Забудова сучасного Києва – реальність та перспективи

Усі європейські міста мають багато спільного, але кожне місто — по своєму особли­ве. Історія, що живе у них, наділяє певні місця значимістю, вибудовує стосунки із сучас­ним суспільством. Місто об’єднує своїх мешканців, висловлює спільні інтереси, є носі­єм культури та ідентичності. Сьогодні автентичне у кожному місті зникає, пам’ятні місцявитісняються новими фактами. Зміни, принесені капіталістичною систе­мою та глобалізацією, наповнили міста новими явищами, які важко не помічати. Щодалі масштабніша приватизація визначних історичних місць шокує.

У випадку Києва зміни мають єдину першопричину: корумповану міську владу, не здатну на регулювання в умовах вільного ринку. Коли в гру вступають круглі суми, дія законів призупиняється. Великі інвестори та олігархи будують скрізь, де їм заманеться. Вільний ринок, окрім багатьох позитивних для молодої української держави явищ, при­ніс також хаос у столичний краєвид.

При розгляданні численних хмарочосів, що зараз нависають над Лаврським монас­тирем, виникає думка: якщо цій недбалій політиці забудови Києва не покласти край, спо­руди такого типу невпинно з’являтимуться далі.

У 2007 році з’явився проект, що передбачав будівлю, вищу за Лаврську дзвіницю — 42-поверхову забудову неподалік від Центральної виборчої комісії. Також заплановано спорудження 34-поверхового офісного центру поруч із пам’ятником Батьківщині-Матері. Ще масивніший і висотний торговельно-офісний центр заплановано на вулиці Грушевського, поруч із Будинком офіцерів та Маріїнським парком. Він майже вдвічі вищий за попередній проект, запланований на вулиці Грушевського, 9а. Жевріла надія, що через кризу цей проект буде переглянуто і змінено, але, за словами українського архітектора Грещука, нічого не змінилося. Центр та вся територія старої Київської фортеці опинили­ся під загрозою.

Аскольдів провулок, 11 — на цьому місці розміщувалася церква та дзвіниця Микільського собору. 1930 року в процесі творення нового радянського образу Києва цей храм було зруйновано. У 1990 році було розроблено план реконструкції святині, однак зараз на цьому місці височіє готель «Салют».

У Печерському районі зараз будується перший хмарочос, висота якого 162 метри, вона стане рекордною для Києва. Панорама правого берега міста доводить, що вже сьо­годні Лаврська дзвіниця втратила статус найвищої споруди: новобудова помітно витяг­нулася і нависає над золотими банями Лаври.

Поруч, на схилах Дніпра, в Аскольдовому провулку, 11, росте ще одна багатоповер­хівка — житловий комплекс «Діамант Хілл». Найвища точка будівлі сягне 83 метри, тобто на 6 метрів вище за об’єкт на Грушевського, 9а.

На Кловському узвозі, 7а ТОВ «Житлобуд» споруджує мегахмарочос (на території колиш­нього дитсадка заводу «Арсенал»). Комплекс складається з двох частин — 16-поверхової облицьованої склом конструкції, що випросталася вгору, та 8-поверхової прибудови. Основна «східчаста» конструкція вже майже готова, її добре видно з вулиці Мечнико­ва. Вона — майже рівня Лаврської дзвіниці. Сягнувши запланованої висоти 162,6 метра, вона стане найвищою спорудою столиці. Міськрада стверджує, що проект був узгодже­ний з архітектурною комісією у 2005 році. З надземного переходу біля станції метро «Шулявська» добре видно, наскільки ця будівля вища за найбільші споруди столиці — бізнес- центр «Парус» та сусідній з ним бізнес-центр «Еспланада».

Незабаром споруда на Кловському узвозі стане найвищою у місті і збереже свій ста­тус до завершення будівництва двох 210-метрових готелів біля Центрального РАГСу.

