширений на Буковині, пов’язані народні оповіді про кари, що чекають на тих, хто наважиться у цей день працювати: «Костянтин поб’є врожаї градом». Деякі інформатори стверджували, що вже були свідками такого покарання за недотримання зазначеного табу, коли на громове свято «увесь урожай перемішало з землев».
Певні обрядодії, що відбивають давній анімістичний світогляд, відбуваються на 6 травня – свято Юрія (Раю) – у день вигону худоби на пасовище. У цей день жителі вкопують землі з травою, а також «лілію» (кущову рослину), прикрашають нею ворота, «щоб худобу відьми не доїли, щоб корова давала багато молока».
Давній культ рослин простежується і в шануванні верби. Цікаво, що й досі селяни вірять не лише в лікувальні властивості свяченої у Вербну неділю шутки (місцева назва вербових котиків), а й у магічні — здатність відвернути град, хмари, якщо покласти гілочки на землю, коли наближається небажане явище. І це все співіснує з тим, що з верби, за християнськими легендами, зроблено цвяхи Хреста, на якому розіп’ято Ісуса і тривалий час вважалося, що в її вітах мешкає нечиста сила. Однак насправді обожнення верби було дуже давнім, дохристиянським і, на думку Г. Лозко пов’язане з традиціями вшанування священних гаїв і уявленням про вербу як символ Прадерева життя.
Цікавим є ритуал позбавлення людини або худоби від бородавок, який знає майже кожна господиня. Для цього на останніх днях старого місяця вони радять «зав’єзати» на чорній нитці певну кількість вузликів, що відповідає кількості бородавок. У перший день нового місяця хтось із знайомих повинен повідомити, що новий місяць зійшов. Після чого слід закопати нитку з вузлами в рів, де капає зі стріхи, проказуючи при цьому таке замовляння: «Місяцю молодий, спитай у старого, чи нема бородавок у мертвого. Як нема у мертвого, то най не буде в мене живого».
Концентрацію багатьох прадавніх культів можна спостерігати у весільному обряді, який і сьогодні на Буковині проводиться відповідно до давніх традицій. Культ хліба наскрізь проймає все весільне дійство: з калачами йдуть свати «пити слово» (свататися); з ними ж молоді «просять у вінчальні батьки, дружки і дружби, старости», дякують батькам; гості «йдуть з приносом». Під батьківськими калачами молодим «кажуть прощу»; два маленькі калачі кладуть перед молодими на столі, а ще один — накривається в момент «купівлі» молодої павункою (весільною хусткою нареченої, яку приніс молодий).
Існують іще два цікаві звичаї, пов’язані з вшануванням короваю та зернових культур:
1) Так званий «рваний калач»: дружки розривають калач, що перед цим був накритий павункою молодої. Вважається, що за дівчиною, яка увірве більший шмат, «парубки найбільше будуть си рвати» (знову ж таки, покладаються на магічний принцип — подібне викликає подібне).
2) Молода через невеличкий плетений калач із діркою всередині кидає в молодого жито. Як пояснюють, щоб на інших не дивився. Проте дослідження трипільської культури (а її залишки виявлені на території поблизу села), вказують на використання зерна як символу плодючості. Отже, можна припустити, що і в описаному вище обряді дії молодої спрямовані на активізацію сексуальної енергії чоловіка з метою продовження роду (імітація процесу запліднення).
Вшанування рослин виявляється в таких обряд о діях як прибирання весільних деревець, що символізують молодого і молоду; прикрашання брами сосновими гічками; пошиття молодій і молодому вінків із листя барвінку (барвінок — символ першого кохання і чистого шлюбу); вистилання дороги барвінковим цвітом. Обряд «шити вінок» обмежений багатьма правилами і застереженнями: колір нитки обов’язково червоний — символ кохання, її довжина — від порога до рогу столу), перебування чоловіків у хаті в момент шиття табуюється тощо.
Оригінальним є весільний звичай переливання молодим дороги водою, прикрашеною квітами, що символізує щасливий і багатий подружній шлях. Цікаво, що в інших регіонах, зокрема на Чернігівщині, вважається поганою прикметою у день весілля молодій стати ногою у воду, калюжу тощо.
Таким чином, прадавні уявлення предків рудиментарно збереглися і переймають усе сучасне народне життя українців, виявляючи елементи язичницьких культів — астрального, рослинного, культу води, хліба, зернових культур через словесну творчість, обрядодії в різних жанрах календарно- та родинно-обрядової творчості, лікувальної магії, ворожіннях, забобонах. Причому в багатьох випадках це ґрунтується на вірі в дію за подібністю або суміжністю, яка бере свій початок від первісного магічного мислення і до сьогодні закарбувалася традицією.
Залишити коментар