Привиди Львова

Думка про те, що легенди про привидів, що населяють старі монастирі і палаци, можна розглядати тільки як паранормальні явища, не зовсім вірна. Навіть якщо все це казки, у кожної з них є історичне походження. У переважній більшості випадків – реальний історичний прототип. А дізнатися, чи існувала ця людина в реальному житті – це вже робота для любителів розгадувати різного роду історичні загадки.

    У цьому відношенні Львів є якщо не єдиним, то, мабуть, одним з небагатьох міст, жителі якого не сміються над вами, якщо ви вірите в привидів і побоюєтеся їх. Більш того, в цьому стародавньому місті примари і духи представляють собою щось на зразок музейних експонатів. Їх оберігають, пестять, плекають, знають всі їхні звички і примхи. Наскільки це можливо, ми судити не беремося. Тому просто розповімо про декілька найбільш «популярних» привидів старого Львова.

   Одне з них мешкає в Домініканському соборі. Зараз тут знаходиться Музей історії релігії. Монаха-домініканця в білому плащі з чорним хрестом на спині співробітники музею спостерігають вже років десять, з тих пір, коли вчені відкопали тутешнє підземелля. Білий монах обходить підвали, з’являється на хорах, проходить в замуровану бібліотеку.

    За словами співробітниці музею Ірини Вовк, не потрібно шукати тут ніяких сенсацій і дешевих чудес: «атракціон не вийде, фільму жахів – теж, – каже вона в одному з інтерв’ю журналістам газети “День”. – Монах ставиться до людей поки дружелюбно, нічого поганого не робить, просто обходить, так би мовити, свою територію. Тому ми намагаємося по можливості його оберігати. Ми вже знаємо всі ознаки його появи в приміщенні. Наприклад, починає відсуватися портьєра. Можна подібний рух списати на протяг, тільки справа вся в тому, що в приміщеннях, які облюбував для себе привид, протягів бути не може. І портьєра відсувається збоку – так її відсуває людина, коли хоче увійти в кімнату. Ще приклад: іноді по понеділках, коли я приходжу на роботу, знаходжу квіти свіжо политими. Мені важко дотягнутися до квіткових горщиків. А в замурованому приміщенні під хорами чутні його кроки».

    Привид монаха-домініканця мешкає в темряві підземелля, де зараз розташовані книжкові фонди собору. Хоча самі хранителі жодного разу не бачили білий привид, вони не можуть знайти логічне пояснення тому факту, що час від часу з верхньої полиці злітає вниз книга, яка щільно утрамбована серед інших. А за першою книгою падає друга, третя. Найдивніше – книги падають без певної системи. Коли захотіли, тоді й впали. Можуть не падати тижнями, а потім злітати з полиці кілька днів поспіль, а трапляється – і кілька разів за день. Мабуть, все залежить від настрою примари.

Міліціонери, які ночами чергують в музеї, зізнаються – їм буває страшно пройти навіть у туалет. Вночі в темряві собору чутні відгомони невидимої служби. Причому співає хор на латині. У всякому разі, так вважають ті, хто чує цей спів регулярно. Хоча як звучить «мертва» латинська мова наживо, ніхто з молоденьких міліцейських сержантів не знає. Щоразу «служба» триває близько трьох годин, після чого настає тиша. А одного разу через деякий час після закінчення «служби» на одного з міліціонерів вийшов білий привид, причому монах пройшов крізь зачинені двері.

    Звичайно, через те що в Домініканському соборі оселилося привид, ніхто не стане знімати звідси пост охорони. За свідченнями міліціонерів, вони вже звикли, зрозуміли, що примарний монах не представляє собою смертельну небезпеку, і вирішили завести спеціальний журнал, в який будуть записувати всі дивацтва тутешнього безтілесного старожила. Припустимо, час початку і час закінчення «служби». Адже за дивною потойбічної логіці вона щоразу починається в різний час, нехай ця різниця і складає всього плюс-мінус півгодини. Або ж одного разу один постовий зафіксував випадок, коли за дверима замкненої і опломбованої кімнати всю ніч стукала друкарська машинка.

    Але поки білого привида Домініканського собору ніхто не збирається всерйоз вивчати або виганяти. Правда, його постійної присутності в стінах собору є традиційне для таких випадків пояснення: мабуть, душу якогось грішного за життя домініканця ніяк не прийме Господь.

