Соціальний феномен міста

Більшість нашого житлового господарства та містопланування страждає від того, що уповноважені працювати над ними не мають чіткого розуміння соціальних функцій міста. У пошуках цих функцій вони зверталися до поверхового огляду діяльності та інтересів сучасного міського оточення — і, вочевидь, не врахували того, що може виникнути значний дефіцит, неправильно скеровані зусилля та зайві витрати, які неможливо виправити самим лише будівництвом якісних помешкань або вирівнюванням/розширенням вулиць із нераціональним плануванням. Місто як чисто фізичне явище було предметом багатьох досліджень. Але що таке місто як соціальний інститут? Попередні відповіді Аристотеля, Платона та письменників-утопістів — від сера Томаса Мора до Роберта Оуена — в цілому більш задовільні, ніж роботи методичних соціологів: більшість сучасних праць з «міської соціології» жодним суттєвим чином не висвітлюють це питання. Одне з найґрунтовніших визначень міста виробив Джон Стоу — чесний спостерігач єлизаветинського Лондона, який сказав:

Люди згруповуються в міста чи співдружності заради чесності та практичної вигоди — це, грубо кажучи, і є продукт міста, спільноти і співтовариства. Насамперед, тісне спілкування відвертає людей від варварської жорстокості та застосування сили на користь певної м’якості манер, людяності та справедливості. Гарна поведінка саме тому й називається urbanitas, що її радше зустрінеш у місті, ніж деінде. Словом, що більше люди чують про свою релігію, то більш переконаними в ній стають — тому вони й живуть на очах у інших: до справедливості найкраще привчають приклади, а від нанесення шкоди стримує сором. Ідеї про те, що, крім Бога, в спільноти і королівства не може бути кращої опори, ніж любов і добра воля однієї людини щодо іншої, старанно вчать і дотримуються в містах, де зі спільних справ та добросусідства виникають союзи, республіки та коаліції.

Не плекаючи жодних надій додати щось суттєве до цього визначення урбаністичного процесу, соціологічну концепцію міста сучасні вчені пояснюють так:Місто — це взаємопов’язана вибірка базових груп і цільових об’єднань: перші — як-тосім’я чи сусідська округа, є спільною рисою всіх спільнот, у той час як другі — це специфічнахарактеристика міського життя. Ці відмінні між собою групи підтримуються завдяки економічним організаціям зі схожим колективним або принаймні регульованим громадськітю характером; при цьому вони ведуть осілий спосіб життя на відносно обмеженій території. Обов’язковими фізичними засобами існування міста є закріплена ділянка, надійне житло і постійна іфраструктура для зібрань, обміну та збрігання; обов’язковими соціальними засобами є соціальний поділ праці, що обслуговує не лише економічне життя, а й кульурний процес. Отже, місто у повному сенсі слова — це географічне сплетіння, економічна організація, інституційний процс, театр соціальної дії й естетичний символ колективної єдності. Місто сприяє мистецтву і є мистецтвом, місто творить театр і є театром. Саме в місті — в місті як у театрі — більш рішучі людські дії через конфлікт і співпрацю між особами, подіями і групами концентруються і досягають свого вираження у важливих кульмінаційних моментах. Без соціального драматизму, що виникає при концентрації та інтенсифікації групової активності, не залишиться жодної функції міста, яку не могла б виконати (і, власне, не виконує) сільська місцевість. Фізична організація міста може зменшити цей драматизм або звести його нанівець, а може за допомогою цілеспрямованих зусиль мистецтва, політики та освіти зробити його більш багатим і змістовним — як гарно зроблені декорації, що підсилюють і надають особливого значення акторським жестам і розгортанню п’єси. Не- дарма люди так часто замислювалися над красою та потворністю міст: ці властивості визначають соціальну активність людей. І якщо з боку справжніх мешканців і мешканок міста йде глибоке небажання залишати свій тісний квартал на користь більш фізично благодатного середовища передмістя, то їхні інстинкти цілком виправдані: розмаїтим і багатостороннім життям, дисгармонією і конфліктом місто створює драматизм — його бракує в передмісті.