Типологічно ці проекти наслідують модель «цитаделі», описану Пітером Маркузе та Рональдом Ван Кемпеном. Наприклад, будівля на Грушевського, 9а — це багатоповер­хівка посеред публічного простору, на історично значущому місці. Вона, у гордій само­тності, тріумфально нависає над пагорбом, наче підкоривши собі навколишній публіч­ний простір — демонструючи владні можливості скоробагатьків. Тут ідеться не про фе­шенебельний район, а про одиночну будівлю, яка завдяки своєму розташуванню та масштабам домінує над оточенням.

Що помітніший розрив між багатими та бідними, то разючіше різняться між собою міські структури. В Україні за останні десятиріччя ця різниця зросла, і немає нічого дивного в тому, що столиця переживає зміни, які в Америці та інших капіталістичних державах від­булися вже давно. Розмежування фешенебельних районів і решти міста унаочнюється че­рез «цитаделеподібну» забудову «відокремлених спільнот». Їхнє життя, залежне від інших районів у плані інфраструктури та обслуговування, обмежується влас­ним простором. Китайські та бразильські цитаделі побудовані в сучасному стилі хай-тек, тоді як для київських хмарочосів характерний так званий пострадянський стиль. Інтер’єри апартаментів класу «люкс» не відповідають екстер’єрам споруд. Зовнішня структура з не надто вибагливих форм приховує помешкання в стилі бароко та ампір усередині.

Одночасно з розростанням у центрі Києва елітних житлових та бізнес-комплексів у тому ж самому центрі руйнуються стіни, тріскаються фундаменти, будинки опиняються у надзвичайно занедбаному стані — ніхто не поспішає їх ремонтувати. Тому що, по-перше, ремонтувати не так рентабельно, як будувати. По-друге, тому що занедбані бу­динки чинна влада може відселяти та забудовувати — що більш рентабельно. Центр дедалі менше належить киянам. Нова забудова відтісняє їх у «спальні райони». Остан­нім часом у такий спосіб кияни втратили декілька улюблених місць. Деякі стали закритими для громадського доступу (Будинок з химерами, Кловський палац), інші втратили свою особливу атмосферу, а з нею — і привабливість, як, наприклад, урочище «Гончарі-Кожум’яки». Не виключено, що така ж доля чекає на інші цінні відкриті простори Києва, як Маріїнський парк чи парк Академіка Богомольця над дніпровськими схилами.

Більшість інвесторів — іноземці, історія країни їх мало цікавить. Їм подобається лег­кість, з якою можна схилити на свій бік українських чиновників, які не лише видають до­зволи на будівництво, але й часто роблять винятки — у цьому вони зайшли так далеко, що дозволили забудувати частину заповідної зони над схилами Дніпра у Маріїнському парку. Відкриваючи Маріїнський парк після реконструкції, тогочасний мер Києва Олек­сандр Омельченко «забув» про частину парку, де височів паркан і було зрубано 67 де­рев. У поясненні значилося, що вступило в дію розпорядження про «профілактичну ви­рубку» — насправді ж зараз там тривають будівельні роботи.

Преса реагує дуже гостро і критично на те, що відбувається. Президентка «Клубу ес­тетичної непокори», архітекторка Лариса Скорик розповідає про опитування, проведене серед мешканок і мешканців Києва, що мало на меті визначити споруду, яка цього року заподіяла найбільшої шкоди обличчю столиці. Ним виявився будинок на Грушевського, 9а — «як провісник тих змін, яких у майбутньому можуть зазнати схили Дніпра».

Згідно з дослідженням українського активістського порталу «Багнет», Грушевського, 9а очолює список ТОП-10 скандальних новобудов Києва. З цього приводу з’явилася ідея створення інституції, яка «мала б останнє слово у кожному проекті», оскільки «наразі всі рішення приймаються державним органом “Київголовархітектура”, що часто переслідує комерційні інтереси окремих осіб».