    Історія наступного львівського примари має під собою цілком реальну основу. У XV столітті муніципалітет Львова неправедно засудив юнака і засудив його до смертної кари через відрубування голови. Він благав про пощаду, кричав: «Я невинний!», Але судді були глухі до його благань. Після того як кат зробив свою справу, по будівлі міської ратуші почала літати труна з тілом нещасного. Так тривало три ночі підряд. Нарешті справа страченого повернули на дослідування, розібрали ще раз, і тільки тоді зрозуміли: засуджений невинна людина. Як тільки юнака публічно виправдали на міській площі, труна більше не літав. Однак з тих пір (і навіть, подейкують, понині) відчайдушний крик обезголовленого чути в стінах ратуші всякий раз, коли міськими чиновниками допускається безчинство.

    А у Львівському історичному музеї є ще один цікавий експонат: чорне німецьке крісло роботи XIX століття. Воно має вельми дивну форму і не менш цікавий інвентарний номер – 313. Нібито свого часу на цьому кріслі сидів Князь Тьми під час проведення сатаністами своїх чорних мес. Як воно потрапило в музей – незрозуміло. Але найнеприємніше в усьому цьому відкритті – виявляється, крісло чекає свого господаря. Чим не сюжет для містичного роману? Правда, самого Князя ніхто не бачив під час обрядів. Воно й зрозуміло: чи не стане ж він показуватися на очі без причини. Крісло справді непросте. Якщо його поставити на підвищенні, і сісти в нього, то завдяки ефекту подовженої спинки здасться, що над головою сидячого виростають роги, а між ногами – драконячий хвіст. Між цими «рогами» сатаністи розміщували відрубану голову, а під нею ставили таз для крові.

Один із співробітників музею провів експеримент: місячної ночі поставив Трон Сатани під місячне сяйво, глянув під певним кутом і обімлів: під тим місцем, де позначені роги, вимальовувалися обриси особи, яка постійно змінювало вираз також завдяки подовженій спинці.

    «Чортове крісло» намагалися вивчати екстрасенси. Один з них доторкнувся до «хвоста» і сильно обпік руку. Інші дослідники виявили, що крісло нібито оброблено спеціальними препаратами і якщо з певного місця подивитися на нього через ультрафіолетове проміння, то можна розгледіти на ньому якусь фігуру. Експеримент не проводили: занадто дороге устаткування для цього потрібно, та й метушні багато. Трон Сатани залишили в спокої, і його можна побачити зараз у залі королівських цінностей Львівського історичного музею. Доглядачі та екскурсоводи кажуть, що відвідувачі цього експоната побоюються.

    Ще один примітний об’єкт – будівля по вулиці імені Івана Франка, 152. Тут знаходиться Будинок-музей Каменяра. Подейкують, що цей будинок побудований в геопатогенній зоні. Раніше тут були болота, і взагалі тутешній ділянка землі не передбачалася для забудови. Але оскільки і коштував він недорого, то Франко, який мріяв про власний будинок, купив його і взявся за будівництво. Воно «з’їло» чималу кількість грошей: грунт весь час осідав. До речі, керувала будівництвом дружина письменника Ольга Федорівна, яка страждала на шизофренію.

    Можливо, несприятливим розташуванням і, м’яко кажучи, не зовсім адекватним станом дружини письменника пояснюється присутність у ньому духів. Вірніше, одного духу – духу самого письменника, класика української літератури. Ще за життя Франка в цьому будинку його відвідували галюцинації, і сам Іван Якович зізнавався: «Духи приходять в мою кімнату через вікна, через двері, сідають біля мене на ліжко. Чули б ви наші розмови! У них інша психіка, вони цікаві мені і одночасно заважають – залізними гаками калічать мені ребра». Ці та інші видива Івана Франка описує у своїх спогадах про письменника його сучасниця Олена Гвоздікова. Але тепер, кажуть, всі духи, крім духу господаря, залишили цей будинок.

    Одним з найбільш великих фахівців з львівським духам і привидам вважається відомий письменник Юрій Винничук. Його книгу «Легенди Львова» можна вважати справжнім путівником по темних закутках і паралельних світах старого міста. Але й сам Винничук не  їх першовідкривач. Він просто продовжує справу своїх попередників, зокрема письменника Стефана Грабінський, який, у свою чергу, теж записував і переказував львівські «страшилки» з чужих слів.