Місто в його соціальному вимірі можна було б описати як спеціальну рамку, призначену для створення диференційованих можливостей спільного життя і змістовного колективного драматизму. Оскільки непряма форма зв’язку доповнює спілкування віч-на-віч знаками, символами і спеціалізованими системами, сама особистість містян стає більш багатогранною: вона відображає профільні інтереси, ретельніше напрацьовані навики, тоншу диференціацію і вибір — особистість більше не підсовує реальності своє неторкане традиційне обличчя як щось ціле. Тут виникає можливість особистої дезінтеграції, а також необхідність відновлення цілісності шляхом ширшого залучення до конкретного видимого колективного цілого. Розмите безформне суспільство, яке так тяжко уявити, можна пережити і відчути, будучи мешканцями міста. Уніфіковані плани і споруди стають символами соціальної спорідненості, а в стані безладу і неузгодженості фізичного середовища тяжче виявити ті соціальні функції, що знайшли свій прихисток у місті. З цієї концепції міста випливає ще один висновок: соціальні факти є первинними, а фізична організація, промисловість і ринки, лінії комунікацій і руху транспорту повинні підпорядковуватися соціальним потребам міста. Незважаючи на те, що протягом останнього століття в розвитку міста ми нерозсудливо збільшували промисловість і ставились до базового соціального ядра, органів управління, освіти та соціальних послуг як до формальної відмовки, сьогодні ми мусимо розглядати соціальне ядро як основоположний елемент будь-якого чинного плану міста: розташування та взаємопов’язаність шкіл, бібліотек, театрів, громадських центрів — це перше, що треба врахувати в характеристиці міської дільниці і створенні плану інтегрованого міста.

Якщо місто — це театр соціальної активності, а його потреби визначаються можливостями, які воно пропонує диференційованим соціальним групам, що діють через спеціальне ядро громадських інститутів і об’єднань, то з цього факту випливають чіткі обмеження розміру. В одному зі своїх ранніх планів ідеального міста Ле Корбюзьє зупинився на цифрі три мільйони осіб: це був приблизний розмір муніципальної території Парижа, що слабо пояснює, для чого брати таку цифру за норму розвитку міста більш раціонального типу. Якщо ж розмір міської одиниці походить від його виробничої організації і можливостей для соціальної взаємодії та культури, є певні чіткі факти для встановлення адекватного співвідношення між кількістю населення та процесом, який воно обслуговує. Скажімо, на теперішньому рівні культури Америки для обслуговування університету потрібен мільйон осіб. Є багато факторів, які можуть змінити і розмір університету, і базову структуру населення; тим не менше, можна орієнтовно визначити, що якщо для забезпечення достатньої кількості студентів і студенток для одного університету потрібен один мільйон осіб, то двом мільйонам осіб потрібні два університети. Якщо все інше збігається, то можна також сказати, що п’ять мільйонів осіб не забезпечать кращого університету, ніж це зробить один мільйон. Альтернативою визнання цих співвідношень є перенаселення і надмірна розбудова кількох наявних інституцій, що радше обмежує, аніж розширює їхні справжні освітні засоби.

Важливим є не абсолютний показник населення чи території — хоча в певних аспектах життя — таких, як розмір міста, що здатне відтворити себе шляхом природного приросту — ці показники можна закласти. Найважливіше — це завжди визначати розмір як функцію тих соціальних відносин, які він обслуговує… Існує оптимальна числова величина, за межею якої кожне наступне збільшення населення становить проблему безвідносно до пропорційних переваг. Існує також оптимальна територія розширення, за межею якої подальший ріст міста схильний паралізувати, а не розвивати соціальні відносини. Засоби швидкісного транспорту дали регіональним територіям радіус від сорока до ста миль — до приходу залізниці таку сполученість мали лише Лондон і Хампстед. Але рухливість дітей все ще обмежується пішохідною відстанню, яка становить близько чверті милі; при цьому для дорослих максимальна відстань, що дозволяє вільно і часто збиратися, нічого не важить, проте може правильно задати територію для використання окремою групою — центральна бібліотека в університеті чи добре оснащена лікарня. Територію потенційного міського поселення надзвичайно збільшили автомобілі та літаки; та необхідність постійного безперервного росту з метою взаємодії в свою чергу зменшили телефон і радіо. В Середньовіччі відстань у менш ніж півмилі від центру міста переважно визначала його крайню межу. Поквартальний ріст великого міста вздовж «коридорних» магістралей у всіх важливих аспектах відкидає суттєво покращений тип міського групування, який пропонують наші свіжі винаходи. Регіон є одиницею соціального життя для всіх спонтанних видів взаємодії, але регіон не може функціонувати ефективно як компактна одиниця, якщо вся територія щільно заповнена людьми — сама їхня присутність буде перешкодою для транспортних артерій і перевантажить засоби соціального обслуговування.

Обмеження розміру, щільності та території є абсолютно необхідними для ефективної соціальної взаємодії — а отже, вони є найважливішими інструментами раціонального економічного та цивільного планування. Неспроможність встановити такі обмеження в минулому пов’язана з двома фактами: припущенням про те, що будь-яке зростання ве¬личин є ознакою прогресу й автоматично «вигідне для бізнесу», і вірою в те, що такі об¬меження по суті випадкові, бо вони пропонують «зменшити економічні можливості» — тобто можливості для прибутку з перенаселеності — і призупинити неминучий хід змін. Обидва ці припущення упереджені.

