“Заложні мерці” та упирі в українській міфології

“Заложні мерці” та упирі в українській міфології

До "заставних" мерців належать і такі демонологічні персонажі, як упир, русалка, мавка тощо. На відміну від небіжчиків, померлих своєю смертю.
image-834

До “заставних” мерців належать і такі демонологічні персонажі, як упир, русалка, мавка тощо. На відміну від небіжчиків, померлих своєю смертю.

Окрім повір’їв, пов’язаних з живими істотами, що наділялися народною уявою надприродними властиво­стями, широко побутували в народі й повір’я про деякі категорії незвичайних небіжчиків, так званих залеж­них покійників. Заложні мерці — померлі неприродньою смертю люди (утопле­ники, самогубці). На відміну від тих небіжчиків, що вмерли природною смертю, ця категорія померлих вва­жалась «нечистими». їх не дозволялось ховати на за­гальних кладовищах, а тільки на перехрестях доріг, на межах полів, у ярах. Народні повір’я про заложних мер­ців яскраво увиразнюють народні вірування українців у можливість самостійного існування душі людини після її смерті. Вважалося, що по смерті людини душа живе таким же життям, як і раніше, але, крім людських особливостей, набуває ще й прикмет «духа». Ця душа, як дух може набувати різних виглядів: померлої людини, кота, собаки, дерева, свічки чи іншого предмета. Душі померлих, за народними повір’ями, можуть тур­бувати живих людей з різних причин. Так, «покутники», (небіжчики, душі яких на іншім світі не мають спокою через колишні земні гріхи) «тиняються» на цім світі і терплять поневіряння доти, доки не спокутують своїх гріхів. «Потопельники» і «повісельники» мають право ходити по землі після смерті ще сім літ. Як духи, вони прибирають різний вигляд і нерідко з помсти збиткую­ться над живими людьми.

До заложних мерців відносили і померлі нехрещеними дітей, що називалися мавками, потерчатами. Народна уява наділяла заложних мерців неприродними властивостями, здатністю впливати на атмосферно-погодні явища, втручатися в життя живих людей. Так, траплялося, що під час засух забобонне населення по­ливало могили водою, щоб викликати дощ. Аби позба­вити таких покійників здатності відвідувати живих лю­дей, в їх могили клали вузлик свяченого макувидюка, забивали осихові кілки. Рекомендувалося також заби­ти у ворота залізний зуб з борони або осикового кілка, хату обсипати маком-видюком або свяченим насінням льону. До того ж обсипати радилося до обіду, бо «по обіді вже мрець починав ходити». Вважалось, що, на відміну від душ звичайних небіжчиків, душі заложних покійників не можуть з’являтися до родичів на помин­ки, коли «за померлі душі обід ставлять».

Ці мотиви загальнопоширених повір’їв та уявлень про покійників виразно ілюструють вірування україн­ців у безсмертя душі, її власне існування та можливість впливу покійників на земне життя людей.

З уявленнями про різні категорії небіжчиків тісно пов’язані українські повір’я про упирів, які займають проміжне місце між віруваннями в незвичайних людей та в демонологічні істоти. Як справедливо відзначають дослідники, джерела цього вірування ве­дуть до найбільш ранніх стадій слов’янського язичницт­ва, характерного одночасним поклонінням добрим і злимсилам. Останні саме й персоніфікувалися в образі упиря. У процесі своєї еволюції цей культ трансформувався від невиразного уособлення злих сил до конкретного. Упир, за народними оповідями, це покійник і (ходячий покійник), що відвідує після свого захоронення людей з метою завдати їм шкоди (висмоктувати кров, викликати хвороби).

Здатність «ходити після смерті» упир, за народними уявленнями, має завдяки наявності в нього двох душ одна з яких не полишає тіла і після смерті. Вважалося, що упирі бувають «родимі» і «роблені» — зачаровані. «Родимі» відрізняються тим, що мають хвостик. «Робленим» упирем ставала людина, на яку навіяно «дух нечистої сили». На Волині вірили, що упирем ставав кожен самогубець. Розпізнати упиря можна було по шести пальцях на руках і ногах, а після смерті — по світлому, червоному обличчю. Побутувало повір’я, що, крім мертвого упиря, у кожному селі був і живий, який нібито захищав село від мертвого упиря. Щоб убезпе­читися від упиря, кидали в його могилу жменю маку, закопували на могилі осиковий кілок. Упир — напівфантастична істота, що уособлювала страх віруючого населення перед померлими чарівниками. Хоча українські варіанти цих вірувань позначені місцевими особливостями, проте на загал ці повір’я мають широкі аналогії і в інших народів.

Поділитись

Схожі записи

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

Пошук

Оголошення

Шукаємо авторів

Шукаємо авторів

Ми на Facebook