Трансформація постсоціалістичного міста в Цетрально-Східній Європі

У Західній Європі та Північній Америці дослідники, дослідниці та ЗМІ гово­рять про «міський ренесанс» або «оновлення» і навіть про комплексну «міську реструк­туризацію» на Заході. Трансформація міст східно-центральної Європи проходить на руї­нах державного соціалізму. Чи означає це, що відродження Праги, Кракова чи Будапе­шта правильно вважати незалежним або радикально іншим, ніж оновлення західних міст? Теоретичні міркування твердять, а емпіричні спостереження змушують визнати, що недавні соціальні та економічні перетворення Центрально-Східної Євро­пи — це частина всесвітньої реструктуризації. З цієї точки зору — якщо дивитися крізь призму Будапешта, — досвід виходу східно-центральної Європи з соціалізму дозволяє нам побачити свіжу й захопливу картину загального прощання з модерністю — головно­го клопоту сучасної науки «Заходу». Недавня постдержавносоціалістична «Велика транс­формація» східно-центральної Європи — це не що інше, як завершення найсистематичнішого починання модернізації, яке супроводжувалося спробою наближення до дуже характерного колективно-споживацького поняття соціальної справедливості завдяки державному перерозподілові. Ідеологія соціалізму та її майже згасла радянська версія добре вписуються в контекст модерності, що простягається від фордівської «Бляшанки Ліззі» до фашизму. Наприкінці століття стався крах державного соціалізму та соціалістич­них ідеалів у східно-центральній Європі, і «Захід» також пережив загальне розчарування в можливості колективної емансипації. «Хіба не цей центральний факт розділяє два fin-de–siecle?» — запитує Байльгарц, доводячи фундаментальну схожість страхів та сумнівів щодо модерністських проектів цих двох періодів.

Теперішня трансформація Центральної Європи наштовхує на думку про явну поді­бність із початком історії капіталізму. Деякі авторки й автори стверджують, що ниніш­ній процес можна розглядати як «симуляцію» Великої трансформації та первісного нако­пичення капіталу. У соціально-історичному контексті локальної нестачі мобілізаційного капіталу ресурси державного сектору були переведені в інший — приватний, в проце­сі який пізніше назвуть приватизацією. На сході Європи відбувається інший процес цьо­го типу — скажене «наздоганяння» через урядові політики, спрямовані на реформуван­ня схем накопичення через широкомасштабні зміни права власності. Перший процес стався, згідно з Преображенським, у ранній період побудови радянської держави. «Со­ціалістичне первісне накопичення» мобілізувало інвестиційні засоби для промислово­го/державного сектору за рахунок аграрного/приватного сектору, а також націоналізу­вало — тобто примусово перемістило з приватних рук у державну власність та під бю­рократичний контроль — усі виробничі фонди, а також деякі важливі засоби споживан­ня, такі як житло та міський простір. Дехто вважає, що, за іронією історії, сучасна приватизація реорганізовує форму власності цих самих фондів. Попри всю свою елегантність.

1. Приголомшливий термінологічний хаос панує в питанні, як називати регіон, де розташований пред­мет цієї книжки. Продираючись крізь хащі занадто ідеологічних — орієнталістських чи контрорієнталіст- ських — дискурсів політики ідентичності, я говоритиму про східно-центральну Європу, причому прикмет­ник пишеться з маленької літери. Це словосполучення означає історичну область східної половини ко­лишніх габсбурзьких земель із найзахіднішими відгалуженнями колишньої Оттоманської імперії та об­ласть історичного зацікавлення великих потуг Німеччини та Росії. Це аж ніяк не однорідне поняття, а просто навмисно неточне, скорочене позначення такого переліку країн: Польща, Чехословаччина, Угор­щина, Югославія, Румунія та Болгарія на етапі державного соціалізму, а також їхні наступниці після падін­ня державного соціалізму.

2. Натяк на працю К. Поланьї «Велика трансформація» (1944), у якій він досліджує соціальні та економічні перетворення, що супроводжували становлення капіталізму в Англії. — Прим. пер.

3. Перший масовий дешевий автомобіль, розроблений у 1908 — 1910 рр. і випущений 1913 — 1927 рр. компанією «Форд мотор». Синонім невибагливого утилітарного недорогого механізму без зайвих при­крас. Джудіт Боднар: Будапешт кінця тисячоліття та доступність, ця проста подібність між соціалістичним та постсоціалістичним первісним накопиченням заважає зрозуміти багато важливих аспектів теперішньої трансформації. Завдяки постійному наголосу на розривах, витоках — характерній рисі всіх нерозвину­тих регіонів, що переживають суспільні зміни та хочуть забути чи подолати минуле, — це бачення змін частково розмиває картину, якої нам бракує, щоб провести належний порівняльно-історичний аналіз, сприйняти державний соціалізм як частину європей­ської модерності та зрозуміти його трансформацію в рамках глобального реструктурування пізньої модерності.

Житловий комплекс Прюїт-Іґоу, який висадили у повітря в Сент-Луїсі 1972 року, означав кінець модерністської архітектури для Чарльза Дженкса. Деян Суджіч додає, що це була смерть не просто модерністської архітек­тури, а певного типу модерністської архітектури — соціального житла. У той час поши­рилася відмова від спорудження соціального житла незалежно від архітектурного сти­лю. У Сполучених Штатах 1976 року з державною допомогою було збудовано 550 000 осель. Станом на 1981 рік їхня кількість скоротилася вдвічі і 1985 року становила близь­ко 100 000. У Великобританії 1977 року житлове будівництво за кошт місцевої влади ско­ротилося з 300 000 на рік на третину, а 1989 року впало до 15 000. Су­джіч зауважує: «З дивовижною одностайністю уряди Америки, Великобританії та Франції вирішили, що політика післявоєнного консенсусу щодо житлового будівництва була ка­тастрофічно помилковою». Який же висновок зробити з порівняльного урбаністич­ного аналізу цікавого факту про те, що державне житлобудівництво практично зупинило­ся в Будапешті на початку 1980-х років, тобто все ще за державного соціалізму — і май­же в той самий час, коли стався крах політичного проекту соціального житла на «Заході»? Це чистий збіг обставин? Як би ми не інтерпретували цю темпоральну відповідність, кі­нець соціального житлобудівництва, безперечно, означав смерть сучасної соціалістич­ної архітектури — і значно більше.

Вивчаючи топоси державного соціалізму після краху державного соціалізму, інтер­претатори опиняються в суперечливій ситуації. З одного боку, епоха раптом набуває іс­торичного виміру: є загальне відчуття полегшення через те, що вона стала «минулим». Процеси видаються більш узгодженими та цілеспрямованими; у ретроспективі легше го­ворити мовою вченої мудрості. З другого боку, з’явилася нова грань компаративної про­блеми. Є ризик того, що ми пояснимо зникнення певних умов міського життя, які ми при­ймали як належне, винятково зникненням державного соціалізму замість того, щоб зро­зуміти деякі концептуально ширші, фактично глобальні виміри їхнього зникнення.