Обмеження висоти сьогодні стало звичним в американських містах, а строгі обмеження щільності є правилом усіх муніципальних житлових територій Англії: неможливе здійснилося. Такі заходи, звісна річ, не обмежують саме населення, а лише дають планувальникам і адміністраторам можливість збільшувати кількість центрів, у яких мешкають містяни, замість перетворення кількох наявних центрів у монополії. Ці обмеження необхідні для того, щоб розірвати попередні нефункціональні гіпертрофовані міські нагромадження. У цій моделі планування «мононуклеарне місто», як називає його професор Уоррен Томпсон, пропонується замінити на «полінуклеарне місто», в якому кластер правильно розмежованих спільнот має заступити погано організоване масивне місто. Двадцять таких міст у регіоні з правильно спланованим довкіллям і ресурсами мали би всі переваги великого міста на мільйон людей без його вагомих обтяжень: капіталу, що заціпенів у неприбуткових комунальних установах, і цін на землю, що застигли на тому рівні, де необхідна ефективна адаптація до нових потреб.

Зверніть увагу на зміни, що відбуваються сьогодні. Влада, транспорт і системи комунікацій, що виникають, не перетинаються з мережами старих автострад. Гігантські електричні бігові ходулі, що бігають по схилах і не знають обмежень колісного транспорту; ще більш незалежний літак шугає над болотами і горами, приземляючись не на смузі, а в полі. Навіть дороги для швидкісного автомобільного руху відмовилися від старих планів доавтомобільної епохи. Нові шосе — на зразок тих, що в Нью-Джерсі чи Вестчестері, якщо брати до уваги лише локальні приклади — базуються певною мірою на системі, однозначно сформульованій Бентоном Маккеєм в його різноманітних статтях про «Безміську автостраду» (Townless Highway). Найбільш завершені плани формують незалежну мережу автострад, що ізольовані як від прилеглих сільських територій, так і від міст, довкола яких вони проходять: вони так само не залежать від комунальних посягань, як система залізниці. В таких мережах жоден окремий центр, на відміну від великих міст минулого, не стане фокусною точкою для всіх регіональних благ: навпаки, «весь регіон» стає відкритим до заселення.

Схоже на те, що навіть без грамотного громадського контролю в наступному поколінні це розмикання і децентралізація міської інфраструктури ще більше посилиться. «Безміська автострада» породжує «Бездорожне місто» (Roadless Town), в якому найважливішими є потреби тісного та неперервного зв’язку між людьми на всіх рівнях. Це пряма протилежність до попереднього механоцентричного образу «Міста доріг», яке зобразив Едґар Чемблес (Chambless) та іспанські проектувальники Лінійного міста (Linear City). Адже місто без автострад базується на понятті ефективного зонування функцій шляхом первинного громадського планування, а не сліпих юридичних директив. Це місто, в якому різні функціональні частини ізольовані топографічно — як міські острови, і спроектовані згідно з їхнім специфічним використанням без спроби забезпечити універсальний план на основі загальної моделі для промислової, комерційної, комунальної та цивільної частин.

Перший систематичний начерк міста такого типу створений Мессрс (Messrs). Проект Райта і Стайна для міста Радбурн 1929 року; план нового типу, повторений в обмеженому масштабі — і, вочевидь, повністю незалежно — планувальниками Кельна та Гамбурга приблизно у той самий час. У зв’язку з архітектурними обмеженнями, що сприяли спорудженню приміських будинків конвенційного типу та заяложеним архітектурним формам, суть планування нового типу не була до кінця розкрита в Радбурні. Проте з плану зрозумілі головні співвідношення: диференціювання пішохідного руху і колісного транспорту в незалежні системи; відокремлення житлових ділянок від прямих доріг; дискретна схема вулиць; поляризація суспільного життя в певним чином розосередженому ядрі, що по-чинається в районі зі школою, ігровим майданчиком і басейном. Планування такого типу було доведене до свого логічного завершення в, імовірно, найбільш функціональному й соціально грамотному з усіх міських планів Ле Корбюзьє — в плані для міста Немур у Північній Африці 1934 року.

У цих конвергентних зусиллях були міцно закладені принципи полінукле- арного міста. Результатом таких планів мають стати більші можливості для первинної групи, з усіма її звичками до особистих зустрічей та спілкування віч-на-віч: вони повинні виливатись у більш складну схему і всеохопне життя регіону, адже ця географічна територія лише зараз, уперше в історії, може розглядатися як одномоментне ціле для всіх функцій соціального існування. Замість вірити в те, що саме лише скупчення населення створить необхідну соціальну концентрацію та соціальний драматизм, тепер ми мусимо досягати цього результату продуманим створенням локальних центрів і тоншою регіональною артикуляцією. Це незрозумілі слова, але не можна оминути важливість їхніх значень. Втілити ці нові можливості в міському житті, на що здатні не лише покращена технічна організація, але й більш точне соціологічне розуміння, підкреслити самі процеси в адекватних індивідуальних та міських структурах — ось завдання прийдешнього покоління.