У ХХ столітті Київ розширювався та розвивався на основі Генплану. У 2002 році його чинність продовжили до 2020 року. До нього було внесено чимало правок, оскільки міс­то почало розростатися не за планом. У травні 2008 року все ж таки почалася розроб­ка нового комплексного плану розвитку Києва до 2020 року. Як бачимо, стрімкий розви­ток міста протягом останніх кількох десятиріч спричинив численні інфраструктурні змі­ни, пов’язані з забудовою та рухом транспорту, що викликані припливом на­селення з регіонів. Деда­лі більше молодих людей у пошуках кращого життя переїздить у велике місто, оскільки матеріальна ситу­ація в областях значно гір­ша за київську. Це також змінює київський генплан, але не обов’язково у кра­щий бік. Нові проблеми ви­рішуються на користь ін­вестора за рахунок зеле­них насаджень та пам’яток архітектури.

Консервативний, ча­сом ще радянський спосіб мислення деяких полі­тиків відображається у їх­ніх нових задумах. Дехто вважає, що за часів УРСР планування було ідеальним. Тоді по­треби населення визначалися КПРС, а розташування підприємств та житлових комплек­сів — КДБ. Старше покоління пов’язує сьогоднішні проблеми з руйнуванням радянської колективістської суспільної моделі і переходом до індивідуалістської моделі, характерної для капіталізму. Нові реалії потребують нових систем. Українська влада також не має не­обхідного досвіду. Президент Віктор Янукович характеризує цю ситуацію так: «Хаос — це незрозумілий порядок. Всі столиці капіталістичного світу розвиваються “хаотично”. Містопланування — це окрема наука, і чим більшої сили набувають в економічному розви­тку закони необмеженого ринку, тим хаотичніше розвивається місто».

Як би ми не оцінювали специфічні культурні й економічні передумови, очевидно те, що Київ уписується в виокремлений Маркузе та Ван Кемпеном феномен «подвійного міста», що починається з поступового економічного та просторового розшарування населення і призводить до появи «відокремлених світів», де в одному місті живуть багаті та бідні.

У контексті просторової справедливості важливим є публічний простір — той про­стір, що в усіх зрілих суспільствах визначається певною послідовністю та соціальними стандартами.

На рівні пішохідних-внутрішніх зон цей простір, якщо він устиг сформуватися, руйну­ється через засилля авто, що домінують не лише за своєю кількістю, але й за габарита­ми та дизайном. У просторі міста в цілому, у його силуеті, у символічному просторі містосприйняття зникає цілісність — через описані Олесею Гавриш захоплення та пошко­дження місць колективної пам’яті спорудами новобагатьків.

Можна по-іншому поглянути на ці зміни — з історичної перспективи Києва, як на ес­тетичну чи реставраційну проблему, але для просторової справедливості застосовують­ся скромніші критерії. Тут нашою опорою стане систематика, розроблена на семінарах та практичних роботах із просторової справедливості.

Насамперед для об’єктивізації у конкретному випадку слід виявити загальну проблематику: у випадку «Київ» вона була сформульована як «Елітні житлові проекти руйнують публічні цінності (пам’ятки, зелені насадження тощо)». Тобто йдеться про факт наступу гігантоманських будівельних проектів, фінансованих класом скоробагатьків, на суспільні блага і критику того факту, що цьому класу таке дозволяється. Суспільні блага включають і транспортну мережу, перевантажену багатоповерхівками, і зелені наса­дження, що зменшуються в кількості та площі, але найперше йдеться про символічний простір, про візуально виражене домінування нових об’єктів над усталеними спорудами та місцевостями — лаврськими церквами та лісом, що вкриває схили Дніпра у середмісті.

Смуток і розпач охоплюють емоційно пов’язаних із містом людей, коли у центрі, над позосталими елегантними столичними будинками епохи модерну виростають помпез­ні скляні офісні та торговельні центри, коли міська влада, політики, обрані у сповнений надій час падіння диктаторського комуністичного режиму, відверто підтримують ці про­екти і виявляються у тій чи іншій формі фінансово причетними до їхнього спорудження.